«Ви знаєте, чим українська армія принципово відрізняється від російської? – пояснив в ефірі TV France24 французький генерал Домінік Тренкар. – Український сержант має право на ініціативу, офіцер – і поготів. Якщо вони бачать можливість – вони нею користуються та діють. Натомість російський не те що офіцер, а навіть генерал мусить дзвонити до Москви, щоб узгоджувати кожний наступний крок. Українці запозичили свою систему в американців, росіяни діють так, як звикли, як навчені.»
З порівнянням варто погодитись, але пояснення причин української гнучності є сенс доповнити історичною традицією. Модерне українське військо народилось не з совкової спадщини, а з добробатів 2014 року, де ініціатива, побратимство, розвинена інтуїція та висока мотивація у, здавалося б, безнадійних ситуаціях творили дива. Добровільні батальйони, в свою чергу, надихались прикладами УПА, армії УНР, УГА, січових стрільців та війська запорізького, а також духом кількох майданів: не лише відомої на Заході Революції гідності, але й підзабутої тут Помаранчевої революції та зовсім не опрацьованої інтелектуально Революції на граніті.
Читайте також: Лотерея по-українськи
Моя близька подруга Ганнуся Гончарик, якої, на жаль, уже немає з нами, писала в своєму щоденнику про студентське голодування в жовтні 1990 року: «Пригадую, що найбільше в ті жовтневі дні усіх вразила навіть не сама акція, а те, що її ініціаторами і учасниками були зовсім юні. Шукаючи аналогій, згадували навіть епізод із середньовічної історії — хрестовий похід дітей, шукали пояснення такій дивовижній масовій готовності на самопожертву. Дехто, щоправда, поспішив охрестити це “розвагами” і “грою в романтику”. Ну вибачте, шановні! Такої “романтики” і ворогові не побажаєш. Тоді, у таборі, багато хто з нас уперше відчув, що таке страх — за себе і за інших, що таке, коли мусиш, не роздумуючи, робити вибір, який може стати твоїм останнім вибором».
«4 жовтня. Коли ми вдруге прийшли в табір і я знайшла своїх, Андрій раптом сказав: “Мала, втікай звідси. Не ображайся, але так треба.” Не розуміючи, що до чого, я вражено замовкла. “Так треба, мала. Якщо все буде гаразд, – я завтра тобі розповім”. А наступного дня я взнала: того вечора вони чекали, що будуть зносити табір. І були готові на все.» Ганнусі тоді було 16, її нотатки добре передають настрої, що виникають в нашому суспільстві кожного разу, коли з’являється можливість або необхідність відстоювати право українців на свої ідентичність, мову та культуру.
Читайте також: Показ(уш)на русофобія
Американський та британський вишкіл, а також союзницька зброя, безперечно, дають українській армії велику підмогу. Але до бою стають насамперед люди. Переважна більшість взяла до рук зброю добровільно, хтось долучився до загонів територіальної оборони, хтось — до тих же добробатів, інші через військкомат поповнили лави ЗСУ. За військовими – тиловий фронт волонтерів, збірки в допомогу війську та колективні мрії 90% українців, які не просто вірять у перемогу — вони в ній впевнені. Можна закупити або виготовити яку завгодно зброю, але за жодні гроші світу не купиш бойовий дух. Потребу в свободі, яку плекало в собі кожне покоління українців, штучно не створиш. Вона або є, або нема — як вагітність.
За досвідом численних дебатів на французькому ТБ можна зробити висновок, що експертні кола ще не зовсім готові прийняти факт, що українці та росіяни зовсім по-різному пропустили через себе досвід Другої світової війни. Те, що росіяни звикли називати «Великою Вітчизняною», для українців — велика трагедія, герць двох тоталітаризмів, червоного та коричневого, що заливали кров’ю українські землі. Наші діди, за винятком УПА, мусили воювати під чужими прапорами та сприяти зміні одного авторитарного режиму на інший. Але мрія про свою державу, родинна пам’ять про давнішу свободу передавалися з покоління в покоління. Навіть коли їх доводилося замовчувати.
Тому українці так легко збираються на майдани, переобирають президентів та за потреби беруть до рук зброю. Наша вітчизняна, екзистенційна війна триває сьогодні.