Історія

  ▪   Володимир Мороз
  ▪   історик, релігієзнавець

Перший великорос

Ламанням основ традиційного права, грабежем і спаленням Києва, а також утвердженням нового політичного центру на Заліссі – далекій північній околиці Русі – відзначився в історії князь Андрій Боголюбський. А між тим він святий для РПЦ та її філій у різних країнах
Матеріал друкованого видання
№ 31 (351)
від 31 липня, 2014

За висловом російського історика Васілія Ключевского, «в особі Андрія великорос уперше виступав на історичну арену, і цей вихід не можна визнати вдалим». Князя вбили свої ж. Та водночас саме Боголюбський задав тій історії «великоросів» тон, заклав архетипи діяльності їхніх керівників аж до Путіна включно.

«Дотепер Ростово-Суз­даль­сь­­ка область, сей «новий світ» Слов’янст­ва, ся свіжа сло­в’ян­ська займанщина на фінськім грунті, не відогравала якоїсь важнішої ролі: там сиділи молодші князі, для котрих обітованою землею була «Русь» – Україна, котрих мрії крутилися коло Києва, – писав Михайло Грушевський. – Юрій Мономахович, що перший надав важніше значення сій землі, належав ще до сеї категорії князів і вложив всі сили й енергію в те, щоб здобути Київ і на золотім столі київськім дожити віку. Але по нім наступив його другий син Андрій – чоловік інших симпатій та інших політичних поглядів. Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього і чужа, і несимпатична».

Андрій Боголюбський – син великого князя Юрія Долгорукого і половецької княжни. Його дідусі – Володимир Мономах по батькові та Аєпа Осеневич по матері – представники одвіку ворогуючих світів: Русі й Степу. Його мати, яку в РПЦ згадують тільки як «во крєщєнії Марія», дала синові ім’я Китай (Китан). Протягом життя Андрій із користю для себе поєднував риси обох таборів: на Русі його і далі сприймали як «свого», навіть не усвідомлюючи, що мають справу з «чужим». Адже виявилося це не одразу.

Князя канонізували у 1702 році й відтоді активно позиціонують як батька-заснов­ни­­ка, мученика і покровителя «Святой Русі»

Майбутній «перший великорос» народився приблизно у 1111 році й у молодості майже нічим не відзначився – літописи мовчать про його діяльність. На політичну арену княжич виступив у 1140-х, щоправда, у тіні свого батька. І вже ці початки діяльності засвідчують, що у вирішенні дилеми «де княжити» він без вагань віддавав перевагу новим, нещодавно колонізованим землям на півночі перед власне Руссю з її усталеними законами і поконами. У 1146-му Андрій Юрійович зі своїм братом Ростиславом вигнав із Рязані Ростислава Ярославича – союзника волинського князя Ізяслава Мстиславича. А через три роки отримав від батька Вишгород. Таким чином Юрій Долгорукий, вокняжившись у Києві, надійно закріпив за собою північний шлях до столиці, тобто убезпечився від перетину дороги в Ростово-Суздальську землю – основне джерело власних ресурсів. Вага Вишгорода зростала в ті часи ще й з огляду на незалежність від Долгорукого Чернігова.

Уже в ролі вишгородського князя Андрій у 1149 році на Волині штурмує Луцьк, а в 1152-му бере участь в облозі Чернігова. Батько у 1153-му переводить сина до Рязані, та йому не вдається втриматися через згаданого Ростислава Ярославича. І ось момент, коли Боголюбський стає тим, ким ми його знаємо з історії. Остаточно укріпившись у Києві, Юрій Долгорукий удруге ставить сина вишгородським князем у 1154-му. Але той самовільно перебирається до Воло­димира-на-Клязьмі, викравши ще й Вишгородську чудотворну ікону Богородиці, привезену з Візантії і написану, за легендами, святим апостолом Лукою.
Реліквію перейменували на Володимирську, і вона стала штандартом князівства, що почало швидко посилюватися.

Читайте також: Якщо не я, то хто?

