Світлана Брицька живе в селі Жованка, що до війни було частиною горлівської агломерації: тут купували хати шахтарі, коли виходили на пенсію, щоб проводити вільний час на городах і біля річки, купаючись та споглядаючи за виводками фазанів. Війна буквально пройшла вулицями Зайцевого, яке об’єднує Майорськ, Піски, Бахмутку й Жованку. Будинок, у якому живе Світлана з чоловіком, опинився по наш бік лінії розмежування, а хати літніх батьків та дорослих дітей — по інший. Через карантин вона не бачила свого батька й доньку з онуком уже майже три місяці: щоб потрапити на сусідню вулицю, яка перебуває в зоні окупації, треба перетинати КПВВ, який наразі закрито. Світлана, медсестра з великим стажем і досвідом роботи в різних відділеннях Микитівської лікарні, також опинилася по інший бік від своєї роботи. І тільки у 2016 році їй вдалося повернутися в професію, коли в будинку військово-цивільної адміністрації створили фельдшерський пункт. Сімейний лікар приїжджає з міста кілька разів на тиждень. Із початком карантину свою роботу тимчасово призупинили міжнародні медичні організації, які працювали на КПВВ. Тому Світлана Брицька фактично стала єдиним цілодобово доступним медиком у прифронтовому Зайцевому.
«У перші тижні карантину було відчутно, що люди налякані: ніхто навіть саджати город не виходив, на вулицях було порожньо, в магазини люди ходили лише в масках, а в черзі на прийом шикувалися за три метри одне від одного. Я дивувалася: навіть війна так не розігнала нас усіх по домівках! Старші пацієнти постійно допитувалися, що далі буде і як уберегтися. Заспокоювала як могла, хоча й сама не дуже розуміла, що відбувається», — розповідає Світлана, поки ми йдемо сільськими «внутрішніми стежками» повз контрольно-пропускний пункт. Дорогою зустрічаємо місцевих мешканців і військових, які вітаються з медсестрою. Помітно, що нині життя в Зайцевому, зокрема в Майорську, пожвавилося: люди пораються по господарству, до магазину вишикувалась черга, а на вулиці ніхто вже не ходить у масці на обличчі, її лише поодинокі перехожі носять на підборідді. Двоє жінок зупиняють медсестру у дворі двоповерхового будинку. Одна з них показує руку з набряком. «Уже набагато краще, дякую! Він мене клюнув прямо у вену, щоб йому!» — емоційно каже літня жінка, поки Світлана оглядає набряк. Щоб потрапити до неї на прийом, треба записатися телефоном на конкретний день і час. А тут випадково зустріла, то чому б не скористатися!
Читайте також: Карантин по-слобожанськи
Світлана жартує: «У нас також майже електронний запис». Номер її телефону висить майже на кожному стовпі по всьому селищу. А в рідній Жованці записуватися приходять додому: там зловити сигнал мобільного зв’язку можна лише на пагорбах, які часто прострілюються. У Майорську також є сліди воєнного часу, що нашаровуються один на одного: проходячи повз багатоповерхівки, помічаєш розбиті від обстрілів вікна, бо більшість мешканців виїхала якомога далі від війни, і квартири пустують. На дошках біля під’їздів намертво приклеєно рекламні оголошення з торішніх виборів, героїв яких після обрання місцеві жителі більше не бачили. А під ними красуються вже прикмети нового часу: яскраві постери про запобігання інфікуванню COVID-19 і правила карантину. Світлана коментує, що зараз стріляють рідше, але вибухи стали гучнішими. Проте загалом — жити можна…
«Карантин ми зустріли з відкритим обличчям, — жартує Світлана. — Спочатку й неможливо було купити жодної маски. Тому нас укотре врятували «міжнародники»: привезли спочатку мені дезінфектори, маски й рукавички, а потім довезли ще й для населення. Насамперед забезпечили вразливу групу: літніх людей і багатодітні сім’ї. А вже потім усіх інших». Її кабінет зі свіжим ремонтом, меблями й нехитрим обладнанням, із чим також допомогли різноманітні благодійні організації. Із засобів захисту у Світлани є тільки ті «благодійні» маски й рукавички. «У разі появи підозри на захворювання COVID-19 я повинна сповістити в Центр первинної допомоги міста, а вони вже направлять бригаду для тестування», — розповідає Світлана про алгоритм дій, яким, на щастя, вона ще жодного разу не скористалася. На запитання, чим сама в такому разі мінімізовуватиме ризики зараження, знизує плечима: просто дотримуватиметься дистанції, бо захисних костюмів для медика в Зайцевому не передбачено.
