Солідарність і українська стихія – це швидше пов’язані між собою, а не протилежні явища. Саме українською стихією, якій притаманна певна анархія, і породжується українська солідарність. Така в нас субстанційна звичаєвість, якщо говорити мовою Геґеля. Варто зауважити, що національну солідарність і національну єдність нам варто розглядати крізь призму політичної, а не етнічної нації. В історичній науці існує два протилежні підходи щодо поняття нації і загалом будь-яких суспільних утворень – це примордіалізм і конструктивізм. Примордіалісти вважають, що нація – це щось первісне, дане від природи чи від Бога. Є різні концепції у цьому підході, однак, як на мене – це не зовсім науковий погляд. Більшість просунутих сучасних істориків як іноземних, так і українських конструктивісти. Конструктивізм вчить, що всі суспільні утворення є складними соціально-історичними культурними конструктами. Більше того – вони є продуктами суспільної уяви. Твір Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти» можна вважати маніфестом конструктивізму. Там він наводить просту лаконічну формулу цього підходу: nations are narrations (нації – це нарації). Тобто, нації – це оповідки. Те, як ми розповідаємо про себе, такою нацією ми і є. Ярослав Грицак у книзі «Подолати минуле: Глобальна історія України» говорить, що націями стають ті народи, які читали книжки. Додам, що не лише читали, але й писали. Адже читати і писати книжки означає оповідати про себе.
Дуже часто мені доводиться чути, що апеляція до української мови, як важливого складника національної ідентичності – це щось вкрай консервативне з тяжінням до правого дискурсу. Але, як на мене, все навпаки. Для консервативної позиції примордіалізму байдуже, якою мовою говорити і яку історію розповідати, бо нація дана Богом або природою. «Щирим українцем» можна бути лише тому, що у жилах тече українська кров. А конструктивісти розуміють, що нація – це продукт суспільної уяви. Тому дуже важливо, якою мовою ми розповідаємо наші оповідки. Через те, що конструктивістська теорія нації є науковою, вона розуміє беззаперечне значення мови. І наша солідарність обов’язково має конструюватися навколо наративів, які ми розповідаємо українською мовою. Це дуже важливо. Ми думаємо, що ми говоримо мовою. Насправді мова говорить нами. Мартин Гайдеґер казав: «Мова – це дім буття». А Людвіґ Вітґенштайн подарував нам вислів: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Тому для прихильників конструктивістської теорії мова має важливе значення.
Читайте також: Від кийка до ракети. Дев’ять років тому все почалося по-справжньому
Якщо для ідентичності та солідарності дуже важлива українська мова і ті наративи, які, осідають у мовному просторі – не все так просто. Хочу навести як приклади кейси Франківщини й Харкова. Під час зустрічі у бібліотеці в Калуші, на Франківщині, доволі освічена публіка мене запитала: «А що нам робити з переселенцями – вони до нашої церкви не ходять, українською мовою не розмовляють?». Я одразу й не знав, що відповісти. А потім спало на думку таке: для усієї української ідентичності дуже важлива греко-католицька церква та українська мова. А для української мови дуже важливий Тарас Шевченко. Але у нього є поема «Гайдамаки». А хто такі гайдамаки, яких прославляє Шевченко? Для гайдамаків одними з головних ворогів були греко–католики. Це показує наскільки наша ідентичність строката. Зі сторони здається, що це цілісний організм. Але якраз ця строкатість – це ключ до спілкування з іншими. Якщо ми зрозуміємо, що ми самі собі чужі, то нам легше буде знайти точки дотику з іншим своїм чужим. І це важливий крок до порозуміння. З цим треба працювати. Іншого разу ми були на фестивалі у Харкові. Харків’яни горді і зрозуміло чому: зараз Харків – наш щит. Там відчувається, що зло поруч і кожної миті воно може прийти туди знову. Харків’яни вибороли свою українську ідентичність, вони твердо стоять на межі зла. А з іншого боку вони обурюються, що так мало людей, скажімо зі Львова, цікавляться Харковом. Адже Харків теж цікаве місто – це сильна Україна, залізобетон, який стоїть на заваді російському злу. Харків зараз дуже цікавий Україні і світу. Але який Харків цікавий? Український – Харків Шевельова, Харків Хвильового цікавий. Коли харків’яни усвідомлюють свою українськість – вони стають цікавими світу. А поки вони залишаються незрозумілим російсько-українським Харковом Пушкіна, то є глибокою і нікому не цікавою провінцією. І з цим теж треба працювати: з нашим спільним дуже контраверсійним минулим.
