Політика

  ▪   Дмитро Крапивенко

Дали йому рік

Фото: Станіслав Козлюк
У новомодному опен-спейсі, розташованому в колишньому Українському домі, який перетворився на Офіс президента, команда Зеленського дивиться на величезному моніторі 3D-графіку про поширення COVID-19 в Україні та світі.
Матеріал друкованого видання
№ 21 (653)
від 20 травня

Одесную від глави держави його вірний соратник і голова ОП Андрій Богдан, ошую секретар РНБО Олександр Данилюк з орденом на грудях (за мирне врегулювання війни на Донбасі), трохи віддалік архітектор українського економічного дива, прем’єр Олексій Гончарук і Сергій Сивохо з трьома орденами (геройські зірки від України та «ДНР», а також «Казачья доблесть» від «ЛНР»). Нараду присвячено знову ж таки нагородам: готують список учених, які мають отримати «президентський мільйон» за розроблення вакцини від новітньої коронавірусної інфекції. Такою мала би бути ідилічна картина першої річниці президентства Володимира Зеленського очима тих, хто казав «дайте йому рік», але щось пішло не так.


Якщо переглянути фото з інавгурації Зеленського у 2019-му і світлини нинішні, то трансформація помітна неозброєним оком: зухвалий Арлекін поступово перетворюється на сумного П’єро. І це закономірно: веселощів у роботі президента небагато, медовий місяць з електоратом минув (із монобільшістю в парламенті також), усе те, що торік принаймні на рівні промов здавалося простим, таким насправді не виявилося. Російський пропагандистський трюк про те, що мир настане, коли президентом перестане бути Порошенко, ввів в оману багатьох виборців (а можливо, й самого Зеленського). Хлопець, тим паче «нелох», який виріс у 1990-х в індустріальному криміналізованому місті, що ним тоді був Кривий Ріг, мав би з юності затямити, що коли сідаєш грати з бандитами, працює правило «вхід — рубль, вихід — два». Не засвоїв тоді, то засвоїть тепер: мир у розумінні Москви — це капітуляція, а завдання українського президента — якомога красивіше її загорнути. Інших ролей російський сценарій не передбачає. На цій ноті й минув перший рік Зеленського на посаді глави держави.

 

Читайте також: Утрачений шанс


В активі президента — обміни полоненими. Чимало людей, серед яких багато відомих постатей, повернулися з ворожої неволі. Так, значною мірою зусиллями команди Зеленського, але й по милості Путіна, який зробив усе можливе, щоб насолити й у цій шляхетній справі: видача Цемаха (ключової постаті у справі про збиття МН17) і звинувачених у розстрілах на Майдані беркутівців помітно затьмарили свято повернення наших бранців додому.


Рік Зеленського очікувано породив чимало мемів: «країна в смартфоні», «цифровий перепис», «інвестиційна няня», «кожен із нас президент», «пострілюють». За рівнем крилатих висловів нинішній президент невпинно наближається до Віктора Януковича. Ворожнеча з незалежною пресою (Тиждень і ще кілька вільних медіа не допустили на підсумкову прес-конференцію, пояснивши відмову браком місця й санітарними нормами впродовж карантину) й активістами, переслідування політичних опонентів — усе це було й за «міцних господарників», є й сьогодні. Особливо спадковість проявляється в тому, що коли йдеться про справи проти опозиції, Володимир Зеленський, як свого часу Янукович, умиває руки: це справа не моя, а правоохоронних органів.

мир у розумінні Москви — це капітуляція, а завдання українського президента — якомога красивіше її загорнути. Інших ролей російський сценарій не передбачає. На цій ноті й минув перший рік Зеленського на посаді глави держави


Утім, є й безумовні оригінальні риси у правлінні Зеленського. Він намагається бути над суперечкою там, де це неможливо. «Гнучкість» у питаннях мови й історичної пам’яті, заклики встановити нарешті, хто насправді винен у подіях 2 травня 2014 року в Одесі (наявна досі офіційна версія президента вочевидь не влаштовує) та інші висловлювання насправді не працюють на примирення в суспільстві, а створюють можливості для проросійського реваншу. Суперечка між патріотичними силами і п’ятою колоною Москви — це не про різні варіанти майбутнього країни, а про наявність майбутнього як такого. Того, що питання стоїть саме так, президент або не розуміє, або не хоче розуміти, або діячі на кшталт Андрія Єрмака переконують у тому, що є місце для діалогу з ворогом і його поплічниками. На користь останнього свідчать недавні домовленості в Мінську.


Президент схожий на господаря, який заселився в будинок: відносно новий, але трохи недобудований, місцями навіть посічений кулями — одне слово, такий, що потребує ремонту. І він не проти ремонту, себто реформ: шукає фасадну фарбу й інші будматеріали, тобто працює в міру свого розуміння та здібностей. Утім, є одне «але»: будинок до всього ще й не в ідеальному санітарному стані (і це не про пандемію). Щури й таргани з реваншистського табору водилися тут і за попереднього господаря, але здебільшого сиділи по темних закутках, а за нового побачили вікно можливостей і відвойовують собі щодалі більше життєвого простору. Президент через намагання бути над суперечкою або з любові до біорізноманіття зовсім не прагне застосовувати інсектициди і здійснювати дератизацію. Наслідками стають бурхлива діяльність Портнова і Ко, спроби скасувати дерадянізацію на місцях і навіть більше: уже в самій президентській партії ситуацію відверто «розхитують» прибічники російського наративу й радянських цінностей.

 

Читайте також: Бойові вовки і легковаговики

 

Зе-команда торік погрожувала дуже легко розв’язати питання ворожих інформаційних впливів, зокрема так званого холдингу Віктора Медведчука. Нині ж Володимир Зеленський на прес-конференції просто мило тролить журналістку NewsOne за те, що вона, мовляв, працює на російські гроші. Але це досі рівень капітана команди КВН, а не глави держави, відповідального за її безпеку.

 

Одним зі стратегічних напрямів діяльності президента має бути зовнішня політика, проте до неї у Володимира Зеленського вельми специфічне ставлення. Він не надто покладається на Міністерство закордонних справ, натомість тримає в Офісі людей, які, по суті, й визначають міжнародну політику. Можна багато просторікувати про те, що неофіційна дипломатія «рулить» і ми невдовзі побачимо, як Зе переграє всіх у нормандському форматі чи деінде. Насправді очевидне інше: наша країна так і не набула суб’єктності в зовнішній політиці й навіть утрачає будь-які її ознаки. Переговори у форматі «без України про Україну» й касетні скандали у США — яскраве тому свідчення. Плюс підігріта зсередини президентської партії конспірологія про зовнішнє управління, «соросят» тощо. Антизахідна риторика в українській політиці з маргінесів переходить у мейнстрим, президент воліє не помічати і цього. У момент, коли після пандемії суб’єктність кожної країни стає важливим питанням, від якого залежить місце під сонцем в агресивнішому світі, на Банковій цим не переймаються. Там стежать за рейтингами й уже доволі серйозно говорять про другий термін Зеленського. «Дайте рік» уже замало, апетит зріс до десяти. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.