Навесні цього року не стало Ігоря Диченка, людини, широковідомої завдяки унікальній у світовому масштабі колекції українського авангардного живопису. З плином часу часто трапляється так, що за блиском та унікальністю зібрання мистецьких творів губиться особистість того, хто її створив. Колекціонер, який збирає твори мистецтва, зокрема живопис, зовсім по-різному може вписатися в культурний контекст своєї доби й зробити різний внесок у неї. На жаль, історичний узус відносить на маргінеси уваги суспільства імена та долі колекціонерів так, начебто вони є другорядними гравцями, хоча завдяки їм були збережені й трансльовані в сучасність.
Між багатьма векторами
Художник Олександр Павлов зазначає, що в Ігоря Диченка було дуже багато векторів і не надто коректно говорити про нього лише як про чистої води колекціонера, бо він також був потужним мистецтвознавцем та публіцистом. Його колекція картин налічує близько 700 полотен пензля українських авангардистів, художників-шістдесятників і представників «нової хвилі». За життя Диченко був знайомий із сестрою Казимира Малевича, родинами художника та сценографа Олександра Тишлера, Олександра Богомазова, художниками Оксаною Павленко (однією з небагатьох бойчукістів, які пережили сталінські репресії), Глібом Вишеславським, Матвієм Вайсбергом, Аллою Горською, Сергієм Григор’євим, Василем Єрмиловим, Іриною Жданко, Сергієм та Олександром Животковими, Віктором Зарецьким, Анатолієм Звєрєвим. Твори останнього в СРСР практично ніде не експонувалися на виставках, але високо котирувалися серед знавців живопису. Знав колекціонер і Сергія Параджанова, кілька малюнків якого є в його колекції. Не секрет, що оточення дуже впливає на людину, підштовхує або блокує в ній пориви до інтелектуальних пошуків. «Чому Диченко колекціонував авангард? Тому що він був людиною по-європейськи ерудованою, розумів, що перед ним, мав надзвичайно гостре око. Звичайно, він не відмовився від малюнка Рєпіна чи Шишкіна, але авангард був головним. Коли нині питають, а як це так людина відчувала ще 50 років тому, що нині авангард котируватиметься, кажу, щоб задумалися, скільки ту людину не сприймали й карали за її захоплення забороненим і репресованим у СРСР мистецтвом», — констатує Олександр Павлов. Зазначає, що в радянський час нуель-арт багато хто не розумів.
Читайте також: «Східні креси»? Що знають у Польщі про Україну
Але достатньо було побачити хоч раз репродукцію творів Ренуара або Деґа, щоб збагнути, що таке європейські пензель і рівень майстерності та інноваційності.
Колекціонування та пов’язані з ним контакти в Ігоря Диченка прямо вилилися і в потужну мистецтвознавчу роботу, бо він одним із перших в Україні написав дослідницькі роботи, які повертали до широкого суспільного й наукового дискурсу імена Георгія Нарбута, Костянтина Піскорського, Анатоля Петрицького, Михайла Бойчука, Василя Седляра, Олександра Богомазова, Казимира Малевича, Василя Касіяна, Михайла Глущенка, Тетяни Яблонської, Алли Горської та інших, тобто тих, хто творив унікальний український художній наратив у європейському мистецтві ХХ століття. На думку Олександра Павлова, Ігор Диченко як критик-мистецвознавець мав дуже легке, блискуче перо.
«Свинопас». Михайло Бойчук. 1920 рік. Колекція Ігоря Диченка
«Він надавав кожному явищу, кожній картині й кожній намальованій лінії значення. У його устах мистецький твір ставав вагомим. Я знав, що Ігор завжди шукав позитивні риси у творі, а не його ганджі. Дуже цінним є те, що він оті плюси не лише бачив, а й знаходив їм місце як у світовій, так і в локальній мистецьких культурах. Писав просто блискуче. Як мистецтвознавець він ураховував такі чинники, що аж дивно ставало. Про Богомазова якось написав, що той «поєднує раціоналізм із пустощами». Мистецтво — це гра. І справді, якщо ти не вмієш грати, пустувати, то ти не мистець. Ігор відчував мистецтво, за словами Платонова, з чіткістю власної плоті», — розповідає художник. Додає, що Диченко писав не лише про українських художників, а й про театр і балетне мистецтво, дружив із Марісом Лієпою і писав про Сержа Лифаря.
