Суспільство

  ▪   Станіслав Козлюк ,   Станіслав Козлюк

Невраховані

Фото автора
Як переживають карантин бездомні люди
Матеріал друкованого видання
№ 18 (650)
від 29 квітня

На плиті гучно шкварчить сковорідка, у повітрі висить запах смаженої курятини. Чоловік у джинсах і сорочці стоїть за столом і швидко нарізає кільцями моркву. За три години він має бути у церкві неподалік власного дому й годувати нужденних.

 

«У суспільства є хибне уявлення, що бездомний – це обов’язково брудний, синій, опухлий і п’яний чоловік, який спить десь на лавці у парку. Насправді, так виглядає небагато бродяг (як вони самі себе називають. – Ред.): це або хворі, або ті, хто остаточно здався й опустив руки. Зазвичай же бездомні більше нагадують класичних роботяг. Це люди, які працюють неофіційно, мають низьку кваліфікацію й живуть там само, де працюють. З карантином таких людей на вулицях побільшало», – говорить він.

 

Це Юрій Ліфансе. Волонтер, член християнської організації Святого Егідія. Разом з однодумцями допомагає нужденним вже близько 20 років. Цей рух об’єднує християн різних конфесій у понад 50 країнах світу. Чоловік зізнається: до карантину вони мали у Києві п’ять точок роздачі їжі. Але з березня довелося розширюватися. «Перестав ходити транспорт. Бездомні виявилися зачинені у районах Києва, як у гетто. Ми відкрили додаткові точки харчування. Зокрема у мене, на Чоколівці. Без підтримки нашої спільноти мало б що вийшло. Звісно, у нас є волонтерська картка, на яку благодійники жертвують гроші. Але часто доводиться витрачати й власні кошти», – Юрій приносить велике пластикове відро, у яке перекладає курятину. Через годину на вечерю чекатимуть бездомні. Тож ми рушаємо до церкви.

 

Волонтери

 

Дорогою зустрічаємо колег Юрія. Католиків, православних, просто небайдужих. Всі збираються на території місцевої церкви на вулиці Уманській – єдиної на кілька мікрорайонів. Будівля стоїть у глибині парку, схована від очей перехожих. Для прихожан ворота закриті, втім для волонтерів тут роблять виключення. У них є окремі намети, в яких вони розкладають їжу на рівні порції. Частину харчів приносять люди, ще частину готує церква.

 

 

«У нашої організації багатий досвід роботи під час епідемій. Наприклад, наша спільнота активно працює в Африці. Тож коли почалася пандемія, ми почали дотримуватися правил карантину: працюємо у масках і рукавичках, їжу фасуємо в індивідуальні контейнери чи стакани. За воротами церкви є мітки – на відстані у 1,5-2м. Ті, хто приходить повечеряти, мають бути у масках і дотримуватися дистанції. Спочатку ми обробляємо їм руки антисептиком і лише після цього віддаємо їжу», – розповідає Юрій, натягаючи рукавички. Його колеги вже почали фасувати їжу. Сьогодні будуть макарони, гречана каша, капустяний салат, курятина і котлети з гороху.

 

Читайте також: На згарищі

 

Між тим, у парку починають збиратися люди. В пошарпаному, часом брудному й порваному одязі. Після шостої вечора, за годину до початку вечері, вони підтягуються до «чорного входу» на території церкви, який виводить до залізничної колії. Звичайних перехожих тут майже немає, хіба що троє поліцейських віддалік спостерігають за процесом. Бездомні стають поруч із білими пластиковими паличками, які стирчать із землі. Це і є мітки, про які говорили волонтери. Новоприбулим самі ж бездомні дуже швидко пояснюють правила.