Після того як у Києві отруїли Юрія Долгорукого, Андрій у 1157 році став князем Володимирським, Ростовським і Суздальським. Показово, що при цьому він обрав столицею Володимир, а не інші два міста із сильним вічевим укладом. А ще у 1158-му він заклав містечко Боголюбово (тепер село у Владимирській області РФ), куди згодом перебрався. Зафундував князь і кілька церков, запровадив нові для язичницьких країв свята. І все це тепер у Росії активно використовують для виправдання його титулу «Боголюбський». Є дві позиції: Боголюбського назвали за йменням його резиденції або ж резиденцію – за прізвиськом. Та суті справи це не міняє.

«Те, що прізвисько, звучне саме як «Боголюбський», у жодному ранньому джерелі не згадується (вперше воно з’являється поряд з ім’ям князя в XVI–XVII століттях), аж ніяк не свідчить на користь первісності назви міста: аналогічні титули «боголюбивий» або «боголюбимий» (як і «христолюбивий», і «христолюбимий», що в побуті ХІІ століття практично те саме) багатократно використовуються щодо багатьох руських князів, зокрема й Андрія», – пише російський професор, доктор архітектури Сєрґєй Заґраєвскій.

Щоправда вчений чомусь спромігся подати тільки один приклад: «Сей благоверный и христолюбивый князь Андрей уподобися царю Соломану, яко дом Господу Богу и церковь преславну святыя Богородицы Рожества посреди города камену создав Боголюбом…»

Більше нічого! Та це аж ніяк не завадило пану Заґраєвскому витримати одну лінію і підсумувати: «Коли Андрій здійснив настільки вражаючий вчинок, як закладення протягом лише 1158 року міста, двох церков (Різдва Богородиці і Покрова на Нерлі) й Успенського собору у Володимирі, навряд чи сучасники могли обійтися без такого титулуван­­ня». «Навряд чи» – ключовий вис­­лів для розуміння обґрунтованості всієї конструкції.

Читайте також: Всяка хурда-мурда, або ж Чи Стамбул – столиця Росії?

Відзначився Андрій Юрійович на церковному полі майбутньої Великоросії ще й тим, що у 1160-му спробував установити на підконтрольних йому землях мит­рополію, яка не залежала б від Києва. Відтак висунув від себе кандидатом у ростовські єпископи і на посаду митрополита Федора. Одначе константинопольський Патріарх Лука Хризоверг відмовився висвятити князівського протеже і затвердив від себе Леона з Візантії. Наприкінці 1160-х Федора взагалі відправили у Київ до митрополита, писав Микола Костомаров.

Та справжня епопея Андрія Боголюбського – розорення і зруйнування Києва. «Він знайшов якусь причину – не знаємо навіть яку, і на початку 1169 р. вислав свого сина Мстислава на Україну», – лаконічно зазначав про підстави агресії Михайло Грушевський.

Київський князь Мстислав утік на Волинь, і 12 березня 1169 року війська й союзники Боголюбського здобули «матір городів руських». Сталося це в другу середу Великого посту.

«І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, – і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди», – читаємо в Київському літописі.

Андрій сам не сів на київсь­­кому столі – він йому виявився непотрібним. Натомість через сина посадив власного брата Гліба. Своєю чергою до Києва нагодився прогнаний Мстислав, який не відмовився від столиці. Заручившись підтримкою галичан, турівців і чорних клобуків, він зайняв місто. Та не зміг зайняти Вишгород. Тривала облога випала не на руку Мстиславовим союзникам, і вони порозходилися. А тим часом Гліб Юрійович привів половців, прогнав Мстислава, і той помер на Волині. Брат Боголюбського відновився в Києві. А коли через два роки його не стало, Андрій і надалі хотів володарювати на Русі зі свого Володимира-на-Клязьмі й переставляти князів між містами, як фігури на шахівниці. Очевидно, що прагнув перешкодити комусь закріпитися і вийти з-під контролю.

Читайте також :Чиїми предками були скіфи?

Плани Андрія зламали, хоч як парадоксально, ті самі амбіції союзників, які його перед тим посилювали. Сила традиції була велика, і ніхто, навіть велінням долі опиняючись на княжому столі у столиці, не хотів коритися комусь поза нею. Довелося «великому князю Володимирському» (доти великими були тільки київські) постійно пресингувати Київ.

