Назвати злочин злочином

Чи хочемо ми чути гірку правду? Чи хочемо ми отримувати не знану про нас інформацію, надаючи дані, доступні нам? Відкривати мапи, будучи готовими до несподіванок у відкритих мапах сусіда? Чи не найбільше тих несподіванок в історії етнічних конфліктів. Поза сумнівом, історик із Варшави Ґжеґож Мотика готовий як ніхто інший до таких відкриттів.

 

 

– Є два погляди, польський та український, на події 1943 року. Немає жодних сумнівів у тім, що ОУН – УПА спершу виробила план знищення всіх поляків на цих землях і згодом приступила до його виконання. Відомими є слова командира УПА Романа Шухевича про те, що на початку 1943-го на Волині розпочалася ліквідація польської громади, яка завершилася наприкінці того самого року.

 

 

– Українці розглядають волинські події як звичайну трагедію воєнної доби, вважаючи, що важко визначити, на чиєму боці здоровий глузд. Хоча загалом думки істориків різняться як поміж українців, так і поміж поляків, більшість останніх визнають етнічну чистку на Волині та Галичині геноцидом, як і те, що ці події не можна прирівняти до акції «Вісла», хоч і вона була жорстокою. Українські історики доводять, що обидві сторони вбивали мирних жителів, але «що вдієш, ішла війна». Протиріччя поміж ваших науковців стосуються діяльності УПА. Дехто вважає, що слід відокремити справедливу боротьбу УПА за незалежність від антигуманних акцій супроти поляків.

 

 

– В історії наших народів є образи страшної історичної несправедливості. Польське суспільство постраждало як від фашистів, так і від совітів. З одного боку, в 1940 році була Катинь, а з іншого – німці в окупованій Польщі тисячами знищували інтелігенцію. У 1943 році польська та українська громади на Волині, керівники підпілля були переконані, що ось-ось дійде до нової українсько-польської війни, – впаде і Рейх, і СРСР, а на одній землі залишаться поляки й українці і стануть на прю один проти одного. Тож провідники ОУН вирішили: доки на цій землі фашистський режим, слід зробити так, щоб на момент закінчення війни поляків тут уже не було. Як немає поляків, то ці землі українські. З лютого 1943 року відбувалися поголовні вбивства польських родин. Після цього розпочалися польські акції у відповідь, передусім відділів самооборони на Волині, а також різних польських угруповань на Холмщині. Підозрюю, що в той час усі поляки і всі українці на тих землях постали один супроти одного. Це був конфлікт такого масштабу, коли зупинитися неможливо. Лягали спати, знаючи, що не доживуть до ранку. 

 

 

– Так, проте невдовзі політика комуністів допровадила до моменту об’єднання зусиль польського і українського підпілля. То був уже 1945 рік, коли стало зрозуміло, що польсько-українській війні не бувати. Для обох народів ворогом номер один став Сталін. На Холмщині було проведено дві спільні акції проти комуністів, і провели їх люди, які ще рік тому стріляли один в одного.

 

 

– Ні, хоча сім’я дуже постраждала під час війни – один дід загинув у концтаборі, інший воював у вересні 1939-го. Мама розповідала, як було страшно під час окупації, які випробування випали на долю родини. Я був досить дивною дитиною, оскільки всі книжки читав про Другу світову. Книжки про УПА були дуже вже прорадянськими. У них усе було просто: хто був проти совітів, належав до чорних персонажів, хто за – до білих. Згодом, за «Солідарності», коли послабили цензуру, почала пробиватися прав­да, і я дізнався, що українсько-польські відносини при комуні замовчувалися, хоча вони не були простими і народ про це пам’ятав. Уже навчаючись на історичному факультеті, для «магістерки» вибрав польсько-українське протистояння у Бескидах. Це було в 1990-му, тоді мені професор сказав, що варто було б опрацювати це питання, бо вже рік як відкрили архіви. У ваших держархівах я почав працювати з 1995-го, а з 2003-го – в архівах СБУ.

 

У. Т.: Яке враження ви отримали від перегляду документів тієї доби та присвячених їм опрацювань. 

 

– Невідповідність дат, різниця в інтерпретації фактів, подій у прорадянських виданнях та реальних документах. Я переконався у тому, наскільки брехливою була вся історична література у ПНР. Для неї гарним українцем був українець комуністичний, решта – бандити, націоналісти. Вважалося, що якби Україна була незалежною, для Польщі це стало б величезним нещастям. З боку прокомуністичних істориків польському суспільству нав’язувався такий стереотип. Також виявилося, що коли мова в тих комуністичних книжках велася про боротьбу з українцями на теренах сучасної Польщі, то інформації було вдосталь. Натомість коли йшлося про поляків на Волині чи Галичині, то згадувати про це було заборонено, не було жодного дослідження. Згодом у своїх книжках я показав, що це мало безпосередній зв’язок із сучасністю. Польські українці говорили, що ОУН–УПА боролася проти їхнього виселення під час акції «Вісла». Про Волинь же переконували, що УПА поляків не вбивала. Правда поляків була іншою. Тож у 1990-му все це дійшло до різких та емоційних дискусій. Хоча було боляче одним і іншим, слухати один одного ніхто не хотів.

 

 

 

– Коли до влади у Польщі прийшла некомуністична опозиція, стало зрозуміло, що історію треба відокремити від політики, а відносини з найбільшими сусідами – Німеччиною та Україною – мають ґрунтуватися на принципах розмови вільних з вільними, рівних з рівними. Хоча виявилося, що це не так просто: сім’ї загиблих на Волині обурювалися, мовляв, що ви робите, нехай Україна спершу спокутує гріхи.

 

 

– Проблема не в тім. Радше не покаятись, а засудити. Назвати злочин злочином. Я не хотів би давати жодних порад. Треба, щоб політики сіли за стіл і спокійно про це поговорили, щоб до 70-річчя тих подій ми підійшли разом і разом цю дату відзначили. Нині ми обговорюємо це спокійно, під ювілей знову ситуація може підігрітися. Тому потрібно спільно робити щось зараз.

 

 

– Я не покладався б на них. Протягом останніх 20 років Україна та Польща спілкувалися на рівних. Люди стали часто їздити в обидва боки: студенти – навчатися, в Україні побував Ян-Павло ІІ, відбулися зміни на людському рівні. Українці зрозуміли, що поляки – то не «пани», а поляки вже не називають українців «різунами». Студенти в Польщі живуть нинішнім днем. Однак якщо до влади у нас чи у вас прийдуть ультраправі чи ультраліві, тоді історичні питання можуть перейти у площину основних. Молодь можуть використати. Це чорний сценарій, але він видається неправдоподібним. Моя професія історика змушує мене пам’ятати про різні варіанти. Моїм обов’язком є попереджати і казати правду.