Світ

  ▪   Карл Шлеґель
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Wel: Путін — майстер домінування в умовах ескалації

фото: reuters
У нещодавній ескалації української кризи розрахунок Путіна знову виправдався: обійшлося без справжніх наслідків. Відповіді, яку зрозумів би господар Кремля, не було, пише один із найкращих німецьких знавців Росії
Матеріал друкованого видання
№ 50 (578)
від 13 грудня, 2018

Це треба вміти: розгорнути новий театр воєнних дій так, щоб ніхто не відреагував. Але Путін, майстер домінування в ескалації, так може. Президент Росії, який роками змушує Захід діяти у відповідь, відправляє свої катери в Керченську протоку, обстрілює й захоплює, мов пірат, українські кораблі в нейтральних водах, із вигуками «Тримайте злодія!» заарештовує поранених моряків і вивозить їх до «Лефортово» у Москві. Провокатор не він, Путін, а атаковані. Агресор знову в ролі жертви. Але в керченському інциденті поруч не було ні НАТО, ні ЄС.


Тим часом перебіг подій похвилинно реконструюють російські автори. Зокрема, Андрєй Ілларіонов описав правові аспекти подій у Керченській протоці на основі міжнародного морського права та українсько-російського договору від 2003-го, що гарантує доступ до Азовського моря. Оприлюднено відео, на якому капітан російського човна таранить український, а також передовсім інформативний, сповнений матюків радіозв’язок між російським човном і «високим» начальством.

 

«Новий театр санкцій»


Наразі розрахунок Путіна знову спрацював: мляві протести, якщо вони взагалі були, заклики обох сторін до деескалації, рівновіддаленість у цього разу однозначній ситуації. Господар Кремля навіть може похвалити «зразкову дисципліну» своїх солдатів, а міністр закордонних справ Лавров посміятися з «нового театру санкцій».

 

Читайте також: Die Welt: слабкодухі німецькі політики, спільно проти Росії, методи Трампа працюють


Відповіді, яку Путін зрозумів і сприйняв би серйозно, не було: скажімо, негайна зупинка газопроводу «Північний потік-2», яким він обходить Україну й за прибутки від якого йому вдається фінансувати свої авантюри. Але німецький уряд, котрий в іншому каже «ми зможемо», до цього не здатний. «Північний потік-2», вважають там, — приватна комерційна справа. Того не можуть зрозуміти інші члени ЄС, яких закликають брати участь у санкціях. Недооцінюють також німецьку громадськість, якій розказують про переваги залежності від російського газу. Поки Росія веде війну проти України, газопровід будують далі.


Можливо, несподіваним був час керченського інциденту. У Києві та інших країнах відзначали п’яту річницю Майдану, згадували жертв Голодомору, катастрофи 1932–1933-го. Можливо, у таймінгу певну роль відіграла й зустріч Великої двадцятки в Буенос-Айресі.


Із часу окупації Криму треба було готуватися до стилю Путіна, раптових нападів, ударів, віртуозної хореографії в поєднанні планування й імпровізації. Момент виявився несподіваним, але те, що так станеться, було зрозуміло, відколи російська сторона розпочала блокаду доступу до Азовського моря, важливих портів Маріуполя та Бердянська й побудувала Керченський міст, який Путін, їдучи за кермом вантажівки, демонстративно відкрив 15 травня цього року. 33-метрова висота конструкції унеможливлює проходження великих суден. Крім того, РФ зайнялася контролем торгових кораблів, які відтоді простоюють перед мостом і які через тривалий час очікування, а відповідно й великі втрати більше не заходять у ці порти.


Блокада портів не дрібничка, пересвідчитися в цьому може кожен відвідувач міста. Маріупольські комбінати Ілліча й Азовсталь — одні з найбільших у Європі металургійні комплекси, Бердянськ — база військового флоту. Маріуполь із його металургійною промисловістю та портом унаслідок російської агресії оточений із двох боків: на півночі — контактна зона з окупованим сепаратистами Донбасом (тобто фронт), на півдні — міст між російським материком і Кримом. Перекриття мостом — ніщо інше, як перетворення досі відкритого моря на російське внутрішнє, грубе порушення цілісності української території, подальше захоплення земель, розширення театру війни. 

 

Читайте також: Die Welt: Путінський торг біженцями


Загроза її вже було зникла з європейського горизонту під тиском кризи біженців, Brexit і боїв у Сирії, утім, тепер повертається. Із 2014-го війна забрала понад 10 тис. життів, десятки тисяч було поранено, з’явився понад мільйон внутрішніх переселенців, європейський промисловий ландшафт перетворився на руїни: спершу Крим, тоді Донбас, тепер Азовське море, то чому б за наступної нагоди не Одеса? Це відріже Україну від Чорного моря, а тоді недалеко й до російського mare nostrum.
Щоб таке побачити, зовсім не треба демонізувати Путіна, не кажучи вже про Росію, як це нам нав’язують Russia Today і німецькі апологети президента РФ. Незалежність України він ніколи насправді не визнавав і прагне дестабілізації країни, що не танцює під його дудку. Путін хоче її поразки задля уникнення власної. 


