У політичній пропаганді ми звикли до простих схем, які використовують для того, щоб пояснити свої невдачі. Зручно списувати зовнішньополітичні труднощі на зазіхання авторитарної Росії, керівництво якої марить повернути пострадянський простір під контроль своїх намісників. Однак реальна ситуація зазвичай складніша. Кожна велика держава, що вступає в конкуренцію з іншими центрами впливу, прагне використовувати своїх союзників як інструменти, і досягти цього вдається не завжди.
Відносини між Росією та її найближчими союзниками – учасниками очолюваних РФ союзів і спільнот ОДКБ (Організація договору колективної безпеки) і ЄврАзЕС – теж не слід зводити до прямої й суцільної залежності. Приклад – відносини між Москвою і Мінськом. Кремль не має союзників, ближчих за Білорусь, що входить до союзної з Росією державної структури й отримує газ за найнижчими цінами. Проте білоруський правитель Аляксандр Лукашенко не визнає протекторату Росії у сфері зовнішньої політики й коригує заяви російських посадовців, коли вони суперечать поглядам офіційного Мінська.
Впродовж останнього півріччя таке траплялося щонайменше тричі. Після російсько-грузинського конфлікту Лукашенко спростував коментар російського посла у Мінську Алєксандра Сурікова про можливість розміщення в Білорусі російської ядерної зброї. Відтак у поглядах Москви та Мінська щодо визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії виникли розбіжності. Тепер спостерігаються розбіжності щодо формування колективних сил оперативного розгортання, створюваних під егідою ОДКБ. Мінськ, зокрема, заперечує участь своїх військових у потенційно можливих конфліктах у Центральній Азії.
Причини російсько-білоруської полеміки зрозумілі. Російське керівництво прагне консолідації частини пострадянських країн задля зміцнення свого впливу. Посилення Росії важливе з погляду переговорів із США і НАТО, в яких Москва наполягає на досягненні «рівного статусу».
Водночас залишається відчутною специфіка міжнародної поведінки Білорусі, що на початку 1990-х позиціонувала себе як нейтральна держава – учасниця загальноєвропейських процесів, однак згодом потрапила у стан напівізоляції. У межах двосторонніх російсько-білоруських угод Мінськ погодився інтенсифікувати співпрацю в питаннях протиповітряної оборони, проте не вважає за потрібне збурювати населення своєї країни зобов’язаннями, за якими білоруським воякам колись доведеться воювати на азійських теренах.
Попри економічну скруту, для країн ЄврАзЕС і ОДКБ Росія залишається донором. З огляду на глобальну економічну кризу уряди цих країн наполегливо виторговують фінансово-економічну допомогу та вигідніші торговельні умови. Цілком очевидно, що цей інтерес діятиме доти, доки російське керівництво погоджуватиметься компенсувати своїм партнерам обмеження їхньої зовнішньополітичної автономії або ж доки в російських фондах не закінчаться гроші.
Москва втрачає інтерес до СНД як проекту, що поступово деградує. Проте й інтенсивніші форми співпраці з обмеженим колом учасників теж не слід вважати досконалими. Частково вони гальмуються егоїстичними економічними інтересами, частково – неготовністю створити стабільну і прозору законодавчу базу співпраці. Попри декларування довгострокових цілей та зміцнення зв’язків, кожна з пострадянських країн веде власну зовнішньополітичну гру, в якій беруть участь не лише Росія, а й Китай, США, ЄС. Сучасний глобалізований світ не передбачає можливості створення замкнених сфер впливу на кшталт імперіалістичних зон панування кінця ХІХ – початку ХХ ст.