 

 

«На мітку ставай. На оцю, білу, із землі стирчить. Відійди далі! Ще! Та не лізь вперед, стій на місці!» – говорить один бездомний до іншого. До сьомої вечора людей збирається кілька десятків. У всіх на обличчях – маски, але більшість із них брудні. Дістають їх у різних місцях: хтось чесно купує в аптеках, комусь подарували волонтери, а хтось просто повитягав їх із смітників. Чоловіки й жінки різного віку терпляче чекають, поки відкриються ворота. З них виходять троє волонтерів. У першого в руках пульверизатор із санітайзером, він іде вздовж рядів людей і кожному обробляє руки. Двоє інших несуть коробку з їжею, із якої дістають фасовані порції вечері.

 

«Доброго вечора. Мили руки? Ваша вечеря. До зустрічі завтра. Не їжте у парку, це порушує правила карантину», –  час від часу говорить хтось із волонтерів. Іноді до процесу долучаються й місцеві священники. Загалом за вечір волонтери роздають понад 50 порцій їжі. А на Великодні свята ця цифра доходила до 70-ти. Весь процес займає до 20 хвилин.

 

 

«Я починав зі сніданків у себе під будинком. Я живу біля парку, до мене підійшли двоє хлопців і попросили грошей на поїсти. Я запропонував їм зустрітися у парку зранку на сніданок. І так почав готувати їжу. Спочатку приходило 18 людей. Потім їх стало 30. Нам довелося шукати інше місце. Я звернувся до місцевої церкви і вони погодилися нам допомогти. А якщо вже точно рахувати, то з початку карантину ми лише на цій точці роздали 1 тис. обідів. На тиждень на всі вісім точок у Києві потрібно 1,5 тис. порцій. І в нас на Чоколівці ще відносно санаторій. Ви б бачили, що відбувається на Вокзалі», – говорить Юрій, закриваючи ворота до храму.

 

Читайте також: Пережити з Богом

 

За кілька днів зустрічаємося на порожній площі перед Південним залізничним вокзалом, яка зараз нагадує фільми про пост-апокаліпсис. З усіх магазинів і ресторанів тут працює лише фаст-фуд, біля якого постійно чергують кур’єри. На годиннику шоста вечора. З прилеглих дворів приходять безпритульні. Частина з них воліє бути подалі від людських очей і лишається в тіні підземних переходів. «До нас вечеряти приходять дуже різні люди. Тут є безробітні, є ті, хто втратив роботу через карантин, є переселенці з Донбасу, є ті, хто вийшов із в’язниць і не зміг влаштуватися у звичайному житті, є самотні пенсіонери, в яких немає грошей, були навіть люди, які просто не встигли вибратися з Києва до початку карантину і не мають у кого попросити грошей на попутку», – розказує Юрій.

 

 

Близько сьомої вечора збираються волонтери. Із собою вони приносять коробку з одягом і кілька карематів. Часом до них підходять бездомні, спитати, чи буде сьогодні вечеря. Всіх заспокоюють: вечеря буде, вистачить на всіх. Ще через 15 хв приїжджає зелений Lanos. Водій відкриває багажник і починає вивантажувати пластикові коробки з гарячим супом. Загалом 200-250 порцій. Площа перед входом до вокзалу чорніє від людей: бездомні шикуються вздовж бетонних парапетів, намагаючись тримати дистанцію. Тут люди різного віку, здебільшого чоловіки. Є й п’яні, але вони поводяться тихо. Майже ніхто не хоче фотографуватися: соромляться свого зовнішнього вигляду.. Волонтери діляться на дві групи і швидко йдуть натовпом, роздаючи їжу. Не минається без скандалів.

 

«Чому вони пішли повз? А нам що, їжі не дадуть, так виходить? Знову обманули?», – обурюються бездомні.

 

«Всім всього вистачить. Будь ласка, станьте на свої місця. До вас підійдуть», – мов заведені говорять волонтери.

 

Після вечері починається найцікавіше: роздача речей. Бродяги спочатку збиваються у купу перед бетонним парапетом, за кілька метрів від картонної коробки з одягом. Час від часу хтось вибігає з натовпу, побачивши штани чи якесь взуття. Власне, саме ці речі користуються на вулиці неабияким попитом.

 

 

«Каремат, дівчата! Ви мені обіцяли каремат. Спати холодно, допоможіть», – голосно говорить один чоловік.

