У житті Євгена Маланюка був день, який залишив карб на всій його подальшій долі. 21 листопада 1920 року він, старшина армії УНР, пережив трагедію ісходу: того дня переможена українська армія на березі Збруча «згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права віддавала зброю». Все тоді нагадувало апокаліпсис. «Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння поконаних і щось близьке до страшної процедури деградації вояка, – згадував Маланюк. – Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найтрагічніше – вояки в більшості свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось гарячий і лихий на все – дзвінко ламав гнучку крицю і з міцним прокльоном кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою. А багацько – уникали дивитися у вічі і похмуро-терпляче чекали на кінець макабричної церемонії. […]
Голодний крик «зброї» – з короткими перервами позірного доситу – протинав всі три роки воєнної нашої боротьби, щоб врешті захлинутися спазмою муки добровільного віддання зброї, вистражданої, часто здобутої в бою і боєм освяченої».
Потрясіння поразкою було настільки сильним, що спричинилося до «психічної травми» цілої генерації українців (про це Євген Маланюк писав у статті «Спізнене покоління»). Cотникові Маланюку тоді йшов 24-й рік. Разом із тисячами інтернованих вояків він опинився на території Польщі, у таборі Стшалково, де розмістилися вояки 5-ї Херсонської дивізії; потім у Щипьорно під Калішем, а з 1922-го і в самому Каліші…
Товариство «Веселка»
Сім-вісім десятин землі, з трьох боків огороджених дротом, а з четвертого – дощатим навісом; піщаний ґрунт; жодного дерева; вкриті толем бараки з дерев’яними нарами, шпиталь, церква і клуб, – ото й була «таборова республіка» із населенням понад п’ять тисяч осіб. Євгенові Маланюку судилося провести на «території несвободи» цілих три роки.
«Його важко не помітити, – згадував інженер Петро Кох, який і сам побував у каліському таборі. – То був високий, стрункий, добре збудований юнак, який ходив по таборовому подвір’ю в незмінних обмотках, що якось підкреслювали його трохи цибату ходу. За мундир йому правив «балахон» (так ми називали норвезьку рибальську куртку сірого кольору з капузою, що нам давала якась добродійна організація). Незважаючи на те що «балахон» робив людину подібною до лантуха, Маланюк умів якось по-своєму заламувати капузу, навіть з претензією на елеганцію. Ходив він усе з високо піднесеною головою, так що перше враження робив людини зарозумілої. Всі вже тоді казали, що він поет, хоч, мабуть, велика більшість не знала його творів».
Читайте також: Перший великорос
Колоритний портрет, нічого не скажеш. Мовби кінокадр із невідзнятого документального фільму про викинутих на чужину вчорашніх бійців армії УНР, які, згадавши про гімназії та університети, де вони колись навчались, узялися налагоджувати інтелектуальне, творче життя.
Активним його осередком стало літературно-артистичне товариство «Веселка», у якому Маланюк був вельми і вельми помітною постаттю. Він незмінний учасник «інтимних літературних вечорниць», на яких читалися й обговорювалися твори українських письменників, зокрема й самих «таборян». Дискусії часом затягувалися до півночі. Як свідчить хроніка 1923 року, в березні «веселківці», зібравшись у сотника Коршнівського, читали п’єсу Володимира Винниченка «Гріх». Іншого разу Євген Маланюк декламував вірші «письменників з Великої України». Як зазначає безіменний хронікер, «великий успіх мали поезії Рильського» (очевидно, читалося щось зі збірок Максима Рильського «Під осінніми зорями» та «Синя далечінь», просякнутих гамсунівськими мотивами мрійництва й самотності серед природи, – цією лірикою Маланюк тоді захоплювався). У перерві ж усі слухали бандуриста, поручника Івана Телігу…
А вже наприкінці березня Євген Маланюк виголошував реферат про сучасну польську поезію. Говорили того вечора про творчість Юліана Тувіма, Леонарда Подгорського-Околува, Антонія Слонімського… Причому вірші поетів-поляків сотник Маланюк читав аудиторії в оригіналі!