«Сказав Андрій Романові: не ходиш ти зі своєю братією в моїй волі, отже іди собі з Києва, а Давид з Вишгорода, а Мстислав з Білгорода! Маєте Смоленськ, ним собі поділіться», – передавав літописець.
Конфлікт тирана зі своїми колишніми союзниками – смоленськими Ростиславичами – породив чергову, традиційну вже на Русі, колотнечу. Андрій наказав їм забиратися в Берлядь, тодішнє пристановище князів-вигнанців. У відповідь Мстислав постриг бороду його послові – страшна наруга в ті часи. А Боголюбський почав готуватися до нового «підкорення норовливої»: влітку 1173 року зібрав коаліцію з 20 князів, і ті добровіль­но-примусово рушили в похід. Чисельність нападників літопис подавав як 50 тис.! Ростиславичі облишили незручний до оборони Київ і закрилися в Білгороді та Вишгороді. Також послали по допомогу в Галичину.

Найзапеклішим було протистояння біля Вишгорода – Андрій хотів будь-що полонити Мстислава. Останній же чинив запеклий опір. Зрештою Ростиславичі, пообіцявши Київ волинському князеві Ярославу, спонукали його відійти від союзу з Боголюбським. У таборі коаліції почалася паніка. Плани північного сусіда були зламані. Ярослав отримав столицю, от тільки не втримався в ній. Згодом Ростиславичі, прагнучи повернутися до Золотоверхого, самі ж звернулися до Андрія Боголюбського, щоб відновив одного з них – Романа. Той почав тягнути час, щось замишляючи. Хтозна, як розвивалася б історія далі, та князя вбили свої ж бояри Кучковичі – родичі його першої дружини й одного з багатьох страчених «самодержцем». Сталося це в ніч з 28 на 29 червня 1174 року.

А поки тіло «великого князя» лежало надворі, його ж підданці грабували все назбиране. Збереглася легенда, що ховати Андрія залишився тільки один його придворний. І був це – парадокс історії! – Кузьмище Киянин. На похорон не з’явилися навіть представники місцевого вищого духівництва, усе випало здійснити намісникові Володимирського собору ігумену Феодулові. Російський історик Іґорь Фроянов уважає, що духівництво навіть співчувало повстанню. Справді, князь не спромігся збудувати в ХІІ столітті те, що можна назвати першим варіантом «Русского міра». Йому не пробачили.

Читайте також: Геть від Москви, назад у Європу!

А втім, коли настав вигідний момент, особу Боголюбського залюбки використали за чергового великого «великороса» Пєтра І. Князя канонізували у 1702 році й відтоді активно позиціонують як людину-плакат, батька-заснов­ни­­ка, мученика і навіть святого покровителя, звісно ж, «Святой Русі». Ідеологи, як бачимо, не задумуються над тим, що чинив він таки не по-християнськи.

«Залишається питання: якщо місто дістало назву на честь князя Андрія, то чому його не назвали Андрієвим або Андреанополісом? Відповідь тісно пов’язана з реальними чи показовими релігійними чеснотами: християнинові личить скромність, і те, що його було названо не за його іменем, а за «боголюбивим» титулом, цілком природно», – вважає професор Заґраєвскій.

Понад те, вчений констатує, що ніхто з домонгольських князів, навіть улюблені літописцями Володимир Мономах та Ізяслав Мстиславич, не дістали такого поширеного вихваляння християнських чеснот у текстах, що не є житійними, як Андрій Боголюбський. І це правда. Ідеологічна машина, закріплена впливом православної церкви, вже тоді була козирем «старшого брата».

З огляду на викладене вище дуже дивує характеристика князя Андрія, що міститься в календарі РПЦ на 17 липня (4 липня за старим стилем) на сайті calendar.rop.ru: «Ще в юності був названий Боголюбським за постійно притаманну йому молитовну увагу, старанність до церковних служб і «утаенных молитв к Богу присвоение». Від діда Володимира Мономаха онук успадкував велику духовну зосередженість, любов до Слова Божого і звичку звертатися до Писання у всіх життєвих випадках».

Підстав для такої характеристики, як ми побачили, надто мало.