«Ігор Диченко вписується в культурне життя не лише на місцевому, київському рівні, а й на міжнародному. Це почалося, коли він був ще школярем. Не секрет, що вже тоді приятелював із Анною Ахматовою. Він мав здатність вписуватися в міжнародний контекст, хоча це й було в радянський час. Так, тоді існувала залізна завіса, яка була не суцільною, а дірявою», — ділиться спогадами мистецтвознавець Дмитро Горбачов, один із тих, хто першим в Україні, так само як і Ігор Диченко, про якого згадує, зацікавився та відкрив усьому світові заборонений у СРСР авангардизм і його авторів. Додає, що зібрана Диченком колекція художніх творів багато в чому була випереджальною, бо український авангардизм у СРСР був забутим, майже невідомим, але завдяки зусиллям ентузіастів цю майже наглухо замуровану традицію потрошку відкривали для широкого загалу.
Український історик літератури та видавець Артур Рудзицький, який був добре знайомий з Ігорем Диченком, розповідає, що вперше вони зустрілися в Москві у квартирі Євгенії Кузьмівни Дейч, дружини українського письменника та перекладача Олександра Дейча. Та квартира сама по собі була унікальним явищем, за словами Леся Танюка, «філіалом московського українського центру». «Це була дуже важлива з українських культурних адрес у Москві, бо там збиралися всі українські шістдесятники, зокрема Іван Драч, Лесь Танюк», — зазначає пан Рудзицький. За його словами, та зустріч відбулася саме тоді, коли в Спасо-хаусі (резиденції посла США в Москві) за сприяння американського посла Джека Метлока відбулася виставка частини колекції, яку зібрав Диченко, фактично одна з перших великих публічних експозицій зібрання приватного колекціонера в СРСР. Серед інших творів там були представлені твори бойчукістів, тих українських художників, яких радянська влада майже всіх знищила фізично.
Читайте також: Клементін Делісс: «Колекціонування завжди несло в собі елементи ризику»
Художньою колекцією Диченка цікавився французький мистецтвознавець Андрій Наков, один із найвідоміших у світі спеціалістів із російського авангардизму, дадаїзму та сучасного мистецтва. Якось до української столиці приїхав американський колекціонер князь Нікіта Лобанов-Ростовський, котрий збирав ескізи театральної графіки. Він знав, що Олександра Екстер, яку високо цінував, родом із Києва, проте російські мистецтвознавці казали, що ні, у Києві нічого авангардного немає і бути не може. Саме в колекції Ігоря Диченка він уперше побачив Меллера, геніального художника-сценографа, про якого князь-колекціонер ніколи не чув. І розповів широкому загалові поза межами СРСР, що в українській столиці є видатні мистецькі люди. Контакт із колекцією українського авангарду Ігоря Диченка в прямому сенсі змінював вектори пошуків відомих закордонних мистецтвознавців. Так сталося і з видатним знавцем російського авангарду британцем Джоном Еллісом Боултом. Цей русист згодом став україністом. У 1970-ті роки в Україні над темою українського авангарду працювала учениця згаданого науковця Мирослава Мудрак, яка також бачила ту колекцію. Дмитро Горбачов пригадує, що Жан-Клод Маркаде почав цікавитися й писати про Олександра Богомазова після того, як побачив його твори в колекції Ігоря Диченка. Його дружина Валентина Маркаде написала наприкінці 1960-х про Казимира Малевича з українського боку для журналу «Сучасність», який вважали антирадянським. «Чи не першою зрозуміла, що це не так російський, як український митець. Її до Києва не пускали як дослідницю, а по цьому до СРСР узагалі», — зазначає мистецтвознавець. Додає, що Ігорю Диченку, котрий вільно володів французькою, не соромно було спілкуватися з усіма згаданими вище людьми, бо він тонко відчував і розбирався у світовій культурі та художній кон’юнктурі.
«Супрематична композиція 1».
