Минуло два роки від початку Євромайдану, який переріс у Революцію гідності. Дехто підбиває підсумки. Зміни, що сталися в країні після революції, на перший погляд, мізерні й не вселяють оптимізму. Єдина вимога Майдану, яку вдалося реалізувати, — «Зека геть!». Та й то не повністю: члени «Сім’ї» і досі впливають на багато процесів в Україні (зокрема, на Донбасі) за допомогою свого бізнесу, вірних посіпак, регулярних інформаційних атак. У решті досягнення Революції гідності вкрай невтішні: у країні триває війна, реформи відбуваються таким темпом, що на думку спадає прислів’я «доки сонце зійде, роса очі виїсть», корупцію з органів влади викорінити ніяк не вдається, олігархи загалом зберігають свої позиції, учасники режиму Януковича, організатори масових убивств і переслідувань досі на волі. Усе це підсилюється глибокою безпрецедентною економічною кризою, яка за два роки з’їла п’яту частину економіки, і зубожінням населення, що втомилося від нинішніх реалій. Ситуація в країні складна. На цьому тлі регулярно чути розмови про неминучість третього Майдану. Але чи існує підґрунтя для того, щоб вони втілилися в життя?
Причини Революції гідності
Якщо уважно проаналізувати економічні передумови Революції гідності, то виявиться, що вона сталася зовсім не через голодне життя. Номінальні зарплати протягом 2010–2013-го зростали із середнім річним темпом понад 13%, що за нульової інфляції, яка зберігалася кілька років, і стабільного валютного курсу 8 грн/$ давало змогу багатьом простим українцям відчувати помітне, хоча й не стрімке збільшення купівельної спроможності власних доходів. На кінець 2013-го середня зарплата в країні становила майже $430 — цілком пристойний рівень у теперішній час. Депозитні ставки в гривні протягом трьох років перевищували 20%, що давало змогу збільшувати заощадження.
Читайте також: Чи буде третій Майдан?
Махрові прихильники радянських часів упивалися такою бажаною «стабільністю», як за Союзу. І при цьому держава нібито дбала про них, регулярно підвищуючи соціальні виплати. Поки в кишенях прибувало грошей, згаданий контингент не цікавили тотальна корупція, системне віджимання бізнесу режимом, обмеження можливостей для розвитку людини й суспільства. Цих людей не бентежило навіть те, що примарний добробут не міг тривати вічно, бо дію економічних законів ніхто не скасовував. Тому сукупність українців із таким соціально-економічним портретом не могла утворити базис Революції гідності. Їх загалом усе влаштовувало.
Але була й інша частина суспільства. Передусім ідеться про громадян, здатних подивитися трохи вперед і зрозуміти, що траєкторія, якою вів країну режим Януковича, чимдалі віддалялася від вимог, котрі ставили перед людиною й суспільством життя та час. Це раніше чи пізніше закінчилося б безвихіддю та катастрофою як в економічному, так і в суспільно-політичному вимірах. Вони усвідомлювали, що «стабільність» і «добробут» від режиму були лише тимчасовими примарами.
Не можна сказати, що Майдан не мав економічних передумов. Вони існували, але були своєрідними: йшлося про незадоволеність не тодішнім рівнем матеріальних статків, а штучно обмеженою режимом різноманітністю можливостей підвищити той рівень у майбутньому, покладаючись на себе та чесну працю. Тобто українці протестували проти відсутності перспектив розвитку, реалізувавши які можна було б забезпечити свій добробут.
Завдяки цьому в соціальному базисі Революції гідності були найбільше представлені дві категорії українців. Перша — студентство та молодь загалом, із якої й розпочався Євромайдан. Практично в усіх суспільствах ця верства населення здебільшого не має за душею нічого, окрім потенціалу, віри в себе та перспектив розвитку. Останні Янукович наполегливо хотів у неї забрати, чим спровокував масовий спротив. Будь-яка революція потребує молодої крові, щоб забезпечити динаміку, необхідну для здійснення радикальних перетворень. Але не кожна створює достатньо мотивів для того, щоб молодь виступила на її боці. Так склалося, що основні вимоги Євромайдану цілковито відповідали потребам молодих людей. Саме тому Революція гідності була приречена на успіх.
Друга ключова категорія українців — малі та середні підприємці, які вже звикли, що їхня доля в їхніх руках. Режим хотів поставити під сумнів цю істину, за що й поплатився. Статистика в цьому контексті дуже красномовна: якщо на кінець 2009 року кількість фізичних осіб-підприємців (ФОП) на 10 тис. населення в Україні становила 579, зрісши за 2008–2009-й, попри глибоку економічну кризу, на 21%, то на кінець 2013-го — лише 292, тобто майже удвічі менше (після революції тільки за 2014 рік ця цифра збільшилася на 27% — до 370). Янукович залишив поза законом понад мільйон ФОП, тож не дивно, що саме підприємці утворили один зі стовпів соціального, а тим більше економічного базису Революції гідності.
