Вісті з Тбілісі нагадували бойові зведення. Частина непримиренних, які називають себе опозиціонерами, анонсували швидку й масову «революцію», що мала закінчитися поваленням «диктаторського режиму».
Дехто, як колишній міністр оборони Іраклій Окруашвілі, котрий утік аж до Франції, навіть обіцяв своє тріумфальне повернення й погрожував прийняти військовий парад замість Міхаіла Саакашвілі.
На щастя, все це виявилося позою і брехнею. Тбілісі, яке ще недавно було оплотом опозиції, не підтримало «протестантів» із палицями, які гамселили ними поліцію, що мала наказ не відповідати на провокації, перехожих і, коли були час і натхнення, одне одного.
На YouTube є десятки роликів, знятих у центрі Тбілісі, де «джедаї» з обрізками труб фехтують по головах, нападають на журналістів, закидають камінням офіс громадського телебачення.
Влада ніби самоусунулася, давши можливість «опозиції» показати себе. Пряма трансляція з місця протестів, якої так хотіла лідерка «революції» Ніно Бурджанадзе, остаточно переконала людей, що на площі або вбогі, або бандити.
Оголошена народна війна виявилася пшиком. Щоправда, хепі-енду теж не було. Двоє людей загинули: поліцейський і протестувальник, яких збили лідери опозиції, втікаючи на своїх джипах із місця програного бою…
Тут треба зробити важливу ремарку. В Україні практично ніхто нічого не знає про грузинську політику. Кажу відповідально: обізнаність 99% українців обмежується усвідомленням статевої відмінності між Саакашвілі та Бурджанадзе.
На жаль, це не жарт. А результат, так би мовити, емпіричних спостережень за теленовинами і публікаціями друкованої преси.
Певна річ, не маю жодних претензій до задурених Шустером – Кісєльовим пересічних громадян. Проблема в тому, що ті, хто бере на себе відповідальність коментувати події в Грузії, не ідентифікують Нателашвілі й Тортладзе, Гачечиладзе та Аласаніа, Угулави і Батіашвілі.
На пальцях однієї, припускаю, руки можна полічити українських журналістів, редакторів та експертів, які знають в обличчя цих та інших політиків, розуміють їхні політичні цілі, а також бекграунд вчинків, заяв, врешті-решт, просто цікавляться подіями в Грузії.
Навіть найавторитетніші українські медіа головним і єдиним джерелом про тамтешні події використовують російський «Интерфакс», часто з вказівкою «за матеріалами телеканалу Russia Today».
Маячня! Це все одно, якби сталінське «Совинформбюро» сталевим голосом Левітана озвучувало вигадки та провокації нацистського міністра пропаганди Геббельса.
Увесь цей пасаж про (без)відповідальність коментаторів грузинських подій я написав лише для того, щоб поставити, за Маяковскім, «весомо, грубо, зримо» одне запитання.
Колеги, якого біса ви так любите Ніно Анзорівну Бурджанадзе?
Це риторичне питання не мало б жодного сенсу, якби такою любов’ю представників медіа могла б скористатись, приміром, інша пасіонарія – Наталія Михайлівна Вітренко. Ну справді, де великі, на кілька розворотів, інтерв’ю з лідеркою ПСПУ? Де рясні цитати з її парадоксальних спічів? Усього цього неможливо уявити, бо добре відомо, хто така пані Вітренко, і саме тому її не цитують, не запрошують, не популяризують. Бо це: а) не має сенсу, б) погано для репутації; в) тощо. Але констатуємо: що не дозволено Вітренко – дозволено Бурджанадзе.
Лідерка радикальної опозиції в Грузії – така сама більшовичка, однак із гарним тюнінгом а-ля Юлія Володимирівна.
Хоч як дивно, в Україні та Росії Бурджанадзе набагато більше популярна, ніж у себе на батьківщині. Там вона має рейтинг, близький до нуля, і так само нуль впливу через фракцію чисельністю нуль депутатів у парламенті.
Навіть цікаво, чому тоді її регулярно приймає Владімір Путін? Навіщо Віктор Пінчук запрошує почесним гостем Ялтинської європейської стратегії? А ці нескінченні ефіри на різних каналах українського телебаченні, де Бурджанадзе з апломбом аристократки мовить про фальшиві результати реформ у Грузії і про те, що тільки вона здатна забезпечити країні свободу та демократію.
Відтак вона повертається додому. Щоб, скинувши маску голуба миру, роздати – не власноруч, а через чоловіка Бадрі Біцадзе – своїм прихильникам біти, арматуру і пляшки з бензином. Щоб у прямому ефірі незалежного телеканалу верзти нісенітниці про «фашистську диктатуру». Щоб під час перехопленої спецслужбами телефонної розмови із сином обговорювати «потрібне» кровопролиття, мовляв, хай загинуть сто чи навіть п’ять сотень опозиціонерів, натомість потім у діло вступить спецназ російського ГРУ і справу буде зроблено.
Московська публіцистка Юлія Латиніна добре підмітила цю родову прикмету грузинської опозиції. Поки людина у владі, вона нормальна, як тільки випадає з обойми, стає просто ідіотом…
Більшість моїх тбіліських друзів вважають Бурджанадзе п’ятою колоною Москви. Без усіляких обмовок. Бо коли калбатоно Ніно з радістю зустрічається з Путіним, їй не спадає на думку запитати, на якій підставі він відкраяв від Сакартвело 20% території. З її вуст не почуєш відповіді, чому російська армія стоїть у Цхінвалі та Сухумі? Чому 300 тис. біженців не можуть повернутися додому? Чому в Абхазії грузини не мають права голосу на виборах? Чому сепаратисти заборонили їм вивчати в школах літературну грузинську мову, запровадивши регіональну – мінгрельську (це все одно, якби міністр Табачник ввів у школах Чернігівщини поліську говірку замість української).
За Бурджанадзе, її чоловіком, який десь переховується, і сином, який так хизувався зв’язком із російським спецназом, плаче Кримінальний кодекс.
Поки кидали в суспільство свої абсурдні гасла, вони були хай там якою, але опозицією. Однак після нападів на представників влади, поліцейських (за результатами останнього опитування, у Грузії їм довіряють 87% людей), спроби захоплення телебачення настав час іншої розмови.
Опозиціонерці нічого не залишається, як підвищувати градус істерики. І є від чого. Індекс довіри – у межах похибки. Росія профінансувала протести, але отримала тільки брутальну телекартинку, а не нову владу й тепер робитиме ставку на інших людей. Чоловік у розшуку, син – під статтею. Політичне майбутнє стало жертвою її політичного минулого.