Перед початком економічної інтеграції було необхідно чітко вивчити становище. Спершу задумали створити Європейське об’єднання вугілля та сталі. Це послужило першим кроком до об’єднаної Європи, на нього зважились у 1951-му шість країн (Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург).
Потім Європа збільшилась, завела собі євро, накреслила в загальних рисах політичне структурування. Сьогодні вона розхитана, уражена серйозною економічною, монетарною та фінансовою кризою. Щоб урятувати себе й повернутися до життя, чи не повинна вона знайти нового морального або ж культурного імпульсу?
Такий пафос наявний радше в противників об’єднаного континенту, які у своїй більшості з’їжджають на популістський, ксенофобський чи навіть расистський дискурс, іноді правий, але не обов’язково – євроскептиків чимало й серед лівих. Часто тут присутній могутній культурний ресурс: національна ідея. Націонал-популізм долучається до соціально-економічної критики Європи. Він спирається на націю, захищаючи її, рішуче виступаючи проти повсюдної нестримної влади грошей та ринкових відносин, проти імміграції чи присутності ісламу в Європі, проти національної розмаїтості й мультикультуралізму. Він говорить від імені «малих» проти «великих» еліт, партій, брюссельської бюрократії. І тут уже не бракує посилань на літературу та історію.
Проєвропейський дискурс іноді намагається превалювати над історією й апелювати до «християнського коріння». Але він не має ані могутності національних дискурсів, ані історичної сили, ані літературного підґрунтя, а до того ж розділяє, бо прихильники об’єднаного континенту у своїй більшості відкидають Європу християнську, починаючи від лівих сил. Понад те, занепад християнства у Старому світі послаб-лює ці орієнтації.
Але ні культура, ні релігія не зможуть дати нового імпульсу Європі, бо ці сутності діють на різних рівнях: глобальному, національному, локальному, не поспішаючи вийти на європейський. А як щодо моралі?
Європа, попри періоди нацистського варварства, а потім жахіття колишньої Югославії, і надалі ідентифікує себе з універсальними цінностями та правами людини. Але й критичні голоси не є поодинокими. Одні вважають цей універсалізм занадто абстрактним або занадто ідеологічним, який включає в себе домінування білих над кольоровими, чоловіків над жінками, західної культури над африканською та азійською тощо. Інші продовжують викривати зверхність тих, хто претендує на роль справжньої європейськості.
Фактично Європа ніколи не була спроможна прийняти сильні дипломатичні або військові рішення. Вона звільнилась у 1970-ті роки від диктатур в Іспанії, Португалії чи Греції, а також від тоталітарних режимів на своєму сході у 1980-ті. Та все одно скептицизм і абсентеїзм процвітають, про що свідчить ухиляння від голосування; виникає загроза «постдемократії», яка зберігає обличчя демократії, але влада належить медіа, експертам, інститутам моніторингу та різноманітним лобі, що відверто шкодить формуванню політичних поглядів. Мораль не є ставкою чи вирішальним ресурсом.
Тож не реалістично розглядати регістр ані її, ані культури, якщо вони не взаємодіють з економічними чинниками. В дійсності можуть спрацьовувати лише політичний розум і економічна аргументація. Але чи цього достатньо?