Мала «Веселка» і свою драматичну секцію, що працювала під орудою режисера Горуновича. До Шевченкових роковин (березень 1923 року) таборянам показали виставу «Назар Стодоля». Ставили також Спиридона Черкасенка, Володимира Винниченка (цей письменник користувався у мешканців каліського табору особливою популярністю). А полковник Євтимович прочитав для охочих цілий курс лекцій про «драматичну штуку»…
Читайте також: Між ворожими сусідами
Одне слово, у «таборовій республіці» набирав сили культурний рух. І то був свого роду спротив інтернованих вояків жорстоким обставинам, їхній виклик безнадії і тузі…
Що ж до згаданих тільки-но епізодів, то вони зафіксовані у таборовому журналі з такою ж назвою, як і товариство – «Веселка». Видавати його молоді літератори взялися у 1922-му. Уявлення про наміри й гасла ентузіастів дає, зокрема, перше число «Веселки» за 1923 рік. Воно відкривалося програмовим словом, з яким колегія часопису – Федір Крушинський, Євген Маланюк, Михайло Селегій, Іван Зубенко, Антоній Коршнівський – зверталася до читачів.
«Ми боремося з московською нацією», – стверджували «веселківці», маючи на увазі, звісно, не тільки себе, а й своїх ровесників-таборян. Вони прощалися з недавніми ілюзіями стосовно того, що їхній ворог – «реакція» і «більшовики»: тепер між більшовиками й росіянами («московитами») рішуче поставлено знак рівності. (Як це нагадує нашу нинішню ситуацію: той, хто ще недавно вважав, ніби Україну прагне знищити «путінська Росія», має щоденну можливість переконатися, що іншої Росії, окрім путінської, майже немає: якщо агресивну політику новітнього «царя» підтримують 83% (!) росіян, то це й означає, що з нами воює «московська нація»)
Звертаючись до читачів, «веселківці» постійно апелювали до історії, причому їхня історіософія пройнята, по-донцовськи кажучи, духом трагічного оптимізму: «Великим цвинтарем замовкли степи Батьківщини нашої в червоній заграві Другої Руїни. І сонце Дорошенка ще не встає.
Новим Батиєм насіли на груди Народу Українського орди відвічного ворога і, як древлє, справляють гучний бенкет кривавої перемоги.
Ще раз Народ Український, що проковтнув черноземними нетрями – хозарів, половців і печенігів, мусить проковтнути і цей останній наїзд Сходу…»
Читайте також: 1914–2014. Український рахунок
«Степ», «одвічний ворог», «орда», «Схід» – це та лексика і та символіка, яка стане знаковою в есеїстиці й поезії Маланюка з її різкими інвективами й прокляттями (думаю, не помилюся, сказавши, що саме Євген Маланюк і був основним автором «слова до читачів»). Так само принциповим залишатиметься для нього й сформульоване тоді, в 1922 році, завдання для своєї генерації, а також для тих, хто йде вслід: «Вам, молодшому поколінню Українському, що гартуєте душу в грозі й бурі визвольної боротьби, що залізом і кров’ю останніх п’яти літ скріпили серця, випадає нині, в час примушеного мовчання гармат, нове завдання: творити національну культуру і тим зміцнити сили Народу в його визвольних змаганнях».
Ось так: сенс боротьби для Маланюка і його друзів тепер не в мілітарних протистояннях (бо ж довкола чужина, околиці Каліша, табір!), а в творенні конкурентоспроможної національної культури! Дивовижним чином ця декларація цілковито збігалася з тим, про що в 1918–1920 роках говорилося і мріялося у «ложі» Нарбута, а влітку 1919-го – Сергієм Єфремовим, Андрієм Ніковським і Петром Стебницьким на київській Пріорці, де вони переховувалися від більшовицької «уваги» (див. Тиждень, № 25, 30/2014).
«Тільки національна культура дає географічно-етнографічному тілу – душу й воно стає живою й непереможною нацією», – переконували читачів Крушинський, Маланюк, Селегій, Зубенко і Коршнівський. Тож і імператив їхній був напружено-величавим та суворим: «Ви мусите ввести нашу національну культуру в перші шереги національних культур Європи, бо тільки національна українська культура поставить світ перед фактом: самостійна Україна».
Маланюк – Донцов: контроверсії
Нескладно помітити в цих максималістських настановах відгомін ідей та пафосу Дмитра Донцова. Редагований ним журнал «Літературно-науковий вісник» відродився у травні 1922 року, причому перший номер ЛНВ якимось дивом потрапив у «таборову республіку» – і справив неабияке враження. «Від того першого числа ЛНВ – вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді (на сакраментальні запитання «Чому ми програли?» і «Що робити?». – Ред.). Це вже було щось як би прорив облоги, як би вихід в широкий світ, як би відзискання вільного тху і вільних рухів – після довгого спаралізування», – писав згодом (у 1958 році) Євген Маланюк.