Казимир Малевич. 1916 рік. Колекція Ігоря Диченка
Ігор Диченко багато подорожував. На думку Дмитра Горбачова, українським патріотом він став завдяки своїм львівським зв’язкам. Річ у тім, що носіїв культури від 1920-х років у Львові лишилося більше, ніж у Києві. Ігор був знайомий із Костем Левицьким і Ярославою Музикою. Про неї Диченко написав дуже гарне есе для журналу «Вітчизна». Там були такі слова: «Вона любить подорожувати. Діапазон її подорожей — від Парижа до Сибіру». До Сибіру цю художницю заслали як зв’язкову Романа Шухевича. «У Москві я одного разу зайшов до учениці Бойчука Оксани Павленко. Вона тоді сказала: «Знаєте, постріляли усіх моїх вчителів і весь час торочили, що наше мистецтво 1920-х років погане. І я повірила. Згодом збагнула, що це не так. З Києва приїхав Ігор Диченко, сказав, що це видатне мистецтво. Біда в тому, що ми не стигли себе реалізувати повністю», — ділиться спогадами мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Ігор Диченко був у когорті тих, хто порятував твори й не давав забувати тих українських художників європейського рівня, яких у СРСР хотіли знищити, затерти й забути, ніби їх і не було.
Колекціонер у непростий час
Художник Олександр Павлов ділиться спогадами, що в радянський час колекціонери шукали родичів митців, твори яких їх цікавили, і вже з ними домовлялися про придбання тих чи інших робіт, часто мінялися творами. Гроші в усій цій процедурі були не головним елементом, а радше додатковим інструментом. «Річ у тім, що в СРСР було відносно мало колекціонерів, які у 1960–1980-ті роки збирали авангард. Це сьогодні спілкування художників і колекціонерів — чиста комерція: прийшов до майстерні або через посередника купив, бо сподобалась робота, і все. У згаданий період не було виставок художників-авангардистів», — констатує він. Як колекціонер Ігор Диченко належить до покоління ще двох потужних українських збирачів живопису, як-от Давид Сігалов (що заповів свою колекцію Київському національному музею російського мистецтва) і Гліб Івакін. Пристрасть до колекціонування в Ігоря Диченка починалася не з живопису, який зрештою зробив його відомим у світі, а з автографів. У 14 років він познайомився з Анною Ахматовою, мав у своїй колекції перше видання її поетичної збірки «Чотки» 1914 року з авторським підписом. «Чому Диченко поїхав до Ахматової, а не до Долматовского чи Євтушенка? Усі, хто гнаний, притягують до себе. Таким чином я подружився з Кавалерідзе. У нас була мужність спілкуватися з тими, кого притискали», — розповідає художник Олександр Павлов. Додає, що важко, коли за душею копійки, а є дещо, що хочеш мати, особливо коли ти колекціонер. Отут у хід ідуть не гроші, а вміння спілкуватися і виманювати, отримувати як дарунок той чи інший мистецький твір. Хтось скаже, що це нечесність, хоча ніякого великого злочину в цьому немає. Ігор Диченко любив азарт колекціонування.
Читайте також: До Києва привезли балтійські скарби
І справді, багато що з його колекції, лише частину якої становить живопис, було подаровано. Оксана Павленко, яка зберегла архіви бойчукістів, сприяла створенню їхнього фонду в архіві Музею літератури і мистецтва. Частину того архіву вона подарувала Ігореві, зокрема «Кобзар» з ілюстраціями Седляра. Це був екземпляр, розписаний від руки самим ілюстратором. «На моїх очах Хвостенко-Хвостов подарував Диченкові свої блискучі театральні ескізи. Його шанували Тишлер, Павленко», — ділиться спогадами Дмитро Горбачов. Додає, що пригадує розповідь колекціонера, що той придбав твори Василя Єрмилова в 1969 році у вдови художника за студентську стипендію. Та тішилася тим, що хоч хтось цікавиться її битим-перебитим чоловіком, та й ще гроші за його роботи готівкою пропонує. «Жодний твір моєї колекції нині мені фінансово не приступний», — казав Ігор Диченко своїм друзям і знайомим, а також у коментарях та інтерв’ю. До творів Нікрітіна, Малевича та багатьох інших його приводили азарт самого пошуку й цікавість колекціонера. Відомо, що в його живописній колекції є не лише роботи українських авторів, а й ілюстрації Сальвадора Далі до творів Овідія. На думку Артура Рудзицького, цей художник цікавив колекціонера значно меншою мірою, ніж Жан Кокто, який був найближчим Ігореві Диченку за духом з-поміж інших європейських діячів культури. Річ у тім, що Далі все ж таки відомий, розкручений, комерційно успішний художник, а от Жана Кокто знають значно менше. З великої цікавості також за участю Диченка було знайдено будиночок Казимира Малевича на вулиці Боженка в Києві, яку лише в 2000-х роках перейменовано на честь художника. Зберігачка фондів європейського живопису Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова розповідає, що Ігор Диченко також малював, любив зображати біблійних героїв, зокрема янголів. «Ці малюнки цікаві тим, що пов’язані з Диченком. Він колекціонував живопис, був другом художників і для того, щоб поглиблювати свої знання, мав малювати сам», — розповідає музейниця. Додає, що колекціонер у своїй майстерні на Печерську створив для друзів і знайомих перший повноцінний креативний простір ще задовго до появи київського «Циферблата».
