Кожні вибори в цій країні – нове відродження задавнених політичних автоматизмів. Звичайно, на результати також впливають дебати кандидатів у прямому ефірі, аргументація передвиборних програм і навіть особисті якості претендентів. Соціологи кажуть, що третина громадян визначається, за кого проголосувати, в останні дні. А що решта? На думку політологів, дві третини французів голосують за свою «політичну родину» – навіть коли особистість кандидата не викликає симпатій.
Читайте також Президентські вибори: Франція радикалізується
ВІДГОМІН РЕВОЛЮЦІЇ
Результати першого туру засвідчили, що велика кількість французів підтримує радикальні гасла як одного, так і другого табору. Суспільство фактично розколоте надвоє. «Не віддам голосу за правих. Тато в труні перевертатиметься!» – каже Маґдалена, вчителька паризького ліцею. Як і більшість представників викладацького корпусу, вона, «традиційно», за висуванців лівих партій. Хай би навіть правий опонент видавався переконливішим. «А ми в родині ніколи не голосуємо за лівих, – зізнається П’єр, власник скотоферми на Півдні Франції. – Справді, Саркозі моїх сподівань не виправдав. Обіцяв не збільшувати податки, але збільшив. Обіцяв реформувати систему пенсій – і не довів справи до тями. Але не голосувати ж мені за соціаліста!»
Не всі, звичайно, але частина громадян голосує саме так: відповідно до своєї структурної приналежності, що склалася з часів Великої французької революції. Суспільство чітко розшарувалося тоді на прихильників двох таборів, розсадивши своїх представників у правому та лівому секторах парламентської зали. Безумовно, трапляються відступники, дисиденти й бунтівники. Вони засновують нові політичні течії, модернізують життя соціуму, ставлять нові запитання. Але структура політичного розподілу на дві великі групи залишається.
«Те, що ви називаєте розколотим суспільством, є насправді його структуризацією, – зазначає в розмові з Тижнем соціолог Ерік Ґарсіа. – Україна – молода держава, ваші політичні пропорції лише складаються. Франція – стара демократія з усталеними звичками та сформованою міфологією. Політичне підсвідоме у французів – важлива складова суспільного життя.
Червоні прапори, люд на барикадах, свобода-рівність-братерство… Тут усі ці символи читаються інакше, ніж в Україні, яка зазнала від червоних правителів жорстоких масових репресій. «На руках французьких комуністів, у первинному сенсі слова, немає крові, – роз’яснює в інтерв’ю Тижню історик Ніколь Байбе. – Вони ніколи не мали вирішальної влади, лише брали участь у правлячих коаліціях. Тутешні комуністи не висилали своїх співвітчизників до ГУЛАГів і не виморювали їх голодом. Звичайно, були роки червоного терору за буржуазної революції 1789–1793 років. Було безжальне винищення мешканців Вандеї, яке сьогодні кваліфікували б як геноцид. Але те давно відбулося. У свідомості не надто освічених французів Комуністична партія асоціюється переважно з оплачуваними відпустками та пенсіями. Виборець вважає ультралівих радше диваками-утопістами, ніж спадкоємцями кривавих диктаторів».
Саме живучістю комуністичної символіки можна пояснити успіх у першому турі лівого радикала Жана-Люка Меланшона (11,10%). 2007 року опоненти червоної ідеології даремно відсвяткували перемогу, бо кандидат від Компартії набрав тоді близько 2%. Структура саме цієї політсили, може, й відмерла. Натомість ідеологія нікуди не зникла, а лише перевтілилася в новій політичній формації – партії «Лівий фронт». Ті самі червоні прапори, та сама антибуржуазна риторика і мрія «все поділити й позбутися багатих». Спільно з двома дрібними ультралівими кандидатами ліві радикали зібрали майже 13%. Менше, ніж єдина висуванка від ультраправих, Марін Ле Пен (17,90%), чий успіх став найбільшим сюрпризом цієї кампанії.
Читайте також: Французькі кандидати в президенти уникають теми українських перспектив у ЄС
СИМЕТРИЧНА ВІДПОВІДЬ
Частина експертів пояснює успіх лідерки Національного фронту саме специфікою французької лівизни. «Дія спонукає до протидії, – каже політичний журналіст Жерар Боне. – У цій країні лівим часто соромно бути недостатньо лівими, а буржуа встидаються власної буржуазної ідентичності й позиціонуються соціалістами. Орієнтація на міфологію викривлює реальні політичні пропорції. Численні суспільні табу заважають людям правдиво висловлювати свої почуття й погляди».
Практично з повоєнних часів французькі політики свято дотримувалися принципу «санітарного кордону довкола Національного фронту». У другому турі кожних виборів кандидати систематично об’єднували зусилля проти нацфронтівця. Як наслідок – політична партія, що часом збирає в перших турах до 20% голосів, не має жодного представника в Національній асамблеї та Сенаті.
«Я геть не поділяю поглядів Марін Ле Пен, – каже історик Ніколь Байбе. – Проте вважаю несправедливим, що її політична сила взагалі не представлена в парламенті. Суспільні хвороби можна лікувати лише діалогом. Нині діалогу з Національним фронтом немає жодного, бо немає для цього відповідного політичного майданчика».
Політологи переважно сходяться на тому, що високий показник Ле Пен забезпечений активним голосуванням за неї протестного електорату. «З-поміж тих, хто віддав голос Марін у першому турі, чимало робітників, себто недавніх комуністів та соціалістів, – каже Жерар Боне. – Ці люди не обов’язково поділяють різкі погляди Марін на імміграцію, участь у Європейському Союзі та в зоні євро. Багато хто з них побажав передусім показати «червону картку» своїм лідерам.
Франсуа, співробітник одного з французьких міністерств, вважає, що несподівана популярність правих радикалів – це також утома суспільства від ситуації, коли непросто позиціонувати себе навіть класичним, консервативним правим. «У нашому міністерстві краще не казати, що ти голосуєш за Саркозі, нехай і за нинішнього президента, – зізнається він. – А про Національний фронт – нема й мови. Це не означає, що всі співробітники підтримують соціалістів. Але ми не знаємо, хто що робить у себе на виборчій дільниці. Проте на людях державні чиновники рідко коли зізнаються у правих симпатіях. Це ускладнює просування в кар’єрі».
На думку соціолога Еріка Ґарсіа, якщо новим президентом стане Франсуа Олланд, він муситиме врахувати результат Марін Ле Пен і «трохи поправішати». Врешті, без її голосів Олланду не перемогти Саркозі. Тому завершальна фаза кампанії кандидата від соціалістів, мабуть, уперше в історії, демонструє надзвичайну ввічливість до виборців Національного фронту. «Якщо я прийду до влади, муситиму об’єднувати країну, бути не лівим президетом, а лідером усіх французів», – обіцяє Франсуа Олланд на мітингах. Залишилося зовсім небагато часу, аби дізнатися, чи переконав він виборців.
Читайте також: Саркозі може програти президентські вибори