Але можливо, він, блискучий віртуоз, таки не повністю панує над процесом, проте ескалація триває. Шанований російський економіст і політолог Андрєй Ілларіонов висунув тезу про те, що насправді йдеться не про Маріуполь, не про Бердянськ, а про щось інше й набагато важливіше. Геологічно, гідрологічно та кліматично засушливий Крим цілковито залежить від постачання води. А вона, як відомо, потрапляє до нього через побудовані в 1950-х роках канали з нижнього Дніпра та його водосховищ — гідною подиву з технічного боку системою, що долає значні перепади висот.


Окупація Криму без доступу до життєво необхідної води була від початку безглуздою. І це теж спростування постійно повторюваної Путіним і його прихильниками казки про «Крим як подарунок» Хрущова у 1954-му. Із закінченням Другої світової війни півострів після німецьких руйнувань, убивств кримських євреїв, сталінської колективної депортації місцевих татар перетворився на знелюднілу, спустошену землю. Її відновлення було великим викликом для звільненої України.


Опубліковані тим часом протоколи щодо ухвалення рішення про приєднання Криму до УРСР свідчать, що знадобився великий тиск, щоб переконати Україну взяти на себе це завдання, у якому центральним було вирішення проблеми з водою. Казки й брехня Путіна наздогнали його: можна побудувати «найдовший міст Європи» (19 км) від материка до Криму, але він не дає півострову воду, від якої залежить добробут, ба саме його виживання. У своєму аналізі Андрєй Ілларіонов пише: «Узяти в облогу й штурмувати Маріуполь, непогано укріплене півмільйонне місто у Європі, — це не те, що взяття Алеппо, таке «задоволення» навряд чи потрібне главі РФ».

 

Читайте також: Die Welt: Путін керує за допомогою теорій змов


Та й навіщо тепер йому Маріуполь і Бердянськ в азовському мішку, повністю перекритому насипом Керченського мосту, у чому ми вже могли переконатися. Це нічого не дає. Що сьогодні йому в цьому районі може бути потрібно? Чому він концентрує величезний десантний флот в Азовському морі та елітні війська в Азовському регіоні? Для якої операції? Йому не потрібен Бердянськ. І Маріуполь також. Тепер вони радше слугують непоганим прикриттям для відвертання уваги від справжньої цілі. Але потрібен Таврійськ, Нова Каховка, водосховище Каховської ГЕС і, звичайно, усе низов’я — до Перекопського перешийка.


Хоч би які тут були приховані мотиви, ситуація з популярністю Путіна недобра. Люди дедалі частіше запитують себе, чому є мільярди для війни в Сирії, для фінансування сепаратистів на Донбасі й для Криму, а на пенсії, школи, лікарні, на стримування руйнування інфраструктури такої великої країни немає. Ніякого світла в кінці тунелю, не беручи до уваги блискучі головні міста.


Навіть у країні, яку цілодобово обробляють образом ворога та страхом війни, дедалі менше вірять у те, що стагнація, ба навіть падіння економіки пов’язані радше із санкціями, ніж із блокуванням давно запізнілих реформ корумпованим і клептократичним апаратом. Але взимку 2011–2012 років, коли сотні тисяч вийшли на вулиці проти фальсифікації виборів із гаслами «Росія без Путіна», він уже показав, як боротися із падінням популярності та легітимності. Необхідні вороги, Захід, внутрішня п’ята колона, перемога в розв’язаній війні.

 

Втома від України в ЄС


Але навіть такі наративи діють не безкінечно. Мобілізації цього типу колись вичерпуються, хіба що буде збільшено дозу патріотично-шовіністичного дурману. Для того щоб зрозуміти це, достатньо просто тиждень подивитися московські телеканали й поспостерігати за таким підбурювачем ксенофобії та пропагандистом війни, як Владімір Соловйов.

 

Читайте також: Нормандські формальності


Захід, схоже, більше турбує введення воєнного стану в прикордонних районах України, ніж російська війна проти неї. Але парламент у Києві відхилив початкову пропозицію Порошенка та обмежив надзвичайний стан до 30 днів, щоб за планом провести виборчу кампанію. Отже, відбудуться перегони, результат яких, на відміну від «суверенної демократії» Путіна, цілком відкритий.


У ЄС своєрідна втома від України. Перемагає туга за business as usual. Про війну «там унизу», за дві години літаком від Берліна, більше нічого не хочуть знати. Люди з АдН і депутати від партії «Ліві» тиняються як спостерігачі на виборах у Криму й на окупованому Донбасі. Непохитні прихильники застарілої нової східної політики застерігають перед «скочуванням у стару холодну війну», тоді як гаряча війна Путіна триває давно.


Ґергард Шредер, номер два після патріарха в протоколі путінської інавгураційної церемонії в Кремлі, може готуватися до найуспішнішої справи свого життя — відкриття «Північного потоку-2». Кров’ю стікатимуть за це інші. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.