Траплялося, мою країну ненавиділи, особливо на сході. Колись моєї країни боялися, переважно на заході. Пам’ятаю, мою країну зневажали, практично скрізь. Але з моєї країни, здається, ніколи так відверто не сміялися. Точніше, з її лідера. Коли одна з найвпливовіших у світі газет – французька Le Monde – називає твого президента «міщанином-шляхтичем», ти готовий образитися, попри всі свої особисті почуття до Віктора Федоровича Януковича.
Насправді стаття шефа міжнародного департаменту цього видання Петра Смоляра не така вже хвацька. автор лише аналізує позицію нашої країни на роздоріжжі: «Дві можливі гіпотези: або Україна знає, куди йде, й це непокоїть, або Україна не знає, куди йде, й це непокоїть не менше». Авжеж, ми заслужили на цей поблажливий тон. Ну й під завісу – порівняння Януковича з мольєрівським паном Журденом, який не підозрював, що розмовляє прозою. Так пишуть про неповноцінних.
А тут іще й низка не останніх газет – від Washington Post до The Christian Science Monitor – передрукувала замітку агенції Associated Press про плагіат у книжці Віктора Федоровича Opportunity Ukraine… Ось цього ми досягли за півтора року посиленої активності на міжнародній арені: з України регочуть. Дехто ще не полишив сподівання залучити нас до європейського простору, інші махнули рукою, але ухвала готова, до того ж образ однієї людини легко переноситься на всю країну: міщани, плебеї, парвеню.
Читайте також: Віктор Копіпейст
Я ніяк не поділяю поширеного в нинішні витончені часи снобістського захвату від «аристократичного» походження – всі ці дворянські збори, бали, замовні герби та «князі» з обличчями старих акторів. Так сталося, що я застав багатьох представників тієї, давньої, нібито справжньої аристократії, і в мене склалося враження, що співвідношення людей гідних і відверто дрібних там цілком відповідало законам так званого нормального розподілу, себто ніяк не відрізнялося від будь-якої статистично значущої вибірки. Тож доводиться повторити думку, яка вже стала банальністю: коли говорять про плебейство, має ітися не про генеалогію, а про стан душі, а тут уже нікого не обдуриш. Стан душі нашої верхівки цілком відображений її матеріальним світом: архітектурою маєтків у стилі Дракули та гостроносими черевиками з екзотичних тварин, блискучими іграшками-машинками та знімками в парадному інтер’єрі, де немає місця жодній книжці (крім своєї власної), а головне – неситістю. У цьому сенсі образ міщанина-шляхтича досить вичерпний. Але є і різниця: для пана Журдена бодай існували якісь авторитети: швець там, учителі музики, танців та – увага! – навіть філософії! Сучасні українські журдени ніяких авторитетів не визнають, вони нізащо не погодяться, що хтось може бути розумніший за них, а такі слова, як компетентність чи професіоналізм, схоже, взагалі не входять до їхнього тезауруса.
Окрім прийняття поганих, ба навіть абсурдних рішень (на кшталт анекдотичних вагань зі зміною часу), це означає ще й нездатність до їх коригування, а якщо говорити ширше – до будь-якого зворотного зв’язку. Припустімо, із зимовим часом влада відреагувала на власні дурощі відносно оперативно, по-перше, через очевидність негативних наслідків, для розуміння яких ніякої освіти не потрібно, по-друге, через те, що таке рішення не зачіпало нічиїх бізнес-інтересів. У решті випадків сподіватися на критичне сприймання власної активності не доводиться.
Обізнані люди весь час пророкують якісь зміни, перестановки, рокірування у владній команді й, відповідно, різку зміну курсу або принаймні можливість хоч якось зрозуміти, чи є в країни курс. Експерти обіцяють, а зміни не настають. Надто повільно метикує пан Журден, надто він самовпевнений.
Зберігається наразі єдиний спосіб забезпечити зворотний зв’язок – дати зрозуміти владі ставлення до неї більшості притомних українців у такий спосіб, щоб вона не мала шансів його не помітити й до нього не дослухатися. Йдеться про протест, який свідчив би про силу тих, хто не сприймає й не може сприйняти нинішньої біло-блакитної позиції (назвати її курсом, як уже було сказано, ніхто не наважиться). Не кличу українців на барикади – хто я такий, щоб це робити? Лише меланхолійно констатую: сила – єдине, з чим пан Журден гарантовано рахується. На відкритий протест мають наважитися не симпатики окремої політичної сили чи представники якоїсь соціальної групи, а більшість. 2004-го ми разом із Le Monde й Associated Press переконалися в тому, що: а) це ефективно; б) прості українці, на відміну від керманичів, мають достатньо шляхетності, щоб поводитися гідно й відповідально. Тоді з нас не сміялися.
Читайте також: Відхід від Європи зробить українців безправними