У кожній незрозумілій ситуації українці виходять на Майдан. Така вироблена роками звичка не видається дивною, якщо згадати, що саме завдяки тиску вулиці, принаймні за останні три десятиліття, нам вдавалося щонайменше тричі змінювати хід історії та ще безліч разів його коригувати. Звісно, задля об’єктивності варто зазначити, що вуличні протести — не суто український інструмент. Час від часу ним користуються всі мешканці планети, бо він може бути справді дієвим при вмілому застосуванні.
Очевидно, що політики також не гребували скористатися цією нашою чудернацькою особливістю, й іноді їм це вдавалося. Хоча зазвичай суспільство доволі прискіпливо аналізує такі авантюри й рідко піддається на провокації. Або якщо й піддається, то такий протестний психоз не стає масовим і не триває довго. Натомість людей може вивести на вулицю щось начебто неважливе в очах політиків. Або й зовсім маргінальне. Скажімо, захист мови. Інфікованим «какаяразніца» важко зрозуміти, що штовхає громадян виходити на протести й навіть битися з ментами, захищаючи своє право говорити українською. І вони наряд чи колись вийдуть так само відстоювати своє бажання балакати російською, адже, як мінімум, «какаяразніца». Натомість ті, хто протестує, — цілком свідомі, чому й навіщо. Ба більше: схоже, що вони не уявляють інших способів розв’язання своїх проблем, окрім як сунути на вулицю, — і це частково правда.
Читайте також: Ідеологія: зміна локомотива
Майдан — не лише інструмент протесту. Пояснень, чому цей феномен близький українцям і часто доволі ефективний у їхніх руках, треба шукати у глибинах нашої історичної свідомості. При всій гіперіндивідуалістській природі, яку часто люблять висміювати недоброзичливці-сусіди, українці досить залежні від соціуму. Куми, сусіди, друзі та, звісно, вороги, без боротьби з якими щастя українця не може бути повним, відіграють у нашому житті вагому роль. Тому на Майдан ми також споконвіку виходили передусім задля комунікації з ближніми. А коли припікає, то й задля вагоміших справ. Бо де ж іще вирішувати, кого обрати гетьманом чи на кого йти війною? Ні корчма, ні шинок, ні паб у розумінні українця для цього не годяться за визначенням. Бо не лише викликають сумнівні асоціації, а й обмежують політ духу. Та й де знайти таку корчму, щоб умістити в ній усе місто чи село? До того ж якщо зважити, що українці доволі неконфліктні (принаймні не надто запальні), миролюбні (доки добряче не припече) і доволі важкі на підйом (себто трохи ліниві), то Майдан для них — ідеальне місце, щоб випустити пару й розійтися по своїх справах. Або якщо треба, то перейти до практичного висловлення невдоволення.
Урешті, важко не помітити, що саме проукраїнська частина суспільства найчастіше вдається до вуличних акцій і саме вулиця є її основним інструментом для самовиявлення чи впливу на владу. Ані проросійські політсили, ні олігархічні політпроекти ніколи не вміли цим користуватися, тому всі їхні спроби вивести людей на протест щоразу завершувалися печально. Або проплаченим короткотерміновим стоянням (хай навіть і багатоденним), як у випадку з карикатурними протестами так званих ошуканих вкладників банків, що їх зрежисували Вадим Рабінович і Євген Мураєв у 2016–2017 році; або відвертою пародією при спробі організувати Антимайдан у 2014-му на противагу Революції гідності.