 

«У вас є штани? Ну хоч якісь. Та пофіг, хоч на кілька розмірів більше, я мотузкою перев’яжу. Бо мої вже зовсім протерлися. Чи може взуття є? Або якийсь светр?» – говорить інший.

 

«Ти тут що, дуже розумний? А ну став туди, де всі стоять. Від коробки відійшов я сказав, бо в*бу!» – на підвищених тонах говорить старший чоловік підлітку, який намагався роздивитися вміст картонного ящика.

 

«А ти що, не такий?! Сам вперед вибіг! Тому не кричи тут», – відказує хлопець.

 

Через десять хвилин гармидер стихає. Більшість речей виявляються жіночими, а взуття майже нікому не підходить за розміром. У волонтерів лишається ще близько 50-70 порцій, тож вони йдуть навколо залізничного вокзалу, роздаючи їжу всім голодним.

 

Бездомні

 

«Я б дуже хотів попросити. Ти мене не знімай, будь ласка. А то у мене родичі у Києві живуть. Якось не хочеться їх напрягати своєю присутністю. А раптом вони мене в інтернеті побачать… такого. Не треба», – говорить Олег. Ми стоїмо з ним біля пункту прийому вторсировини неподалік Чоколівського бульвару. Чоловік прийшов із своїм другом Віталієм з Кадетського гаю за кілька кілометрів, аби заробити трохи грошей допомагаючи двірникам. Кажуть, ті готові дати різний підробіток: виставити сміттєві баки, підрізати кущі, прибрати двір тощо. Грошей платять не надто багато, але в карантин це краще ніж нічого. Альтернатива – збирати скляні й ПЕТ-пляшки та картон.

 

Читайте також: Слабини колективного імунітету

 

«Якщо сильно постаратися, то за день можна заробити й сотню гривень. Але так не завжди буває. Ну і фізично це важко – бо доводиться проходити за день із десяток кілометрів. А я зараз ще й після інсульту. Кілька днів тому ввечері з дому вийшов, – ми із другом знімаємо сяке-таке житло, – і мене побили якісь малолєткі. І головне ж – тверезий був. Добре, що мене побитого вчасно помітили і швидку викликали. В лікарні трохи підлатали, але я лишатися там не став. Не знаю, якось незручно. Та й не раді там… бомжам. Зрозуміло, що хтось і крадіжками заробляє, хтось краде у магазинах їжу. Але я не хочу до того опускатися. Я ж не для того колись на Донбас пішов воювати проти сєпарів», – говорить Олег. Одним реченням згадує, як разом з Віталієм був на фронті, зокрема під Маріуполем восени 2014-го. Але просить про це не надто згадувати.

 

«Я тут неподалік працював. Жив у парку. Мав великий і гарний намет. Вже нема його. Згорів. Як? Дуже просто. Одного разу вночі прокинувся, бо якісь падлюки його підпалили. І я от прямо з вогню виліз, можна сказати. Добре, що без травм обійшлося», – скаржиться інший бездомний, Михайло.

 

Щойно відкриваються двері «прийомки» – всі розмови припиняються, люди йдуть здавати вторсировину. А потім біжать до одного з місцевих магазинів, який вирішив поділитися з ними напівзіпсованими овочами.

 

 

«Я навчався на будівельника. Мав двокімнатну квартиру в Тернополі. Одружився. Взяв жінку з сусідньої області. У неї вже двоє дітей було. Перебрався до неї. Квартиру продав. Гроші пішли на ремонт будинку. Плюс криницю викопали у дворі. Два роки наче все нормально було, а далі сімейне життя не склалося. Думаю, тут значна частина і моєї провини є. І одного вечора я просто зібрав речі й пішов. Чотири роки тому перебрався до Києва», – розповідає Микола. Йому 36 років, проте на вигляд він значно старший. Ми зустрічаємося із ним неподалік церкви на Уманській, біля якої волонтери роздають їжу.

