Минулого тижня іранське видання Fararu, коментуючи економічну ситуацію в країні, вдалося до драматичних історичних аналогій: мовляв, падіння Риму спричинила девальвація імперської валюти. Наскільки б умовними не були такі порівняння, проблема інфляції в Ірані справді загострилася. Аж так, що Іранський Центральний банк (ЦБ) віднедавна модифікував методику звітності й уже не надає повної інформації про показники інфляції в країні. Минулого тижня видання Ecoiran стверджувало, що, за даними його власних джерел у ЦБ, за перший місяць 2023 року (в Ірані календарний і фінансовий рік починається в кінці березня) інфляція зросла на 68,7 %, як порівняти з минулим роком. Вартість іранського ріала впала з 260 000 за долар в серпні 2022 до 530 000 станом на сьогодні.
Найбільше інфляція позначилася на цінах на харчові продукти: навіть наприкінці 2022 року ціни підскочили на 80 %. Іран змушений імпортувати значну частину сировини для харчової промисловості, корми й ліки для свійських тварин. Оскільки ріал втрачає вартість, імпорт стає дорожчим, тож підвищення цін лягає на плечі споживачів. 18 травня колишній заступник віцепрезидента з економічних питань Алі Ага Мохаммаді заявив, що за його даними 19,7 млн іранців уже не можуть забезпечити свої базові потреби, зокрема й гідні умови проживання, харчування, освіту, і не мають доступу до системи охорони здоров’я. За словами економіста Хасана Раґфара з доволі консервативного державного університету Аль-Захра, понад 50 % іранців наразі перебувають за межею бідності, а уряд так і не спромігся розробити план соціального забезпечення найбідніших верств.
Читайте також: У Новий Рік – з новими союзниками. Які перспективи у російсько-іранського стратегічного партнерства
За словами Мохаммада Хашема Песарана, колишнього професора економіки Кембридзького університету, Іран упевнено крокує на шляху до гіперінфляції. Нещодавно МВФ опублікував дані, за якими Ірану, який має величезні труднощі з продажем нафти внаслідок санкцій, треба було б продавати нафту за ціною $351,7 за барель, щоб збалансувати свій цьогорічний бюджет. До впровадження санкцій Іран експортував близько 2,5 млн барелів нафти на день. Зараз він виробляє приблизно 1 млн барелів, а отже, втрата прибутку від нафти за поточними цінами щороку коштувала Ірану $45 млрд.
На додаток до антиурядових протестів у кінці лютого й на початку березня цього року Іраном прокотилася хвиля робітничих страйків. Страйкували бюджетники, а також робітники величезних комплексів Хафт Тапе в Тегерані й Ісфаганської Сталевої Компанії, третьої за розмірами компанії з виробництва сталі в Ірані. Наприкінці квітня на страйк вийшли робітники нафтогазових об’єктів у південному Ірані. 14 травня іранська влада звинуватила «іноземців» в організуванні страйку робітників і провела арешти на об’єкті Південний Парс на півдні країни — найбільшому газовому родовищі у світі.
Кіднепінг і розпродаж культурної спадщини
Зараз іранський уряд у відчаї шукає будь-які джерела прибутку, які конче необхідні для виживання режиму. Одним із перевірених методів в Ірані є вже відома й дуже поширена практика кіднепінгу. Ідеться про затримання іноземних громадян за підозрою в «шпигунстві», після чого за неофіційними каналами в іноземних урядів вимагають виплатити кошти, які були заморожені або конфісковані внаслідок накладання санкцій.
Утім, зараз лунають не менш екстравагантні пропозиції. Так, 1 травня голова відділу соціального страхування в Міністерстві праці Саджад Падам заявив, що через величезні борги уряду й неспроможність виплачувати пенсії на тлі поглиблення фінансової кризи Ірану, імовірно, доведеться навіть продати деякі південні острови в Перській затоці. Така ідея викликала неабиякий резонанас, а Падама звільнили.
А декілька тижнів тому шпальти іранської преси замайоріли заголовками про «торги національною спадщиною». Ідеться про план продажу історичних об’єктів у приватну власність, який був оприлюднений напівофіційним Іранським студентським інформаційним агентством (ISNA). За даними ISNA, Міністерство культурної спадщини та туризму виставило на аукціон 19 культурно-історичних об’єктів, зокрема тисячолітню фортецю в провінції Керман.
Ближче до Пекіна й Москви
Після того як Тегеран остаточно обрав шлях конфронтації із Заходом, в ісламського режиму залишилося тільки два союзники, на яких він наразі може розраховувати, — Китай та Росія. У лютому 2023 року президент Ебрагім Раїсі відвідав Китай, сподіваючись отримати запевнення в тому, що Піднебесна не покине Іран, особливо враховуючи те, що справи Росії на міжнародній арені після повномасштабного вторгнення в Україну йдуть досить кепсько.
Власне, уже зараз Іран сильно залежить від експорту до Китаю. За офіційною статистикою, приблизно 21 % усього іранського експорту припадає на Піднебесну, а згідно з оцінками, які включають й експорт енергоносіїв в обхід санкцій, показник досягає 30 %. За даними аналітиків FGE, для того щоб обійти санкції, постачання іранської сирої нафти в Китай відбувається під виглядом експорту з третіх країн. Після введення обмежень на російську нафту країнами G7 Росія почала продавати нафту в Китай зі знижкою, тож Тегерану доводиться продавати свою нафту Піднебесній за ще нижчими цінами, щоб конкурувати з Москвою. Тому збільшення кількості проданої нафти аж ніяк не означає збільшення прибутків. Наразі Іран не публікує офіційних даних ані щодо цін, ані щодо доходів від експорту нафти. Китай, схоже, цілком задоволений ситуацією, розглядаючи Ісламську Республіку як джерело дешевих енергоносіїв і єдиного постачальника в Перській затоці, який у разі критичного погіршення відносин між США та Китаєм не піддасться зовнішньому тиску.