Водночас говорити про якусь монополію проукраїнських партій на вулицю також не варто. Яка тут може бути монополія? Тим паче, що націонал-патріоти зазвичай доволі рідко спекулюють на соціальних чи популістських гаслах, які хоч і милі вухам широких мас, проте не здатні їх мобілізувати до боротьби. Максимум можуть спонукати прийти і проголосувати за клоуна, та й то якщо попередньо добре попрацює зомбоящик. Уся ця історія почалася ще на зорі Незалежності, у далеких 1980–1990-х, коли українці вперше за багато десятиліть наважилися знову вийти на вулицю. Саме тоді вони відчули свою реальну силу. Побачили, як можуть змушувати владу боятися, намагатися домовитись, задкувати й змінювати свою думку. Відтоді вже багато років постійно застосовують цю зброю, і вона досі результативна. Урешті, є відповідна відшліфована роками традиція. Є актив, який її плекає й ревно береже. І до слова, уже виховав кілька поколінь активістів. Тому те, що вулиця краще працює на проукраїнському фланзі, пояснити вельми просто: вулиця для них є природною, тому нею добре вміють користуватися. На відміну від конкурентів, вони там почуваються як риба у воді й, можливо, саме тому доволі часто досягають успіху. Переважно не завдяки організаційним чи будь-яким іншим партійним потугам, а лише завдяки підтримці людей. І от тут криється, мабуть, найважливіший секрет, розкрити який до кінця ще нікому не вдалося. Що саме спонукає громадян підіймати свої тіла з дивану й виходити з хати навіть у пекельний холод? Які такі нотки треба зачепити в їхній душі, щоб це сталося? Як викликати в будь-яку пору року це справжнє весняне повноводдя, коли дрібненькі струмочки людей стікаються з усієї України на Майдан і потім розбивають дамбу та зносять усі перешкоди на своєму шляху? Урешті, не один політтехнолог, мабуть, мріяв би це зрежисувати, та й не один, певно, намагався. Але…
Читайте також: Дали йому рік
Звісно, є певні закономірності, що їх можна прослідкувати у вуличних протестах. Та спрогнозувати, спланувати чи тим паче штучно організувати — навряд. Можна спробувати спровокувати, але водночас неможливо вгадати, як розвиватимуться події. Уже три десятки років вулиця й далі є чи не єдиною зброєю проукраїнської опозиції, але схоже, вона сама до кінця не усвідомила, як цей феномен працює. Коли саме її гасла стають зрозумілими для спільноти й торкаються її серця. Коли ці гасла й ситуація збігаються в часі та відчувається те, що називається важливістю моменту. Чому іноді жодні організаційні потуги й викинуті гроші не мають значення. Чому неважливо, хто закликає вийти на вулицю: відомі партії чи маргінальні організації.
Нічого ірраціонального в цьому шукати також не варто. Якщо немає іншого легітимного способу захиститися від свавілля чи несправедливості або достукатися до високих кабінетів, то залишається єдиний варіант: іти на Майдан і кричати. Вуличний протест — останній доступний і дієвий мирний спосіб комунікації народу з владою. А національно свідомі українці у власній державі від початку перебували в доволі специфічних умовах, мали обмежений доступ до ЗМІ й були меншістю у владі, а отже, не могли на неї повноцінно впливати. Тому їм залишалося лише комунікувати між собою у примітивний спосіб, а коли припече — виходити на площі та щосили горлопанити. Там уже до них долучалися всі небайдужі, які зазвичай не цікавляться політикою. І коли таких незадоволених набиралося чимало, то починався Майдан. Коли ж не набиралося, бо було не на часі, — не починався. Усе доволі банально.
Читайте також: Нелюбов
Коли починається Майдан, то загалом байдуже, хто саме підніс прапор боротьби. Адже мало хто візьметься вивчати партійну програму чи біографію лідера, коли за вікном натовп гуде й рухається до Адміністрації президента. Врешті, якщо це зробили якісь нікому не відомі патріоти, то навіть краще. Найімовірніше, самі собою вони викликають у суспільства більше довіри, ніж коли за ними стирчать вуха сумнівних політиків. Згадаймо, як напередодні Революції гідності обласними центрами України гастролювали лідери опозиції в рамках акції «Вставай, Україно!». Їхній тур розпочався 9 березня 2013 року в Києві і тривав понад два місяці, проте так і не підірвав українців проти режиму Януковича. Але за півроку вистачило єдиного розгону мирної студентської акції на майдані Незалежності, щоб Україна зірвалася з ланцюга і змусила хама рвати кігті на Ростов.
Можна, звісно, вбачати у цих подіях якийсь містичний зв’язок. Політики, мовляв, підготували суспільство до повстання, і коли настав час, люди вийшли на Майдан — і з цим не надто посперечаєшся. Кожна подія яка так чи інак упливає на суспільство, тримає його в певному тонусі, й іноді достатньо лише іскри, щоб воно вибухнуло. Проблема лише в тому, хто або що добуде цю іскру. Навряд чи гіпотетичні організатори Майдану передбачили криваву розправу в ніч на 30 листопада 2013 року, а тим паче взагалі могли запланувати масштабне протистояння. Максимум, на що вони сподівалися, це попрацювати з прицілом на вибори в 2015 році й лише тоді спробувати цілком демократично вибити владу з-під ніг Януковича. Проте не склалося. Адже показова і кривава зневага з боку влади до простих українців, питання мови, несправедливий суд, політичні вбивства, захист державності чи капітулянтські настрої у владі — це больові точки, здатні в найнесподіваніший момент підірвати суспільство й активізувати та об’єднати його найдієздатнішу частину. Про те, що зазвичай така комбінація майже гарантовано означитиме успіх у на перший погляд цілком безнадійній справі, можна й не згадувати.