Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Нав’язливий фантом

2 Жовтня 2014, 18:33

Як довго – залежить також від нас. «Що ж ви робите?! Це ж наша історія», – обурюються ті, хто хоче бачити на центральній площі статую Ілліча, ті, хто ностальгує в соц­мережах за «найкращим дитинством без комп’ютерів», життям на радянській швидкості як таким. «Наша», якщо вважати своїми території, помічені комуністичними ідолами, – від Камчатки до Бреста цей простір усіяний бараками робітничих «общаг», сірими дев’ятиповерховими панельками і п’ятиповерховими хрущовками, полущеними й розкраденими на брухт «орденоносними» заводами. Простір, у якому де-юре панувала матеріалістична ідеологія, а насправді буяв, як у тубільних племенах, культ мерців, – лише «вічно жива» мумія вождя чого варта…

І жерці цього культу ніде не поділись. Як і в розбещених цивілізацією племенах, комуністичні «гуру» і далі прикидаються магами й чародіями, щоб тримати під контролем свою паству та виторговувати собі ласий шматок у туристів і місцевої адміністрації. Магія забута, трюки приїлися, але ідеологічний дурман діє, отже, є шанси для Комуністичної партії України. Діставши добре капіталізований політичний бренд, вони вдало спекулюють ним і понад 20 років мають свою фракцію у парламенті, непоганий дохід від входження до провладних коаліцій, голосування за «потрібні» закони, мільярдерів у лавах партії та щедрі транші від «товаришів по боротьбі» – російсь­ких комуністів і путінських спецфондів.

Виявляється, метастази хвороби, яку ми невдало, не до кінця полікували на початку 1990-х, серйозні й загрожують нам тут і тепер

Вони давно «обуржуазилися», серед них небагато тих, хто читав Маркса й Енгельса чи бодай короткий курс історії ВКП (б). У світі дорогих автівок і SPA-салонів вони орієнтуються значно краще, ніж у партійних догмах. Якби воскресити сьогодні такого собі Павку Корчагіна, він шмальнув би з нагана в будь-кого з партійного списку КПУ, не сумніваючись у тому, що має справу з класовими ворогами.

Вони, як і 80–90 років тому, живляться людськими стражданнями. Обділені життям люди, розлючені на весь світ маргінали, просто невдоволені пенсіонери, рідше романтичні молодики, які прагнуть самоствердитися, – усі вони ризикують потрапити в тенета червоної пропаганди й повірити в те, що «тільки серед комуністів чесні політики», «раніше ми жили гідно, нас увесь світ боявся», «повинні відродити нашу могутність разом із Росією», «в СРСР були справедливість і вищий рівень життя». Усі ці наївні гасла конвертуються у місця в Раді й тільки потім у живі гроші. Складна «шаманська» фінансова схема до кінця так і незрозуміла електоральному племені, що, своєю чергою, влаштовує партійну верхівку.

Така форма шахрайства існувала б і далі й не надто муляла б очі, якби не кілька обставин. По-перше, в Україні розпочалася війна, яка викинула на-гора вже геть неприваб­ливі сторони діянь комуністів, що вже було тихенько виродились у такий собі політичний кооператив. Виявляється, кредитори з Москви хоч і щедрі, але вимагають проплачених послуг. Отже, треба стати під прапори сепаратизму. Відкрито, з трибуни Ради – це не про сьогоднішніх партайгеносе матроса Железняка, а от на місцях на рівні обласних рад запросто. По-друге, «низи» невдоволені – для рядових членів підтримка «Новоросії» є природним продовженням комуністичної ідеології. Але товариш перший секретар або мовчить, або каже щось не надто певне.

Зрештою, і в самого суспільства розплющилися очі на партію, що затишно примостилася на політичному Олімпі й при цьому фактично неприховано співпрацює з ворогом. І взагалі КПУ, якщо
розібратися, є мутантом забороненої в 1991 році КПРС, злочинна діяльність якої в Україні потребує свого Нюрнберга. Виявляється, метастази хвороби, яку ми невдало, не до кінця полікували на початку 1990-х, серйозні й загрожують нам тут і тепер: доки в нас існує партія (назва не така й принципова), що сповідує відверто ворожу ідеологію, доки українські міста вкриті павутинням радянських топонімів, доки наші чиновники не усвідомлюють, що на місце поваленого Лєніна необов’язково тулити «такого самого» Бандеру або Шевченка, ми не полишимо простір, що має другосортну назву «пострадянський» і тягне нас туди, звідки ми, як нам здавалося, вирвалися 23 роки тому.