Трактат Дмитра Донцова «Підстави нашої політики» він сприйняв як «євангеліє покоління», адже творець теорії інтегрального націоналізму дав ідеологічну зброю цілій генерації: без Донцова українська література не мала б своєї Реконкісти міжвоєнної пори.
Читайте також: Нестор Махно – завжди винний і завжди герой
Втім, у 1923 році не все було так однозначно: не обійшлося без парадоксальних загострень стосунків та публічної полеміки.
Усе почалося зі статті Олеся Бабія в ЛНВ (1923, № 7), в якій він відгукнувся про таборовий журнал «Веселка» з неприхованим скепсисом. Маланюк образився, тим паче, що критика прозвучала зі сторінок саме того видання, на яке «веселківці» і взорувалися! «Майже рік ми проіснували в задушній атмосфері табору, з душею, скривавленою терновим дротом, самотні в байдужій тиші згірдливого мовчання еміграційної й сьогобічної преси, зауважені хіба хитрим і далекозорим ворогом, тільки – не українським суспільством», – скаржився Євген Маланюк у статті-відповіді «Pro domo sua» («Веселка», 1923, № 7–8). І дивувався: ми ж спільники з ЛНВ; намагаємося робити те ж саме, що й ви, хіба що в значно гірших обставинах (ви у Львові, а ми в неволі, де змушені видавати журнал «на останні копійки, відірвані від власного вбогого «пайка»).
Він розумів, що річ, зрештою, не в Бабієві, а в позиції редактора ЛНВ, тому й зазначив у підзаголовку своєї статті: «Замісць одвертого листа Донцову».
Донцов із відповіддю не забарився (стаття «Про молодих». – ЛНВ, 1923, № 11). І то був ще один «холодний душ» для літераторів із каліського табору. Їх безжально «шмагали» за «горобчикову легкість» і «синьо-жовту безжурну ніжність» їхньої поезії, а також за надмірне захоплення своїм «духовним вітцем» Павлом Тичиною (культ автора «Соняшних кларнетів» і справді жив у середовищі «веселківців»: «В нашій маленькій задротяній каплиці ми передчуваємо пришествіє на Україну нового Шевченка; перед нашими очима предтеча – Тичина!», – захоплено писали вони в уже згаданому слові до читачів).
Донцов же рішучим жестом вказував на естетичну альтернативу – «неспокійну, шарпливу, нервуючу й сильну поезію експресіонізму». Її прикмети – воля, активність, волюнтаризм «Я», ірраціоналізм, «нова мова», сповнена енергії чину… І слід визнати, що донцовські «навіювання» не минулися для Євгена Маланюка безслідно, тим паче, що вони відповідали його інстинктивним творчим шуканням і світоглядним самонастановам. Уже значно пізніше він занотує у щоденнику: якщо українство «не послухається Донцова – не буде нацією. Не послухається Липинського – не буде державою» (В’ячеслава Липинського Маланюк відкрив для себе 1922 року, коли під час одного з приїздів до Варшави придбав його працю про Хмельницького і був вражений прочитаним).
Дискусія Маланюка з Донцовим відлунилася і в інших їхніх статтях, проте контроверсії 1923 року все ж не зашкодили поетові згодом у ситуаціях вибору залишатися «вісниківцем», себто «донцовцем».
Скамандрити
Надзвичайно важливим для Маланюка було знайомство і приятелювання з польськими поетами Подгорським-Околовом, Лехонем, Слонімським, Вєжинським. Час од часу йому вдавалося приїздити з Каліша до Варшави; можливо, навіть бувати в легендарній кав’ярні Pod Picadorem на вулиці Нови свят, де збиралися «скамандрити».
Поети групи «Скамандер» практикували нові форми контактів із читачами: влаштовували літературні вечірки в кав’ярні або ж просто на вулиці, не цуралися сатирично-гумористичної діяльності, активно співпрацювали з різними періодичними виданнями. Мали вони й свій журнал (Skamander), на сторінках якого з’являлася інформація і про українське письменство (зокрема, «скамандрити» подібно до «веселківців» надзвичайно високо ставили поезію Тичини: «українська література в особі Павла Тичини придбала геніяльну постать»).