«Гавань». Анатоль Петрицький. 1930–1931 роки.
Колекція Ігоря Диченка
Ті, хто знав колекціонера, розповідають, що до останнього часу його колекція зберігалася у квартирі на вулиці Прорізній, прикрашаючи собою її стіни. Все змінилося тоді, коли колекціонера намагалися пограбувати. За щасливим збігом обставин колекції не чіпали. Шукали гроші, яких у Диченка не було. Після цього він передав колекцію на зберігання до фондів Музею Києва, а потому її частину на депозит до фондів «Мистецького Арсеналу», де вони перебувають і досі.
Муза з мечем у руках
Для кожного помітного колекціонера величезним питанням лишається доля колекції по його смерті. «Якщо спадкоємці колекціонера не поділяють його захоплення і колекція в такому вигляді, як її сформовано, не потрапила за заповітом до музею, найчастіше вона розпадається на шматочки, її розкуповують різні особи», — констатує Артур Рудзицький. Власне, варіантів багато. Ханенко і Третьяков намагалися, щоб їхні зібрання перейшли місту. Колекція творів Малевича була розпорошена по різних руках і не завжди в чесний спосіб. Через це спадкоємці художника судилися з музеями в Амстердамі та Нью-Йорку. «Якщо держава зацікавлена в поповнені своїх музейних фондів якісними, унікальними творами живопису, то особи з Адміністрації президента, міністерств мали б установлювати контакти з приватними колекціонерами ще за їхнього життя, домовлятися, щоб їхні колекції лишилися державі», — ділиться міркуваннями Артур Рудзицький. Є приклади, коли держави змагаються між собою за те, чи отримають ту чи іншу колекцію. Так Росія і Польща нещодавно змагалися за приватну колекцію творів живопису, серед яких були роботи Тіціана. Щодо колекції Ігоря Диченка, то для України головне було встигнути її не втратити. «Про український Мінкульт маю найгірші спогади. Це публіка, байдужа до культури. Якщо там нічого не змінилося, думаю, їм до колекції Диченка байдуже», — сумно констатує мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Він зазначає, що сам колекціонер хотів, щоб зібрані ним полотна перейшли до державного музею, мріяв про створення музею приватних колекцій. На жаль, за його життя не судилося.
Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін
Живописній колекції Ігоря Диченка пощастило. 12 жовтня 2015 року вдова колекціонера Валерія Вірська подарувала цю унікальну, знану в усьому світі збірку полотен Україні та українцям. Відтепер вона належить до музейного фонду нашої держави й зберігатиметься в «Мистецькому Арсеналі». «Передаючи колекцію Україні, я виконую бажання мого чоловіка Ігоря Диченка. Радію, що змогла це зробити, і впевнена, що це правильне рішення. Присвятивши все життя українській культурі, я знаю, чого варті ті твори й наскільки вони сприятимуть зростанню молодих поколінь», — коментує подію Валерія Вірська. Передача художньої колекції такого рівня нашій державі, а йдеться про справжні шедеври, є унікальною подією, з якою контрастує загальний стан справ у культурному житті країни. Це одиничний прецедент, хоча сама подія могла б стати частиною цілісної програми дій, як це є навіть у наших сусідів. Річ у тім, що Україна не має сформованої культурної політики та відповідних стратегій, як саме можна працювати з великими приватними колекціонерами, щоб зібране ними за життя не було банально розбазарено. Власне, вона не має їх не лише щодо колекціонерів, а й в інших царинах культури. Війна на Донбасі вкупі з анексією Криму містять у собі не лише суто військовий і дипломатичний елементи, тобто мову гармат і мінських переговорів, а й інформаційний та культурний. Потужна українська культура, збереження тих її складових, які підносять нас на світовий рівень, як-от колекція Ігоря Диченка, також є інтегральною складовою цієї війни, знаряддям оборони, мобілізації та подальшого розвитку нашого народу. Якщо культури немає, тоді за що воюємо?