Схоже, налякати Світлану якимось вірусом насправді важко. Бо за роки війни вона встигла пристосуватися до умов, які пересічній людині здалися б екстремальними. Щоб потрапити на роботу, жінка щодня проходить понад п’ять кілометрів шляхом, який військові називають «дорогою смерті». Ділянки відкритої місцевості видно з териконів, де зазвичай сидить ворожий снайпер. «У нас там дві машини місцеві прострелили, якось волонтерка отримала поранення. А мені здається, що вони зі мною граються: або від нудьги, або задля тренування. Йдеш і чуєш, як свистить. А потім бачиш, що куля лягла позаду тебе — вжик. Спочатку дуже боялася, але коли щодня одне й те саме, то звикаєш. Треба ж якось ходити на роботу. Але загалом буває страшно: коли йду сама повз посадку, де будь-кого можна зустріти. Ну й кабани та, кажуть, вовки також є. Я поки що бачила тільки зайців і лисиць — вони нас не бояться, інколи просто сидять на місці й дивляться», — розповідає Світлана.
Читайте також: Леся Литвинова: «Люди не розуміють, чим під час епідемії зайнята влада та чим аргументовані конкретні протоколи чи обмеження»
Одна міжнародна організація подарувала їй велосипед, тому якийсь час вона пересувалася швидше. Але щоб їздити по пагорбах розкинутого на десятки кілометрів Зайцевого, треба мати неабияку фізичну підготовку. Світлана згадує, що якось поспішала на термінову консультацію до немовляти на інший куток селища, то думала, що швидку вже для неї самої доведеться викликати. Але здалася не медсестра — не витримала техніка. Велосипед зламався, а електричного, які зараз активно роздає інша благодійна організація в населених пунктах біля лінії фронту, для неї поки що немає. Через карантин надійшов якийсь наказ, що місцева влада повинна доставляти медичних працівників на роботу, якщо вони живуть далеко. Тепер тією дорогою її возить сам голова ВЦА. До речі, застати його в робочому кабінеті, що поруч із фельдшерським пунктом, не вдалося: він то обробляв під’їзди дезінфікуючим розчином, то порався на газоні поруч з адміністративною будівлею. Сфотографувати себе за роботою Володимир Весьолкін не дозволив: мовляв, скажуть, що «чиновник косить під близького до народу», а насправді він лише косить траву.
«Цього року в нас навіть застуд, здається, не було, — каже Світлана. — Може, хтось там удома тихенько температурив, але мене ні до кого не викликали, навіть до дітей. До лікаря на прийом приходили переважно зі стандартним сільським набором: підвищеним тиском, хворобами серця й загостренням хвороб суглобів. У нас, отже, карантин спрацював по-справжньому: ми відрізані від всього світу, зусібіч тут ізольовані.
Третій місяць жодного автобусного сполучення в бік Бахмута, жодного перетину лінії фронту в напрямку Горлівки. Може, нас це і врятувало». Хоча насправді вона зізнається, що і їй бувало тривожно. Наступного дня після закриття КПВВ до Майорська приїхало п’ятеро людей з окупованої території. Троє жінок поверталися з лікування в санаторії на Вінниччині, а двоє чоловіків їхали з-за кордону. Вони сподівалися встигнути перетнути лінію зіткнення до закриття, але не встигли. Люди залишилися на добровільну обсервацію в Зайцевому, де у двох будинках місцевих мешканців їм надали притулок. Разом із власниками житла вони два тижні перебували на самоізоляції: Світлана двічі в день приходила до них міряти температуру й цікавитися самопочуттям. Жодних тестів їм не робили, через 14 днів люди теоретично могли б поїхати додому, але дозволу на перетин не отримали досі. Бо для цього потрібні поважні причини: важка хвороба, смерть родича чи проходження складного лікування. Тому люди й далі «гостюють» у місцевих: їм надають усебічну допомогу міжнародні організації, вони отримали певну суму, щоб протриматися до відкриття коридору.