 

«Працював на різних роботах. Стояв на «п’ятаку» на Вокзалі, якщо знаєш. Там наймають людей. Коли на збір врожаю можна поїхати, коли на якесь будівництво, коли на пилораму. Але часто обманюють, гроші не віддають. І знаєш, після того, як ти задурно кілька місяців на різних роботах пропрацюєш –руки просто опускаються й не хочеться взагалі нічого, окрім як напитися з горя. Хоча іноді виходило непогано заробляти: по 600-700 грн на день. Грошей вистачало і житло знімати, і витрачатися на різні… непотрібні штуки. Врешті пройшов кілька реабілітаційних центрів. Різне бувало. Іноді жив як у рабстві, бо змушували працювати й нічого не давали натомість. А іноді – як у санаторії. І в одному з таких реабілітаційних центрів зрозумів, що треба щось в житті міняти. Хочеться повернути своє життя бодай на той рівень, на якому воно було. Бо знаєш, коли ти опиняєшся на «нулі», на дні – тоді розумієш, що втратив», – сумно говорить Микола.

 

Ми йдемо парком. Чоловік показує саморобне житло, яке облаштував його знайомий: зібране з різних дерев’яних листів, правильної прямокутної форми, з невеличким охайним і заметеним ґаночком, на якому стоїть табурет. Навколо – жодної людини. Микола розповідає, що поки збирали цей шалаш – винесли з парку кілька мішків сміття, яке лишили «прості люди».

 

 

«Карантин я зустрів 18 березня на вокзалі. Хотів поїхати додому, документи відновлювати. Приходжу до залізниці – а там оголошення, що поїзди уже не ходять. А потім поліція прийшла і ввічливо попросила всіх залишити вокзал. Я без сарказму, вони правда просто із нами говорили. Нікого не били, не крутили. Знаєш, помітний прогрес порівняно з міліціонерами. Найважче було в перші дні – був зовсім без грошей. Навіть «прийомки» всі позакривалися. Згодом їх відкрили, стало легше. Можна трохи заробити. Звісно є ті, хто якісь 20 грн заробить і біжить в аптеку за настоянкою глоду. Або до тих, хто підпільно торгує самогоном. Але я бачив біду, я знаю що таке голодним бути. Тому якось не по цих справах. Он вчора заробив 25 грн, пішов у магазин, купив щипці нігті підстригати. Бо навіть якщо ти на дні – це не привід опускатися й втрачати людську подобу. Єдине що – зараз би знайти якусь роботу. Гроші потрібні», – розповідає чоловік.

 

 

До вечері ще півтори години. Микола показує одне з місць для нічлігу – прямо за кладовищем тварин, у ярочку. Там на дні лежать матрац і ковдра. Зверху імпровізований дах з гілля. «У мене таких шалашів кілька. Оцей, наприклад, можна використовувати, коли вночі не дуже холодно», – говорить чоловік. «Для мене найстрашніше – це бути самому. Знаєш, коли ти нікому не треба. Коли друзі й родичі від тебе відвернулися. І коли ти приходиш до людей, просиш їх про допомогу – вони тобі не вірять. А коли за місяць бачать, як ти по смітниках збираєш пляшки – тицяють у тебе пальцями й сміються, типу «дивіться, бомж». А я ж просто з цієї ями вибратися хочу!» – розпачливо резюмує Микола.

 

 

Закинута будівля десь за Севастопольською площею, ранок. На подвір’ї серед зелені сидять троє чоловіків. Вони намагаються розвести вогонь, аби зготувати собі сніданок. Виходить погано. Вночі був сильний дощ, тому всі дрова, які вдалося знайти – сирі. Раз у раз чиркають сірники, горить папір. Бездомні ледь не гарчать одне на одного, розбираючись, як краще облаштувати багаття. Навколо вогнища стоїть кілька цеглин, зверху – залізна решітка. На ній каструля, здається, марки Berghoff. Поруч – пательня, десяток яєць, ковбаса, кілька курячих крилець, пляшка самогону і майонез. Чоловіки спочатку хотіли каструлю продати, але вирішили прилаштувати її в своєму хазяйстві.

