Сучасна маленька, наскрізь корумпована Чечня з гранично проросійською владою – це ніби шарж (щоб не казати зла карикатура) на всі наші пострадянські суспільства, заражені хворобою «російського впливу». Вона для нас – як малюнок з підручника чи зображення з-під збільшувального скла, на якому все видно чіткіше.
Спитаєте, до чого тут Чечня? До того, що я довго думала, кого мені нагадує наш Президент, пан «проффесор» Янукович. І дійшло раптом: «академіка» Рамзана Кадирова! І взагалі вся ситуація в Чечні чимось схожа на українські реалії.
Шляхом численних провокацій Кремлю вдалося нав’язати чеченцям і всьому світові штучний вибір: колоніальна окупаційна адміністрація в Чечні – або вахабіти. Вахабітів Захід ненавидить, боїться і підтримувати їх не буде. Щодо нас кремлівці йдуть тим самим шляхом – тільки нас вони «рятують» не від радикального ісламу, а від націоналізму.
«Обранці Кремля» схожі до болю. Багато хто бачив в інтернеті відео, як проїздять кортежі Кадирова – по сотні, а то й більше машин, з яких часто ще й стріляють у повітря.
Кортежі Януковича до них, скажімо чесно, не дотягують. І не такі безкінечні, і не стріляє з них ніхто. Ну, нема в нас такої традиції. Але неповаги до людей в них зосереджено не менше. Нещодавно у зв’язку з візитом Януковича до Миколаєва на 5 годин заблокували трасу, яка є міжнародним транспортним коридором. Про поїздки Януковича кажуть, наприклад, київські таксисти, повторити тут нема жодної можливості. Ющенко так не їздив.
Мій знайомий, колишній боєць спецпідрозділу, зустрівши якось тодішнього президента Ющенка на зібранні колекціонерів з одним лише охоронцем, який ще й відстав від нього у натовпі на два метри, обурився: «Що ви робите? Я міг би зараз вас убити!». Віктор Андрійович відмахнувся: «Та ну… Захочуть убити – все одно вб’ють».
Ющенко «майданного» періоду чимось нагадував Джохара Дудаєва, навіть риторика («Вірю в кожного з вас!») була схожою. Шкода, але особиста сміливість, на відміну від Дудаєва, поєдналась у ньому з політичною нерішучістю.
А Янукович – класичний Кадиров, обранець Кремля. Є, мабуть, у цьому якась політична закономірність: якщо Дудаєви зазнають поразки, їм на зміну приходять Кадирови.
Рамзан Кадиров – почесний академік Російської академії природничих наук, з 2006 року. Кандидатську дисертацію він захистив пізніше. Свою професію, здобуту у вузі, нібито назвав одного разу «юридист». Ну що ж, «академік і юридист» – це ще вища ступінь, ніж «проффесор».
Обидва запобігають перед кремлівською владою. Кадиров, щоправда, здав території під військові бази не безоплатно – він смокче з Кремля велетенські гроші, на які – не на всі, звісно, але все ж відбудовує республіку.
У гуманітарній політиці між ними теж є багато спільного. Янукович поводиться, як завгар радянських часів, який піде на партзібрання і буде там слухати і казати все, що «положено», бо все це для нього лише умовності, правила гри. Головне – щоб у його гараж своєчасно завезли пальне. Важливість політичної й гуманітарної сфери, які Віктор Федорович безжалісно здає Кремлю, він, вочевидь, зрозуміти нездатний.
Але в цій галузі змагатися з Кадировим йому важко, бо Рамзан Ахматович, принижуючи свій народ і себе особисто, до непристойності хвалячи (проситься інше слово) Путіна – по суті, грабує Росію. Тобто, в його приниженнях є бодай якийсь матеріальний сенс – він, та й Чечня при ньому, все-таки щось мають із цього.
Ще одна цікава подібність. Пару років тому люди Кадирова намагалися вивезти з Австрії і при цьому вбили його політичного опонента. У зв’язку з цим Рамзана навіть викликали до Австрії на допит, але він не поїхав, а безпосередньо винні в убивстві отримали кілька днів тому довжелезні терміни ув’язнення.
А Янукович, згідно з його власним зізнанням, намагався дати аналогічне доручення (вивезти до України колишніх міністрів уряду Тимошенко) одному з керівників силових структур, імені якого не називає. Вочевидь, Хорошковському, бо той відмовився це виконувати. Добре, що не Могильову. Той би виконав, і мали б зараз повну міжнародну ізоляцію.
Після російсько-грузинської війни Кадиров прямим текстом заявив, що Україна має бути знищена Росією. Щоправда, лише сказав – ніяких дій для цього, на відміну від Януковича, не робив. Але й цього вистачило б нормальній державі, яка себе поважає, щоб за такі «жарти» він миттєво став персоною нон-грата. Але невдовзі після цієї заяви Рамзан Ахматович спокійно прилетів до України, йому влаштували урочисту зустріч, ще й розвісили по всій столиці його портрети, а під час спортивних змагань на трибуні поруч із ним сидів «незаплямований» Віталій Кличко. Граничну неповагу до України і самих себе проявили тоді наші політики й можновладці.
У слові «неповага» – ключ до розуміння ролі усіх цих «проффесорів» і «академіків». Кремлівська влада не поважає народи, які раніше були у складі Московської імперії, і нав’язує їм лідерів із такими замашками, щоб нормальним європейським політикам було соромно мати з ними справу, і не було б цим лідерам куди дітися, крім як піти під Росію.