«Я також чекаю на відкриття КПВВ, бо на тому боці моєї допомоги потребує дуже старенький батько, який категорично відмовляється покидати рідну хату. Але водночас мене мучають сумніви й побоювання: з великим натовпом, швидше за все, вірус добереться й до нас. Наші будуть користуватися транспортом, яким перевозитимуть у місто тих, хто перетинає лінію зіткнення, активніше контактувати, приносити інфекцію в родини. Чи зможу я якісно допомогти хворим у наших умовах?» — запитує Світлана, власним тоном відповідаючи на це запитання. Вона впевнена, що на окупованій території тестування здійснюють іще рідше, ніж у нас, і, швидше за все, справжню ситуацію приховують. І розповідає про випадок на м’ясному ринку, розташованому зовсім близько, але через лінію фронту. Жінка, яка повернулася з Росії, наступного ж дня вийшла торгувати м’ясом, і жодні скарги не змусили її самоізолюватися на два тижні. «Тому ми краще потерпимо, але всі залишаться живими», — підсумовує жінка.
Читайте також: Невраховані
Також Світлана розповідає й про інші проблеми, що постали перед хворими людьми в Зайцевому з упровадженням карантину. «Програмою «Доступні ліки» користуються понад 600 із 900 мешканців нашого населеного пункту, насамперед літні та хронічно хворі люди. Навіть за наявності рецептів від сімейного лікаря вони не можуть отримати свої ліки: доїхати до аптеки немає чим, а в деяких місцях навіть отримати sms із кодами просто неможливо. Тому ми шукали нестандартні методи, про які краще не розповідати. Але можу сказати єдине: всі люди з ліками, ніхто від нестачі пігулок у нас не помер, а дехто ще й отримав їх від «Червоного Хреста» за спеціальною програмою. Якщо в державі ніхто не потурбувався про те, як виживати без ліків таким, як мої пацієнти, довелося нам тут, на місці, порушувати алгоритми», — зізнається Світлана, а потім таки розповідає не для запису про нехитру схему, яку вони придумали для допомоги пенсіонерам.
Проте вражає інша історія, коли через неможливість транспортування до лікарні людині з важкою онкологічною хворобою довелося робити хіміотерапію в умовах фельдшерського пункту. «Ми ж до війни всі лікувалися в Горлівці, бо були фактично її передмістям. Люди з хронічними захворюваннями часто й далі лікувалися у своїх лікарів, бо проїхати через КПВВ було все одно швидше, ніж їздити, наприклад, до Краматорська. Але коли настав час чергової терапії, перетин уже заборонили. Тому ми вирішили привезти ліки та ставити крапельниці тут. Ліки, до речі, були безкоштовними, а в Горлівці їх доводилося купувати. Зараз із жінкою все гаразд. Сподіваюся, ми впорались», — доволі буденно розповідає Світлана про насправді дуже неординарну й показову ситуацію. Як і про те, що попри дуже небезпечну й відповідальну ділянку роботи, на яку точно не заманиш іще когось працювати, медична сестра майорського медичного пункту тимчасового базування Світлана Брицька отримує заробітну плату, що майже дорівнює мінімальній. Вона за статусом закладу не є медичною сестрою сімейного лікаря, тому зміни, що відбулися в реформованій «первинці», її не стосуються. Про надбавки для медиків, які працюють біля лінії фронту, Світлана лише чула. Але кидати роботу вона не збирається: каже, якщо війна її не вигнала, то вірус точно цього не зробить.