У найоптимістичнішому (для нас) варіанті, ми пропускаємо поперед себе Росію, Білорусь та султанат Бруней – до речі, а де це? Звідси два запитання: 1) Хіба ми настільки багаті? 2) Хіба ми настільки захищені?
Передумови загальнонаціональної правоохоронної кризи – а як іще назвати низку майже синхронних бунтів у Врадіївці, Смілі, Ніжині, Фастові, Бучі, столичному Святошині? – закладено не сьогодні. Органи хворіли давно, Янукович із командою тільки довів ситуацію до логічного абсурду. Радянську міліцію, «народжену революцією», було створено заради охорони режиму, а не громадян! У міліцейських відділках катували і тридцять, і сорок років тому – можливо, не ґвалтували, але лупцювали від душі, вибиваючи зізнання (якщо хтось вірить, що цього не було, можу лише поспівчувати). Але в радянську систему, хай там як, було закладено низку запобіжників: паралельна структура влади у вигляді партійної вертикалі давала шанс достукатися кудись нагору, поскаржитися на хабарі й зловживання, сподіватися, що начальство відреагує, тому менти намагалися все ж таки не зариватися. Боялися.
Тепер боятися нема чого: нагорі свої, класово близькі. Тільки надто вже зажерливі. Своїх вірних слуг тримають на голодному пайку: 3 тисячі гривень платні й казенна форма раз на три роки, черга на квартиру, якщо не рипатимешся, 80 літрів пального на одну патрульну машину раз на квартал. І залізна дисципліна в сенсі виконання будь-яких протизаконних вказівок від начальства. І, як правило (кажуть, не скрізь, але саме як правило, а не як виняток), – план зі здачі готівки туди ж, нагору. Інакше кажучи, за відсутності закону відтворюється архаїчна система стосунків за типом Великого князівства Московського, коли воєводу відправляли в провінцію «на кормлєніє».
Нічого дивного: вся адміністративна машина української держави побудована на відтворенні радянської бюрократичної піраміди – мінус запобіжники. Чому міліція має бути винятком? Диво, що в ній подекуди залишилися окремі сумлінні професіонали, яких панівний порядок речей дедалі вичавлює у безпечніші й комфортніші сфери діяльності. Невпинно відбувається негативна селекція, коли на заміну фахівцям-ідеалістам приходять хлопці без освіти, без необхідних психологічних якостей, без моралі й переконань, а система виховує в них користолюбство та соціопатію, жагу самоствердження за рахунок ближнього. Усе це об’єктивно, незалежно від чиєїсь волі, перетворює органи на осередок зловживань, хабарів і садизму. Іншими словами: організоване злочинне угруповання. Надто категорично? Почекаю, що ви скажете, коли самі потрапите в ці лещата. Я спілкувався в різний час із кількома людьми, яким «пощастило» отримати екстремальний досвід спілкування у райвідділках. Навіть слухати їхні розповіді – з документами, медичними довідками, свідченнями – мало не здасться.
На перший погляд, варіантів виходу з кризи небагато: розформувати повністю прогнилу структуру й набрати заново за прибалтійським чи грузинським зразком, саме на тих принципах, які тепер декларує колишній міністр внутрішніх справ і які він не спромігся впровадити, коли був при владі. Але скидається на те, що влада має власний план дій стосовно силових структур – якщо припустити, що вона взагалі здатна на системні стратегії. Адже для неї проблема в тому, що всередині органів визріває невдоволення існуючим порядком. Ще б пак, у будь-якій спільноті, навіть штучно відформатованій, шахраї і збоченці не можуть складати більшість. Рік тому, випадково потрапивши до однієї з частин внутрішніх військ, автор чув досить відверті зізнання – ну хіба що не на диктофон: мовляв, раптом що, не будемо ми їх захищати. Ми теж люди, в нас є діти, родини, друзі, ми хочемо, щоби нас поважали!
Гасло 2004 року «Міліція з народом» швидко не забувається. Теоретично для феодалів з Банкової воно мало б стати постійною лякачкою, страшним сном. Тому завданням чинної влади має бути не реформа, а, навпаки, експлуатація поточних тенденцій. Традиційна, інстинктивна ненависть до представників влади з боку «простих» українців, помножена на ексцеси, робить з правоохоронців окрему замкнену касту з шаленими комплексами. Звідси й декларації в соціальних мережах окремих емоційних сержантів: треба давати відсіч (протестувальникам), треба відкривати вогонь на ураження, «якщо зараз не перетяти, будемо потім ліхтарі прикрашати». Тому хай би як не чухалися руки, а варто утриматися від подальших силових варіантів. Не тому, що шкода перевертнів, а тому, що не хочеться грати на руку януковичам і захарченкам. Бо вони без гальм.