Читайте також: Україна, Сирія, безпілотники. Чого Путін добивався у Тегерані
Водночас Іран намагається знайти альтернативні шляхи для обходу санкцій і міжнародної ізоляції, зокрема поглиблюючи канали співробітництва з також підсанкційною Росією. Зокрема, на початку січня 2023 року іранський уряд заявив, що з кінця 2021 року Росія інвестувала $2,7 млрд в іранську економіку. А 30 січня цього року Іран під’єднався до російської банківської системи SPFS. Тегеран і Москва також прагнуть зміцнити використання своїх національних валют у торгівлі, щоб спробувати поступово послабити вплив долара та євро. Однак те, що іранські банки можуть обробляти транскордонні платежі, ще не означає, що торгівля автоматично зросте. На валютному ринку рублів та ріалів і надалі існує дефіцит ліквідних коштів. До того ж Іран і Росія експортують та імпортують однакові товари, тобто є конкурентами на тих небагатьох ринках, які ще залишаються відкритими для них.
Неспроможність опозиції
Така складна економічна й зовнішньополітична ситуація, у яку потрапив режим у Тегерані, здавалось би, має підштовхнути іранську опозицію до активних дій. Проте цього, на жаль, не відбувається. Вуличні протести, які охопили Іран у вересні 2022 року, поступово вщухли. Востаннє масові демонстрації в Тегерані відбувалися під час іранського нового року (Новрузу) наприкінці березня й на початку квітня 2023 року. Режим продовжує страчувати демонстрантів. Поодинокі протести, які й досі відбуваються відносно регулярно в різних містах Ірану (рідше в Тегерані) і часто приурочені до поминок за загиблими демонстрантами, наразі не становлять загрози для режиму. Відчувши, що будь-які, навіть мінімальні, поступки на користь протестувальників покажуть слабкість режиму й тільки заохочуватимуть подальше невдоволення, влада почала закручувати гайки. Наприклад, жінкам, які не хочуть носити хіджаб, погрожують штрафом у $60 000, а також забороною користуватися метро та виїжджати за кордон. То що ж робила весь цей час іранська опозиція?
Варто зазначити, що в самому Ірані організованої опозиції, навіть маріонеткової, штучно створеної самою ж владою, немає. Протестний опозиційний рух усі роки після революції існував за кордоном або ж виникав стихійно на вулицях, як-от під час протестів 2009-го, 2017-го, 2018-го, 2019-го та 2022-го. Проте опозиціонери так і не зуміли створити якоїсь спільної платформи. Уперше іранська опозиція зібралася 10 лютого 2023 року у Вашингтоні й проголосила довгоочікувану коаліцію опозиційних сил. Окрім колишнього кронпринца Рези Пахлаві, до коаліції увійшли громадська активістка Масіх Алінежад, яка вже багато років виступає проти обов’язкового носіння хіджаба, правозахисниця й лауреатка Нобелівської премії миру 2003 року Шірін Ебаді, голова лівої курдської партії Абдулла Мохтаді, іранський футболіст Алі Карімі, активіст Хамед Есмеліюн, який бореться за права родин, що втратили рідних у катастрофі українського боїнга PS572, а також відомі іранські акторки Назанін Боньяді та Ґольшіфте Фарахані.
Читайте також: Іран в тилу російсько-української війни
Проте опозиція так і не змогла об’єднатися. Усі швидко розсварилися, і вже 26 квітня 2023 року коаліція розпалася. На додаток до всього опозиція так і не змогла конкретизувати своє бачення майбутнього Ірану в разі падіння режиму. На зустрічах члени коаліції повторювали узагальнені й незрозумілі штампи про «демократичний Іран», який «поважатиме права всіх» і знову «стане рівноправним партнером на міжнародній арені». Яким саме буде політичний устрій Ірану після зміни режиму, яким буде перехідний період і як функціонуватиме економіка — ці та інші запитання залишалися без відповідей. Не було озвучено жодних конкретних намірів, наприклад щодо створення перехідного уряду, відкриття альтернативних дипломатичних представництв за кордоном.
Зважаючи на немічність опозиційних сил і неспроможність створити адекватну платформу для протистояння Ісламській Республіці, Захід був обережний у впровадженні подальших санкцій та уникав безповоротного спалювання мостів із теперішнім урядом в Ірані. Наприклад, ЄС так і не дійшов консенсусу в тому, щоб офіційно оголосити Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) терористичною організацією та впровадити відповідні санкції. Парламенти Великої Британії та Швеції проголосували за оголошення КВІР терористами, але ці рішення ще мають бути впровадженні на практиці урядами цих країн, із чим ті не квапляться.
Отож Іран опинився в досить складному становищі. З одного боку, внутрішню ситуацію дещо стабілізувало згасання протестів, чому посприяли як репресії з боку ісламського режиму, так і неспроможність опозиції. До того ж унаслідок катастрофічної ситуації в економіці режим готовий іти на будь-які кроки заради утримання влади й подальшого фінансування репресивного апарата. Але з іншого боку, цей жмуток проблем може знову відчинити вікно можливостей для опозиціонерів. Питання в тому, чи будуть вони готові скористатися нагодою, щоб перехопити ініціативу.