Це ілюзія, що ми створили українську ідентичність і тепер треба примиритись з іншими. Насправді будь-яка сучасна людина має метисний етос. Чим більш модерна людина, тим більше сюжетів вплетено у її власну ідентичність. Я греко-грузин з України, який все життя займається німецькою філософією. Хто я? Спитайте кожен сам себе: «Де моя ідентичність? Як вона формується?» Наші ідентичності часто контроверсійні і заперечують одна одну, як любов до Шевченка і греко-католицької церкви. Але ми самі суб’єкти наших історій, ми вирішуємо, якими нам бути і якими є наші історії. Ми розповідаємо їх собі, прийдешнім поколінням та іноземцям. Тому ми маємо говорити про неоднозначні постаті в історії, озвучувати це. Ми – громадяни і громадянки України – маємо створити не лише власний пантеон героїв, а й власний бестіарій покидьків. Але ми самі це маємо зробити. Ніхто не має права нав’язувати нам свою думку, це важливо. «Коханці Юстиції» Юрія Андруховича – це один з хороших прикладів українського бестіарію.
Читайте також: Іван Науменко: «Ніхто в світі не розуміє Росію в принципі, і ніхто не розуміє її хоч би на такому рівні, як українці»
Також надзвичайно важливо, щоб російськість ніколи не мала суб’єктності на українській землі. Ані як церква, ані як література, ані як історія, ані як політика чи в якійсь іншій формі. Не варто шукати «Хороших рускіх». Але можуть бути корисні росіяни – це ті, хто слугує руйнації імперії. І тут парадокс – можливо, путін – це корисний росіянин. Каспаров і Латиніна – не корисні росіяни. Путін – ворог нашого теперішнього, а російські ліберали – вороги нашого майбутнього. Вони хочуть зберегти імперію, відновити державу і їхні нащадки будуть вбивати наших дітей та онуків. До росії треба ставитись, як до мертвих імперій – цивілізації Майя чи давнього Єгипту. На тих землях і зараз живуть люди, але вони не мають стосунку до імперій, яких уже нема. І росії не має бути як імперії, інакше не буде нас. Тому нам потрібно працювати на деконструкцію російської імперії. Це єдиний спосіб порятунку і для нас, і для людства. Хоча людство поки що цього не розуміє і не хоче розуміти. Європейці не уявляють світ без росії, а ми не маємо уявляти світ з росією. Тому нам потрібен інститут вивчення росії, щоб ця територія була об’єктом прискіпливого дослідження. Ми маємо його створити для вивчення ворога. По світі такі інститути є – колись вони вивчали радянський союз, потім перекваліфікувались. Нам треба вивчати ворога, щоб знати, як з ним боротись і як не допустити на наші землі більше ніколи.
Оці всі сюжети можуть конструювати нашу солідарність, якої нам дуже бракувало. Ми всі – вихідці з тоталітарного суспільства, а такі суспільства атомізують людей, бо тоді ними легко керувати. Тоталітаризм руйнує єдність, починаючи з родини, церкви чи будь-яких колективів – єдність небезпечна для тоталітарного світу. Ми всі вихідці з совєтського союзу і маємо ці травми. Лише тепер, через жахливий досвід війни і досвід Майданів, ми набуваємо досвіду довіри, без якого не може існувати жодне успішне суспільство. Адже, згідно з Френсисом Фукуямою, рівень довіри відповідає рівню успішності. Якщо ми направду набудемо цей досвід і зможемо конвертувати його у сталі інституції, тоді ми переможемо.
Читайте також: Дух майданів на війні
Нашою великою проблемою зараз є те, що ми вважаємо, що перемога колись відбудеться як конкретна подія, зафіксована в часі. Але нам варто зрозуміти, що перемога це не так дата, як процес. Ми будемо перемагати. Нам протистоїть абсолютне зло. Росія – це симптом хвороби людства. Тому ми маємо щоденно рухатись до перемоги, створюючи наративи, які нас об’єднують. Але рухатись потрібно, усвідомлюючи, що немає одної чітко окресленої ідентичності, навколо якої об’єднаються усі. Навпаки, кожен і кожна з нас мають багато різних ідентичностей. І коли ми зможемо примиритися самі з собою, то й з іншими також зможемо солідаризуватися.
Промова виголошена в рамках круглого столу “Національна єдність під час і після війни”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”