Політика

  ▪   Максим Віхров

Ідеологія: зміна локомотива

Фото: Станіслав Козлюк
Навіщо опозиції ідеологія і чому спротиву проросійському реваншу більше недостатньо
Матеріал друкованого видання
№ 25 (657)
від 17 червня

Для виникнення дійсної політичної альтернативи потрібні не лише якісні організаційні форми, а й нові сенси. Ідеться не про хорошу передвиборчу програму, а про загальні світоглядні установки, якими послідовно керуватиметься ця політична сила. Дискусії про необхідність ідеологічних партій тривають давно, але парадокс у тому, що український політичний процес дозволяв обходитися без ідеологій. Дихотомія між національно-демократичними та ретроградними силами намітилася ще 1991-го, а остаточно визріла у 2004-му, коли український політикум цілком розколовся на два непримиренні табори: проросійський та проукраїнський. За таких умов головною політичною чеснотою була здатність мобілізувати власний електорат, до того ж основним аргументом тут слугував страх перед суперниками, а не власні пропозиції. Левову частку енергії, якою живилася Помаранчева революція, забезпечувала не так харизма її лідерів (що й казати про їхні партійні програми), як неприйняття Віктора Януковича. Реванш 2010–2013 років став результатом антиукраїнської істерії, яку Партія регіонів накручувала на Південному Сході, але не заслуг самих регіоналів. Те, що у 2014-му опозиція стала владою, — результат того, що опозиціонерам випало бути навіть не лідерами, а політичними представниками Майдану.


Позиції щодо мови, історії та зовнішнього курсу, по яких пролягав політичний розкол, були ідентифікаторами, маркерами, які зчитував виборець. У ситуації постійного конфлікту особливого запиту на цілісні стратегії та навіть на якісні програми не було. Від політика вимагалося небагато: задекларувати свою належність до того чи іншого табору, зберігати лояльність і за можливості ефективно (чи принаймні ефектно) боротися з ворогами. З одного боку, проукраїнські сили пройшли хорошу школу політичного спротиву: і в парламенті, і на вулиці, і майже де завгодно. А з другого — цей досвід був однобокий. Будучи ефективними опозиціонерами, проукраїнські політики не раз виявлялися безпорадними після здобуття влади. Допоки загроза реваншу була реальною, виходити з ролі опозиціонерів було не обов’язково, але 2014-го ситуація змінилася. Загроза з боку Партії регіонів, яка ціле десятиліття допомагала проукраїнським силам тримати своїх симпатиків у тонусі, зникла: потенційних реваншистів було деморалізовано й маргіналізовано. Недопущення проросійського реваншу більше не могло бути основним пунктом програми. Звісно, політичні спадкоємці Партії регіонів нікуди не зникли (див. Тиждень, № 21/2020), але поточні загрози вже вимагали від влади більшого, ніж мобілізація електорату.

 

Читайте також: Неорадянська фронда

 

І щойно епоха вічних опозиціонерів скінчилася, у влади почалися проблеми. Теоретично Петро Порошенко мав певні шанси на переобрання, якби у 2019-му його головним суперником став відверто проросійський кандидат, але за окупації Криму та ОРДіЛО такий сценарій був неможливий. І тому роздратована більшість обрала «третю силу» — чистий популізм. Його поява на політичному полі зламала усталену структуру політичного процесу. Звиклі до спарингу з ідеологічно полярними опонентами, і проукраїнські, і проросійські сили були обеззброєні Володимиром Зеленським, який старанно уникав ідеологічного маркування. Зараз проукраїнські сили знов опинилися в опозиції. Якщо влада й далі набуватиме ознак режиму, а надто режиму проросійського, це дозволить проукраїнським силам повернутися до звичного modus operandi — до антирежимного спротиву, як це було на початку минулого десятиліття. Можливо, це відкриє для теперішніх опозиціонерів ширші електоральні перспективи, але з погляду політичного розвитку це буде крок назад. Бо саме зараз проукраїнський табір має нагоду зробити крок уперед: доповнити своє вміння протестувати цілісним баченням державницьких завдань.

потрібен свіжий погляд на культурну політику. Розрекламований мультикультуралізм в умовах незавершеної деколонізації обертається реваншем імперських сил. До таких самих сумних наслідків призводить розуміння культури як додатку до туризму чи просто потенційно прибуткової галузі


Наявність такого бачення, ідеології — вже не просто вимога політичної сумлінності, а практична необхідність: щоб протистояти популізму, гучних гасел недостатньо. Якщо раніше протистояти доводилося проросійським реваншистам, то тепер — і реваншистам, і хаосу, до якого спричиняє позаідеологічний популізм. Якою саме має бути система пріоритетів політичної сили, що претендуватиме на роль реальної альтернативи? По-перше, в основі має бути розуміння того, що головне поточне історичне завдання України — звільнення з-під російського впливу, себто деколонізація. Без цього Україна не має жодних шансів відбутись як самостійна національна держава. Відповідними мають бути пріоритети: зміцнення обороноздатності, боротьба за відновлення територіальної цілісності, розвиток співпраці з НАТО тощо. Крізь призму деколонізації слід сприймати і євроінтеграцію: не як самоціль, а як практичну необхідність, пошук ліпшого місця на геополітичній мапі континенту.


