На деяких каналах це вдається робити майже цілодобово — українська входить у мій мозок із різними інтонаціями, «фірмовими» слівцями, фразеологізмами. Визнаю, таке збагачення словникового запасу діє мимоволі, швидше на автоматичному рівні: дізнаватися новини або дивитися фільми все-таки зручніше в інтернеті. Але фон допомагає налаштуватися на потрібну хвилю, особливо якщо в реальному світі оточення переважно російськомовне. Плюс книжки та інтернет-преса здебільшого українською. Нещодавно з подивом помітила, занурюючись в сон, що уривки думок про минулий день миготять теж українською. «Нічого собі! Моя підсвідомість уже змінилася, пора й самій ставати свідомою», — подумала я й заснула зі щасливою усмішкою.
Почасти тому я егоїстично за жорстке квотування україномовного контенту в будь-якому сегменті ЗМІ. Щоби все — від прогнозу погоди до серйозної аналітики — подавалося винятково державною мовою. А в решті відсотках, якщо комусь потрібно, можна дивитися російською фільми Ельдара Рязанова чи Андрєя Тарковского, наприклад. Але зі субтитрами, звичайно. Чи сміятися (якщо комусь це смішно) з «Кварталу 95», який керівник «1+1 медіа» чомусь, відповідаючи на запитання журналістів, відніс до тих, хто не мусить переходити на державну мову. А все інше, будь ласка, українською! Так мені буде набагато легше забути, що в дипломі в мене написано «російський філолог» і ще чотири роки тому українською без практики більш-менш зв’язно я могла написати хіба що своє ім’я. І те з помилкою, тому що так колись його переклала українською ще грамотніша паспортистка.
А якщо серйозно, ніякого порушення прав людини, про що часто доводиться чути стосовно мовної теми, у бажанні наповнити ефіри й газетні сторінки українською немає. Держава зобов’язана стояти на сторожі своїх інтересів. А інформаційний простір рідною мовою — це один із фундаментальних інтересів, зокрема й у сфері гарантування безпеки. Як не крути, а козир «порятунку російськомовних» із рук збожеволілих сусідів треба відбирати. Скажімо, квотуванням у публічному просторі. Ніхто ж не намагається перевіряти, якою мовою ти зізнаєшся в коханні чи сваришся із сусідами — це я на випадок, якщо мені закидатимуть «я думаю на русском!». Думай, як тобі звично, але є такі професії, де знання державної мови — обов’язок: держслужбовці, працівники сфери послуг або, наприклад, журналісти. Чи легко знайти їх у достатній кількості? Коли спостерігаю за деякими центральними каналами, то складається враження, що практично неможливо: молоді, тільки-но зі столичних університетських аудиторій (напевно, колись здали ЗНО з української на високі бали), принципово ведуть свої програми російською. Запитую саркастично: може, їм варто переймати досвід у наполегливіших колег з областей? Наприклад, Донецької? Бо там вже зрозуміли, що питання мови інколи починається з демагогії, а продовжується — з танками.
«Я за україномовне ТБ. У державі Україна державна мова — українська, хто не вміє розмовляти, саме час вчитися: курсів повно, а зміст усі розуміють. Я принципово перейшла на українську у 2014 році. Запитаю, чи мене розуміє людина, ще жодного разу мені не сказали, що не розуміють», — розмірковує Наталя Поколенко, журналіст регіонального каналу «ДоТБ» з Костянтинівки.
Читайте також: Мовне питання
Нещодавно на одному телеканалі натрапила на чудовий мультфільм, знятий на Київнаукфільмі в 1980 році, — «Капітошка». Він був озвучений українською і російською, але радянські діти, зокрема українські, бачили здебільшого російськомовний варіант. Я досі пам’ятаю свій подив, коли вперше почула пісеньку українською, зрозумівши, що улюблений Капітошка — теж українець. А другу серію взагалі зняли тільки російською. А так шкода: куди яскравіший вовк — Богдан Бенюк, який розмовляє українською! Самі розумієте, що колискові, перші казки, улюблені мультфільми — це те, із чого формується ідентифікація людини. Тому «Капітошки» можуть бути хоч мексиканські, хоч ескімоські, але співати пісеньки для малюків із Луцька або Бахмута вони повинні все-таки українською. Хоча, звичайно, краще, щоб унікального українського якісного продукту ставало все більше. А якщо не оцінять, принципово не будуть дивитися, слухати, читати, коли пропонувати більше відсотків національного продукту? Побувавши на концерті «Океану Ельзи» в провінційному луганському містечку Лисичанськ, з усією відповідальністю заявляю: ще як будуть! Очікувати півтори години під зливою та блискавками, добиратися через блокпости із віддалених міст і сіл Донбасу, тільки щоб разом українською заспівати «Коли настане день, закінчиться війна»… І, звичайно, запевнити одне одного: «Я не здамся без бою!». Тому не треба сперечатися (неважливо, якою мовою), слід просто й далі якісно писати, знімати, творити, пропонувати. І, найімовірніше, одного разу ми просто здивуємося, як не помітили: жодні квоти нам уже й не потрібні…