Відсутній базис
Що ми маємо сьогодні? За великим рахунком революціонери досягли того, за що боролися. Молодь дістала всі можливості, щоб себе проявити. Йдеться не тільки про кілька десятків чи сотень учорашніх студентів, які пішли працювати в органи влади й безпосередньо долучилися до проведення реформ в Україні, хоча поки що й не керують процесом. Мова про власників численних затишних тематичних кафе, котрі після Майдану десятками з’являються в Києві та інших українських містах; про творців нових брендів одягу та модних магазинів, яких — суто українського походження — до революції можна було перелічити на пальцях; про засновників українських стартапів, що тепер уже регулярно стають відомими навіть у світі. Так, у нинішніх умовах молоді складно, бо вона ще не встигла себе реалізувати й конвертувати свій потенціал у матеріальний результат. Але вона має віру в себе і поле для діяльності.
Читайте також: Незакінчена українська революція
Підприємцям зараз не менш важко, зважаючи на макроекономічні обставини. Сукупний попит у країні та рівень доходів населення знизилися, тому багато з них трохи відійшли від бізнесу: одні стали волонтерами, другі на добровільних засадах пішли працювати в органи влади, треті формують організоване громадянське суспільство, намагаючись впливати на рішення влади. Але у них з'явилися перспективи.
Тобто економічний і соціальний базиси Революції гідності фактично відійшли в минуле, як і сама революція, принаймні її гостра фаза. Можна заперечити, мовляв, вимоги Майдану здебільшого не виконано, тож не виключено, що стовпи Революції гідності знову повстануть. Але ж більшість із них усвідомлюють, що реформи тривають, хоч і повільно, доказова база для судових процесів збирається тощо. А головне — керівництво держави дослухається до громадянського суспільства й бере на озброєння деякі його пропозиції. Цей факт створює в активних українців відчуття причетності до змін у країні, а воно саме по собі нівелює розчарування недолугістю нинішньої влади. У такому контексті Майдан 3.0 можливий лише в разі, якщо влада перестане рухатися шляхом змін чи дослухатися до українців. І хоча такі випадки зрідка виникають (наприклад, у процесі напрацювання податкової реформи більше прислухалися до іноземців, аніж до власних громадян), але поки що вони не мають системного характеру.
Примарні шанси
А що прийшло натомість? З’явилося багато (мабуть, мільйони) людей, розчарованих війною, економічним спадом (високою інфляцією, безробіттям, низькими реальними доходами), зниженням рівня безпеки в країні. Чимало з них опинилися за межею бідності й зазнали маргіналізації в суспільно-політичному плані. Чи можуть ці категорії населення самостійно запустити третій Майдан? Однозначно ні. На це є кілька вагомих причин. По-перше, їм бракує молодої крові, як було сказано вище. Пенсіонери революцій не роблять. У результаті Євромайдану молодь нічого не втратила в матеріальному сенсі, бо нічого й не мала. Зате здобула багато в сенсі можливостей для розвитку. Тому мотиви підтримувати третій Майдан у неї відсутні.
По-друге, соціальному базисові потенційного Майдану 3.0 бракує рішучості. Учасники Євромайдану були готові віддати життя за своїх друзів та ідеали, бо багатьом смерть видавалася не гіршою альтернативою, ніж життя в разі поразки Революції гідності (що фактично означало повернення в совок). Водночас багато хто з нинішніх невдоволених може протестувати, лише сидячи вдома на дивані. Інші не мають часу, здоров’я або ще з радянських часів навчилися бути покірними (це визначає обмежений потенціал їхнього протесту).
Читайте також: У Кривий Ріг прийшов Майдан
Зараз нерідко говорять про те, що з’явилося дуже багато людей, які хочуть виїхати з України. Мовляв, давно не було чути про такі масові наміри емігрувати. Але ж це і є наочний результат зміни базисів революцій! До Революції гідності неможливість існувати в тодішніх умовах усвідомлювали творчі та підприємливі люди, передусім молоді. Такі завжди в меншості, тому їхня зневіра не здавалася масовою (навіть у перші тижні Євромайдану ніхто не вірив, що до протестів долучаться сотні тисяч, а згодом мільйони українців, бо нарікання можна було почути не так часто). Але ця меншість здатна акумулювати непропорційно велику кількість соціальної енергії, тому й змогла успішно здійснити революцію. Після Майдану нинішніми реаліями життя, передусім матеріального, незадоволені ті люди, які звикли не напружуватися, отримувати все без надмірних зусиль, орієнтовані на споживання, а не на творчість, реактивні, а не проактивні. Їх більшість, але потенціал їхнього протесту обмежений. Максимум, на що вони здатні, — виїхати з країни туди, де буде легше існувати (саме тому розмови про еміграцію масові). А в більшості випадків така категорія населення просто обмежується протестами вдома на кухні чи пустими балачками про еміграцію.
