Раз по раз французькі мовні виші пропонують власним студентам стажування в амбасадах. Зазвичай ідеться про шість тижнів безоплатної праці в періоди літніх відпусток. Щоб і дипломатів трохи розвантажити з рутиною, і юнакам та дівчатам удосконалити іноземну мову.
Мудро і прагматично, якби не один нюанс. Дипломатія з берегів Сени з упертістю, гідною путінських пропагандистів, насаджує в амбасадах колишніх радянських республік російську мову. Так, ніби СРСР і не розпадався.
Нещодавно поміж оголошень паризького Інституту східних мов з’явилося запрошення на стажування до французького посольства у Києві (референція 11/5710 на сайті Міністерства закордонних справ). Йшлося про тимчасову роботу в прес-службі й, вочевидь, спілкування з журналістами.
Бажаною іноземною мовою для кандидатів названо російську. Українську знаходимо в параграфі «Додаткові компетенції», чомусь у спільному пакеті з польською (без згадок про білоруську, угорську, румунську, словацьку та інші, якими спілкуються в регіоні). В оголошенні зазначено, що для роботи в Києві знати українську «не є необхідним».
Ось таке дипломатичне ставлення до нашої культури, мови та ідентичності. Можна, звичайно, вбачити в тексті зайвий доказ русоцентричності зарубіжної політики Парижа. І це не буде помилкою, бо саме в таких подробицях завжди ховається справжній сенс. Але не тільки… Варто згадати, що з-поміж працівників французької амбасади в Києві були ті, хто вивчив і успішно використовував українську: Домінік Тардівон, Ґійом Наржеле, Матіо Кармона та багато інших.
«За пізнього Кучми й за Ющенка французьке МЗС віддавало перевагу тим кандидатам на роботу в Києві, які вже попрацювали у представництвах у Польщі або Литві, – згадує колишній співробітник Посольства Франції в нашій державі. – За тих часів Україна видавалася перспективним політичним проектом. Дипломати їздили на мовні семінари до Львова вивчати основи української. І Париж це заохочував».
Отже, щось змінилося. Мабуть, незайве сказати собі, що прикре ставлення іноземців до українства сформували й ми самі. Бо не спромоглися обрати владу, яка здобула б для країни статус кандидата до ЄС та НАТО. Не зуміли досі переконати світ, що національний проект не втратив майбутнього. Бо ж дозволяємо міністрові Табачнику обмежувати на всіх освітніх рівнях використання української мови. Не заперечуємо проти системного переходу стратегічних вітчизняних підприємств до рук російської олігархії.
Ми не виховуємо своїх можновладців так, щоб вони поважали виборця. Його мову, історію, культуру. Іноземна дипломатія відбиває ситуацію, мов дзеркало. На жаль, не криве, а таки адекватне. Колективна гідність народу, що зазнав тривалого рабства, формується не за один день. Світові це відомо, тож він і не поспішає без потреби змінювати зручні політичні звички.
Зрозуміло, що французам, німцям або китайцям економніше готувати більше фахівців із російської, не ускладнюючи собі життя навчанням дипломатів з пострадянських країн їхньою рідною мовою. До того ж якщо влада й суспільна думка зарубіжних партнерів дозволяє таку економію. Realpolitik…
Легко можу уявити, як грузинські, естонські чи литовські журналісти, дізнавшись, що їхню мову зазначено серед зайвих компетенцій для стажера прес-служби будь-якої зарубіжної амбасади, зорганізувалися б на протестну акцію. І чомусь не впевнена, що на вияв відповідної корпоративної солідарності можна сподіватися в Києві. Найважливіша причина неповаги до України з боку іноземної дипломатії – її власні громадяни.
Коли Москва просуває «Русскій мір» без особливих заперечень із боку офіційного Києва, чого дивуватися, що Париж бачить Україну передусім зоною російського впливу?