 

«Ти не звертай уваги, ми трохи випили. Сьогодні ж вихідний (неділя – авт.). Оце вийшло трохи заробити – на будівництві неподалік попросили винести сміття-залізяччя всяке. Заплатили 200 грн. То ми пішли в магазин, поїсти собі купили. Хлопці хотіли зранку суп зварити, а я хотів яйця посмажити. Тому трохи посварилися між собою через це», – говорить Володимир. Він з Одеси. У Києві з вересня минулого року. Через знайомих влаштувався на роботу в фірму, яка займалася вентиляційними системами. Працював неофіційно, з початку карантину роботу втратив і опинився на вулиці.

 

 

«Уже місяць бомжую. А колись же заробляв дуже непогані гроші. І додому не вернешся. Є… скажімо так, певні зобов’язання. Зараз би якусь роботу знайти, але через карантин це завдання трохи… ускладнилося», – зізнається чоловік.

 

Його знайомі, між тим, гріють у каструлі воду. Михайло таки зміг розвести багаття. Він бере з вогню паличку, прикурює від неї і кидає назад у вогонь. «Я сам з Донецької області. Може чув, є таке містечко – Шахтарськ. У мене там родичі лишилися, є де жити. Я б може й вернувся, аби не лишатися на вулиці. До карантину працював вантажником на ринку. А потім його закрили, я без роботи лишився, живу на вулиці, економлю гроші, перебиваюся, як можу», – говорить чоловік. Він розкриває целофановий пакет і дістає звідти велику підгнилу картоплину. Покрутивши її в руках починає чистити тупим столовим ножем.

«Я з Харкова. В Києві вже… може років сім. Мав тут свій невеличкий бізнес, займався ремонтом взуття. Жив у тому ж ларьку, де працював. Виходило непогано заробляти. Наприклад замінити «бігунок» на застібці – 50 грн. А коштує він чотири гривні. От і рахуй. Але потім лишився без роботи. І, як бачиш, живу на вулиці. З нами ще тут один товариш є, Кеп», – говорить Олександр.

 

З будівлі похитуючись виходить чоловік у тільнику. Вмощується поруч із нами. Всі закурюють сигарети, які роздає Володимир. Кеп уважно дивиться на мене. «Слухай, у мене до тебе питання. От ти тут з нами, з бомжами сидиш. Тобі взагалі не стидно, га?» – питає він. Довго говоримо про життя. Чоловік розповідає, що сам із сім’ї військових, з Осетії. Вивчився на військового. Нібито був у Югославії та на двох війнах у Чечні. Жив у Києві. А сім років тому втратив батька й дружину. Після чого почав активно пити. Кеп намагається щось згадати, замовкає, його голова падає на груди, чоловіка хилить набік. Інші його підхоплюють і відводять спати, назад у будівлю.

 

 

Ці четверо бездомних познайомилися випадково, коли шукали собі житло. Перший варіант був для них найбільш вдалим – ховалися у бомбосховищі будинку. Там була електрика, світло й тепло. І їх було більше. Але якось один із компанії напився і спробував висадити ногами залізні двері у під’їзді, що, очікувано, викликало невдоволення мешканців будинку. Тож довелося шукати інше житло. Другим варіантом стала закинута двоповерхова будівля. Певно, це було найстрашніше помешкання. Бо сусідами у чотирьох бездомних були наркомани й здоровезні воші, які не давали спокою.

 

«Не брешу – воші були отакезні, – Олександр розводить руки на десяток сантиметрів, – а наркомани… поліція одного забрала, вже мертвого. Поняття не маю, що він там собі колов, але він якось присів, зігнувся і так врізав дуба. Так його з того будинку і винесли. Ну і ми теж втекли», – розповідає Олександр.

 

Читайте також: Утрачені тижні. Що не так із реагуванням України на пандемію COVID-19

 

Третім варіантом житла стала закинута будівля після пожежі. Біля неї, та й усередині, гори сміття й смердить фекаліями. Але це краще, ніж жити просто неба. Чоловіки спробували привести до ладу одну з кімнат, в якій і живуть. «Слухай, ти бачив наші картини? Пішли, я тобі жирафів покажу», – говорить Володимир.