Рішучості щось змінити немає.
По-третє, їм бракує економічного підґрунтя. Який прошарок населення, що має певну фінансову потужність, може підтримати третій Майдан? Підприємці — ні, як було сказано вище. Олігархи — ні, бо поки що зберігають свій вплив у країні. Якби гіпотетично в Україні раптом почався масовий олігархопад, тоді були б підстави говорити про можливість підтримки скоробагатьками заколоту проти чинної влади. А поки що такі розмови нічим не обґрунтовані. Тільки дві сили можуть стати економічним базисом третього Майдану: представники режиму Януковича й ставленики Кремля. Однак обидва ці прошарки сьогодні мають несуттєву підтримку в Україні, до того ж їхня соціальна база стрімко зменшується.
І останнє. Потенційному новому Майданові бракує поводирів. Популісти на кшталт Ляшка хороші тільки на словах, та й можливе заворушення слабо відповідає їхнім інтересам. Мілітаризовані радикальні угруповання знову ж таки не мають достатньої соціальної бази, про що свідчать результати виборів. До того ж вони можуть зіштовхнутися з потужним спротивом тих, хто відшліфував військову майстерність, воюючи на східному фронті за ідеали Революції гідності.
Можна провести паралелі з подіями сторічної давності. Тоді успіхи Лютневої революції, загалом покликаної трансформувати прогнилу імперію, не змогли закріпитися через надмірний хаос і громадянську війну. До того ж знайшлася така непересічна фігура, як Лєнін, що очолила маргіналів й організувала Жовтневу революцію, у результаті якої Україну було відкинуто на багато десятиліть назад. Зараз маємо перемогу Революції гідності, ідеали якої потроху втілюються. Від її закінчення минуло вже утричі більше часу, ніж між Лютневою та Жовтневою, а фігури на кшталт Лєніна на горизонті не видно. Так, є багато незадоволених, є також досить радикально налаштовані маргінали, чисельність яких, можливо, зростає, але й громадянське суспільство нині значно монолітніше та більш свідоме, воно поступово рухається до своєї мети. У таких обставинах повторення контрреволюційного сценарію сторічної давності малоймовірне. Воно можливе хіба що під потужним зовнішнім впливом, який, дякувати Богу, нині є кому нейтралізувати.
Читайте також: Аргумент відчаю
Неспокійний світ
Можна зауважити, що настали такі часи, коли революції та соціальні заворушення стають нормою у світі. Особливо це стосується арабських країн, у яких за останні п’ять–сім років пройшов добрий десяток революцій, деякі тривають дотепер. Але якщо розглядати суто економічні їх передумови, то Україна кардинально відрізняється від решти країн. Базисом соціальних потрясінь в Арабському світі було різке зростання світових цін на продовольство, яке імпортують країни Північної Африки та Близького й Середнього Сходу. За даними МВФ, за шість років, із 2005-го по 2011-й, ціни на їжу та напої у світі зросли в 1,8 раза, на зернові — у 2,2 раза. Через два роки після кризи 2008–2009-го вони були вищими, ніж у рік перед кризою відповідно на 16% і 4% й почали знижуватися відносно недавно, до того ж разом із цінами на енергоносії, які є основним видом експорту багатьох арабських країн. Тобто там протестували проти зростання вартості життя, вину за яке мешканці відповідних країн не зовсім справедливо поклали на їхнє керівництво.
Натомість в Україні, як уже було сказано, протестували проти відсутності можливостей для розвитку. Саме тому наша Революція гідності викликала стільки поваги у світі, а явища, які вона започаткувала, наприклад волонтерство, ще посядуть своє достойне місце в нових суспільних відносинах, що повинні прийти на зміну нинішнім. Чи знайдеться в Україні місце для ще однієї революції, подібної до тих, які зараз десятками відбуваються у світі? Ймовірно, ні, бо найактивніша частина суспільства вже віддала свій голос за майбутнє, тобто за розвиток, а не боротьбу з тимчасовим падінням рівня життя. Якби така революція відбулася, то однозначно була б кроком назад у всіх аспектах.