Що характерне для класичного вестерну? Отже, типовий фільм ― це зазвичай багата палітра різних стереотипів, починаючи від головного сюжету, далі йдучи до широкої галереї людських типів і закінчуючи образами шаблонних вестернових містечок, пейзажами, що рясніють драматичним зображенням пустель, гір і каньйонів, а також життєдайних річок і прерій. Це все супроводить енергійний розвиток дій із чудово окресленим драматичним конфліктом (зіткнення сил, які представляють позитивні цінності, із силами зла). Поза сумнівом, видатний вестерн ― це стереотип на стереотипі, але показаний із великою майстерністю режисури й акторської гри. Утім, послання, які йдуть із того нагромадження стереотипів, є все-таки способом показати первинні, хотілося б сказати, архетипні моделі людської поведінки. У цьому випадку використання стереотипів є способом дистиляції виявів людського життя, а до того ж цілком непоганим інструментом пізнання.
Читайте також: Обабіч
Мені спадає на гадку це покликання на вестерни, коли я чую від моїх критиків, а також і від друзів, які привертають мою увагу, що полюбляю використовувати стереотипи чи то у своїй творчості, чи то в описі навколишньої дійсності. Так, це правда, я покликаюся на стереотипи як на інструмент пізнання, а може, радше як на спосіб опанування дійсності. Спосіб зведення складних рівнянь із багатьма невідомими до відносно простих і легких для прочитання бінарних рівнянь: так ― ні, чорне ― біле, добро ― зло, негатив ― позитив. Той перелік можна провадити далі, але в принципі це небагато додасть для кращого розуміння такого феномену, як стереотип. Феномену, який, з одного боку, можна сприймати на нашій бінарній шкалі як негатив, а з другого ― як позитив, а може, тільки як вектор у позитивному напрямку.
Відколи кілька днів тому я повернувся з Тбілісі, дивлюся на українську дійсність крізь призму різних стереотипів. Ця коротка виправа до невеликої країни в горах Кавказу звільнила мене від страху перед уживанням стереотипів як можливого інструменту пізнання української дійсності. Ось я йду вулицями в центрі Києва та думаю: «Якщо грузини здатні відновити в Тбілісі квартал за кварталом цілі райони, то чому цього не можуть зробити значно багатші від них володарі української столиці? Чому грузини змогли збудувати через річку Куру міст Миру за проектом італійського архітектора Мікеле де Луккі, міст, що є вдалою та привабливою архітектонічною реалізацією, а українці, як вважає Стефані Шафрот, співзасновниця швейцарської компанії Leuppi & Schafroth Architekten із Цюриха, вкрали у швейцарських архітекторів ідею пішохідного мосту в центрі Києва, а щоб було вже зовсім весело, то спартачили її реалізацію. Чому київська поліція, що взяла за взірець грузинську поліцію, є лише блідою копією оригіналу? Чому українські митці, які цілком заслужено виграли конкурс на проект для бієнале мистецтва у Венеції, зрештою спартачили реалізацію проекту «Мрія», намагаючись при цьому непереконливо пояснити свою мистецьку поразку?
Я повертаюся, власне, із Харкова, здійснивши до нього короткий 24-годинний візит. Що ж, щокроку стереотип, і тут я нічого не можу вдіяти, а дуже хотілося б. Мій знайомий Місько Барбара, що з власної невимушеної волі кільканадцять років тому переселився зі Львова, обіцяє, мовляв, під час наступного візиту покаже мені Харків, що буде запереченням тих стереотипів, крізь які я дивлюся на це велике місто на Сході України. Нічого не вдію, Харків для мене ― квінтесенція колись совєтського, а тепер постсовєтського великого міста, де міська галерея має для експозиції трохи більше ніж 50 м2, а незначно більший, афілійований при університеті імені Каразіна «Єрмілов Центр» мусить активно боротися, щоб утриматися на поверхні. Коли дізнаєшся, що в Харкові навчається понад 160 тис. студентів, то запитуєш у себе, ким стануть ті молоді люди. Але не як фахівці у вузьких сферах, а як громадяни, які мають формувати дійсність, зокрема й дійсність того великого міста. Чи буде в ньому місце для культури й мистецтва? Так, знаю, ви теж закинете мені, що я дивлюся на українську дійсність крізь призму стереотипів. Проте я нічого не можу вдіяти з тим, що сьогодні я не здатний знайти кращого та об’єктивнішого за стереотипи інструменту пізнання.
Читайте також: Шрам на шкірі
Але тут у мої роздуми повертається американський вестерн. У цьому кіножанрі, сповненому стереотипних пейзажів, стереотипних характерів, стереотипних моделей поведінки, панує бінарна шкала цінностей. Згідно з цією шкалою так означає так, ні ― ні, добро означає добро, а зло ― зло. Герої вестернів ― часто люди з масою стереотипних людських вад, але борються з ними, і хоча не завжди виграють у цій боротьбі, усе-таки змагаються. А якщо й виходять із цього зіткнення переможцями, то мають багато рубців і травм. Поетика вестерну дає нам змогу опанувати дійсність, а його головними інструментами є, власне, стереотипи. Тож не біймося стереотипів, але пам’ятаймо, що вони тільки інструмент опанування дійсності, але не дійсність сама в собі, яка за своєю природою набагато складніша, тож, хоч ми ненастанно опановуємо її, остаточно, мабуть, не пізнаємо ніколи.