 

Щойно заходимо всередину – в ніздрі б’є запах старого прілого сміття. Перша, більша кімната до колін завалена старими пляшками, уламками меблів і бозна чим іще. У другій на підлозі лежить кілька ковдр, біля входу – невеличка шафа з речами, під вікном стоїть ліжко. Тут і живуть четверо бездомних. Хоча уявити, як вони разом ночують – важко: приміщення шириною трохи більше метра і у довжину ще приблизно три-чотири. На стінах, одна навпроти одної, висять дві роздруковані картинки: на одній жирафи в африканській савані, на іншій – пінгвіни з південного полюса. Володимир показує все добро, яке у них є: зарядка до єдиного на чотирьох мобільного телефону, кілька скляних банок і маленький столик біля ліжка, на якому лежить недогризене яблуко. Біля входу хропе Кеп. З-під ковдр видно хіба його ноги і книжку «Душа людини».

 

 

Надворі закипає бульйон. Володимир перед цим таки встиг зготувати свій омлет і більшу частину з’їв, за що регулярно отримує кпини. Всі час від часу прикладаються до пляшки із самогоном. «Оце таке в нас життя, бачиш? Заробимо грошей, купимо собі поїсти. А вже потім бухло. Так і запиши, саме в такому порядку. Буває, коли хочеш на роботу влаштуватися, у тебе питають: «П’єш?» І якщо скажеш «Ні» - збрешеш. Але хто ж не п’є, ну серйозно? Загляніть до бару в п’ятницю, подивіться, скільки там п’яних», – розмірковує Олександр.

 

Микола телефонує родичам у Шахтарськ. Довго намагається з’ясувати, чи можливо якось повернутися додому. Врешті, кладе слухавку. Зітхає. «Кажуть, лінію розмежування закрили. Карантин. І, кажуть, їхати нема сенсу. Бо роботи там немає. І будинок розбирати почали. Дах знімають», – говорить Михайло.

 

 

Чоловіки збираються до церкви на вечерю. Трохи похитуючись, вони йдуть вулицями Києва. Олександр постійно скаржиться на біль в районі серця, але до швидкої не хоче: каже, одного його знайомого так відвезли аж у Дарницький район і як звідти вибиратися він поняття не має, тож краще уже перетерпіти. Проходимо повз аптеку.

 

Читайте також: Сто років виживання. Від яких вірусів постраждала Європа у XX та XXI століттях

 

«Слухай, а можна прохання? Можеш купити мені Сальбутамол? Будьласка, – Володимир витягає з кишені інгалятор для астматиків, – мій майже закінчився. У мене є 27 грн, але цього не вистачить. Або може у тебе є робота. Чи знаєш, куди можна влаштуватися, щоб без документів. На будівництво якесь, чи вантажником. Ми були б дуже вдячні», – дещо розпачливо каже чоловік.

 

«І ще можна прохання? Можеш взяти нам Бензилбензоат? Це від вошей. Сам бачив, у яких умовах ми живем. Це б нам трохи допомогло», – додає Михайло.

 

 

Вечір, чорний хід церкви на Уманській. Бездомні, як і в попередні кілька тижнів, стоять на своїх мітках в очікуванні їжі. Часом повз них, прискорюючи кроки, проходять люди. Дехто, побачивши два десятки бездомних, розвертається і йде в іншому напрямку. З воріт виходять троє волонтерів. Один дезінфікує руки. Двоє інших роздають порції. «Привіт. Ось вечеря. Побачимося завтра. У парку їсти не можна, карантин», – нагадують вони. Вечоріє.

 

Фотогалерея: Невраховані. Як під час карантину живуть бездомні люди

 

P.S. Поки текст готувався до публікації, один з його героїв, Микола, знайшов роботу.

P.P.S. Частина імен героїв змінена.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.