Читайте також: Український Південь і Схід
«Програма скамандритів була програмово антипрограмовою», – зазначає сучасний історик польської літератури Єжи Квятковський. Їх вабили високий рівень поетичного артистизму, експерименти зі словом, аристократична постава. «Пиши про що хочеш, аби було добре», – казали собі й іншим «скамандрити». Ще б пак, польська література початку 1920-х «визволилася від громадських обов’язків». І сталося це тому, що визволилася й сама Польща! Переживши разом з усією Європою катаклізми Першої світової війни, вона встигла «вискочити» зі складу Російської імперії. Тож тепер і література (принаймні молода генерація) не вважала себе обтяженою, як раніше, дидактизмом, обов’язком служити нації, народові… Вона воліла бути вільною, максимально відкритою до всіх мистецьких течій і явищ.
Євгену Маланюку були близькі «скамандрити», проте він добре знав, що Україна не Польща, час її визволення ще не настав, отож і уявлення про місію слова в нього були дещо іншими. Патріотично-громадські завдання залишалися актуальними. Пережита «психічна травма» змушувала думати про фатальні болячки національної вдачі та суворі способи їх «лікування». Стилос мав бути водночас і стилетом (першу свою поетичну збірку він так і назве: «Стилет і стилос», 1925)… А все інше – артистизм, самодостатність слова, експерименти – чому б і ні?
Найближчими приятелями Маланюка-таборянина були поети Юліан Тувім і Ярослав Івашкевич. Івашкевич навіть присвятив йому свій вірш «Прага» (1921). І не дивно: Євген і Ярослав були земляками; обидва навчалися в Єлисаветграді, тільки Маланюк ходив до земського реального училища, а Івашкевич – до класичної чоловічої гімназії.
Коли в 1923 році у Каліші вийшов друком альманах «Озимина» (автори – Євген Маланюк, Михайло Селегій і Михайло Осика), то першим відгукнувся на нього Ярослав Івашкевич. «Веселка», зі свого боку, також не обходила «скамандритів» увагою, причому найчастіше писав про це коло поетів саме Євген Маланюк. «Постава журналу (Skamander. – Ред.) – підкреслено «офензивна», напружено-войовнича, готова кожної хвилини до оборони», – писав Маланюк. Йому хотілося, щоб було саме так. Він шанував те, що мало «напружено-войовничу» поставу. Він і в «Маніфесті футуризму» італійця Філіппо Марінетті знаходив те, що було близьким йому самому. Наприклад, ось це: «Краса може бути тільки в боротьбі. Жоден твір, позбавлений агресивного характеру, не може бути шедевром. Поезію слід розглядати як несамовиту атаку проти незнаних сил, щоб підкорити їх і примусити схилитися перед людиною…»
Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI
Тоді, у 1922–1923 роках, Євген Маланюк ще тільки шукав свій голос. Його творче «Я» потребувало самовизначення, точки прикладання сил. Тож для нього в час каліської «бурі і натиску» важливим було все: і спілкування з молодими поетами Польщі, і жадібне читання, і заочний «діалог» з літературою «великої України»… Своєрідним естетичним «полігоном» став журнал «Веселка»: тут з’являлися перші вірші учорашнього сотника; тут друкувалися його статті (крім названих, згадаю також есеї «Думки про мистецтво», «Дарунок Києва», «Про динамізм»); тут кристалізувалося літературне коло, в якому мріялося про високе національне мистецтво… І якщо зважити, що «Веселка» – це ще й вірші Миколи Чирського та Юрія Дарагана (з чиїм іменем асоціюється історія української поетичної «празької школи»), проза Клима Поліщука й Осипа Турянського, то виглядає так, що дещо з тих мріянь інтернованих вояків таки збулося…
Наприкінці 1923 року Євген Маланюк переїхав до Чехословаччини: його зарахували до Української господарської академії у Падєбрадах. Цікаво, що його трирічне перебування у «таборовій республіці» майже цілковито збіглося з періодом «баришівського сидіння» поета-неокласика Миколи Зерова, чиє ім’я Маланюк завжди згадуватиме з пієтетом. Тоді, в 1923-му, вони вже знали один про одного. Зрештою, і місія у них обох була одна й та ж: самоствердження нації через високу культуру.