По-друге, щоб стати життєздатною державою, Україна мусить пройти внутрішню трансформацію. Однією з ключових, але досі невирішених проблем є відновлення права приватної власності. Попри те що СРСР перестав існувати майже 30 років тому, приватна власність все ще залишається загроженою. Це потрібно не лише для залучення іноземних інвестицій (роль яких часто переоцінюють). Право власності — становий хребет європейської цивілізації, який нам намагалися зламати більшовики. Але йдеться ще й про створення інституційних умов, за яких прошарок власників зможе розвиватися та збільшуватися. Власність також потребує культурної реабілітації, тому що більшовики не просто знищили прошарок власників, вони дискредитували його, деформувавши суспільні уявлення про приватну власність як таку. Не в останню чергу через це наш середній клас і досі має виражену пролетарську свідомість (див. Тиждень, № 42/2019).

 

Читайте також:  Дали йому рік


У цьому ж ключі слід розглядати й деолігархізацію. Ідеться не про лівопопулістські гасла на мотив «отнять и поделить», а про усунення від впливу на державні інститути паразитичних бізнес-структур, які живляться із системної корупції. Держава повинна знайти собі союзника в особі великого національного бізнесу, а не олігархів, які завжди беруть більше, ніж дають (навіть якщо про останнє їх просить особисто президент). Але цей союз може відбутися лише на засадах партнерства. Лібертаріанські фантазії про те, як Україну врятують ФОПи, слід залишити лібертаріанцям. Так само як і вірування в невидиму руку ринку, яка автоматично веде країни до процвітання. Стимулюючи розвиток середнього класу, держава повинна також створювати умови для виникнення «національних чемпіонів», які стануть становим хребтом української економіки (див. Тиждень, № 1–2/2018). Це не тільки про робочі місця чи наповнення бюджету податковими вливаннями — це про глобальну зміну парадигми взаємодії держави й бізнесу.


По-третє, потрібен свіжий погляд на культурну політику. Розрекламований мультикультуралізм в умовах незавершеної деколонізації обертається реваншем імперських сил. До таких самих сумних наслідків призводить розуміння культури як додатку до туризму, молоді, спорту чи просто потенційно прибуткової галузі. Культура може бути прибутковою, але насамперед це сфера, де формується не лише національна ідентичність, а й усе, що робить людину людиною. Тому державна підтримка культури не просто бажана, а конче необхідна. До того ж ця підтримка повинна мати форму довготривалих стратегій, які реалізуються через систему відповідних інститутів, а не ситуативних подачок. У певному сенсі Міністерство культури й Міністерство оборони мають схожий функціонал, хоча й діють у різних площинах.

 

Читайте також: Нелюбов


По-четверте, політична альтернатива в цих умовах має стати ще й альтернативою безладу, який останніми місяцями наростає на очах. Хоч би яка емоційна ситуація склалася навесні 2019-го, в українському суспільстві є стабільний запит на наведення ладу. Він нерідко виражається в запиті на сильну руку, який неоковирно інтерпретується як схильність до авторитаризму, патерналізму тощо. Те, що рейтинг найкращих президентів України цьогоріч очолив Леонід Кучма, випередивши навіть суперпопулярного Володимира Зеленського, не випадково («Рейтинг», 2020). Суспільство роздратоване хронічною дисфункційністю всіх інститутів та систем, непередбачуваністю життя та ненадійністю будь-яких перспектив. Саме тому вже призабута багатьма епоха Кучми з її сумнівною «стабільністю» видається більш привабливою, ніж епоха «нових облич» з їхніми «простими рішеннями». Утім, мова все ж таки не про електоральну кон’юнктуру. Попри те що «стабільність» уже колись була таким самим саркастичним політичним мемом, як тепер «нові обличчя», це не скасовує необхідності сталого розвитку, довготривалого планування й, головне, ефективної управлінської системи.
Цей перелік можна продовжити. Проте тут головне не деталі, а сама парадигма сприйняття. Великою мірою її можна визначити як консервативну (див. Тиждень, № 15/2019). Але важлива не так ідеологічна ідентифікація, як здоровий глузд. Бо тільки він може стати реальною альтернативою в епоху безглуздя. А вже як його презентувати широкій публіці — справа технічна.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.