Якщо казати про сучасних глядачів театру, то чиїм завданням є їх освічувати, формувати смак, розуміння, навіщо потрібен театр і яка його роль? Театральний режисер до цього дотичний?
— Думаю, що все навпаки: це я, як митець, вчуся в глядача. Мій підхід саме такий: я запитую себе, чи взяв щось від тих, хто прийшов дивитися мої спектаклі. Якщо нічого, то постає питання, чи має якусь цінність те, що я роблю. А якщо таки взяв, то є сподівання, роблю щось вартісне для інших людей.
Відповісти на запитання «а чого ж хоче глядач?» дуже складно. Для мене немає провалля між двома суб’єктами — сценою та глядацьким залом. У них функції різні, а простір один. Якщо ви актор чи режисер, то ваша роль специфічна, проте кожен, хто є в театрі, грає свою. Глядацька аудиторія не пасивна.
Читайте також: Між відповідальністю та спекуляцією
Гадаю, те, що відбувається на театральній сцені, створене не для всіх і кожного. Чому? Із тієї самої причини, чому не всі поголовно дивляться футбол. Трансляції футбольних матчів переглядає багато людей, трохи менше — кіно, ще менше — театральні вистави. Далі йдуть ті, хто віддає перевагу комедіям, за ними — прихильники драм та інших жанрів. Сягнути кожного глядача складно, бо ніколи точно не знаєш, хто цього разу прийде на твою виставу. Упевненим тут можна бути лише щодо себе самого. Хочете зробити щось для аудиторії? Але яка вона? Хто ваші глядачі? Думаю, ви цього не знатимете до моменту, коли вони прийдуть у глядацький зал. Водночас зрозуміти, що ж саме ви створили, можна лише тоді, коли п’єсу грають на сцені та її дивиться аудиторія.
Знаєте, я жодного разу не створив на кону щось задля того, щоб точно одного дня потрапити до України. Проте я в ній побував, і це фантастично. У мене ніколи не було наміру йти куди лишень можна й залучати якнайбільше глядачів. Тому моя аудиторія — це всі, хто прийшов. Діалог починається тоді, коли люди завітали подивитися, що відбувається на театральному кону.
Яким чином сьогодні на театральній сцені вживаються класика з технологіями та інноваціями? Вони між собою конкурують якось?
— Тут складно дати універсальну відповідь. Кожна ситуація дуже відмінна. Є, щоправда, одна річ, яка мене цілком захоплює: важливо, щоб люди дивилися й бачили, що ж у них перед очима. Інколи це щось потворне. Найскладніше випробування — помітити те й усвідомити. Подекуди кордони стираються й, подивившись щось, дехто заявляє: «Ой, це ж красиво!». Інколи та краса потворна, і про це треба вміти й не боятися казати вголос. Ось де велетенський виклик! Тому потрібно й далі всім тим, що робиш, викликати запитання в себе та своїх глядачів. Наведу приклад. Отже, Станіславського на Заході сприймають як частину досвіду про те, як бути актором. Але в Східній Європі, зауважу, він такий собі еталон. На Заході його методи розвинули далі — у сценічній грі та в кіно, а на Сході використали як таку собі межу, інструмент стримування винахідництва на театральній сцені. Із Шекспіром в Англії сталося приблизно те саме: спочатку він був чимось яскравим, потім репресивним, а затим знову повернувся до першого. Сьогодні відомий драматург надихає. На початку ж ХІХ століття багато хто вирішив із ним порвати й чимало сценічних творів було переписано. Коли я був тинейджером, то ненавидів шекспірівську драматургію. Але нікуди нам не подітися від того, що цей автор важливий для театру.
Розвивати добрий смак — завдання кожного глядача, і лише від нього залежать результати цього. Коли мені виповнилося 50, уперше пішов подивився мюзикл, доволі консервативний жанр. Люблю ті речі, які розвивають моє уявлення про сцену.
Читайте також: Крізь призму ГРИ
Якщо театр, яким його бачив Станіславський, — уже історія сценічного мистецтва, то які нові методи та підходи запропоновано театральним режисерам?
— Окрім Станіславського, є сотні драматургів, які внесли новації до сценічного мистецтва. Наприклад, Едвард Ґордон Крейґ, Пітер Брук, Меєрхольд, Лесь Курбас. На Заході панують ідеї, які дають змогу тому, що відбувається на сцені, змінюватися. Хочу уточнити: я не порівнюю Шекспіра й Станіславського. Обидва вони можуть стати абсолютно актуальними, якщо їхню драматургію буде дозволено поставити на сцені в сучасний спосіб.
Що ж змінюється? Як на мене, технології. У ХІХ столітті театр був формою перформативного мистецтва, сьогодні ж йому доводиться конкурувати з телебаченням, кіно, стендап-комедією, рок-концертами, спортивними змаганнями. Ситуація драматично змінилася, і довкілля теж. Ті, хто сьогодні приходить до театру, є іншими, ніж публіка 100 років тому. Власне, тому я думаю, що саме глядач змінює театр. Він заходить у його двері з новими очікуваннями. Хтось може бажати або такого собі законсервованого театру, щоб отримати певний досвід дотику до спадщини. А хтось сцени, що звертатиметься до того, які ми сьогодні. Гадаю, театр здатен задовольнити й те, й інше. Хоча, якщо він вирішить бути суто так званою організацією зі збереження спадщини, то стане мертвим.
Важливо тримати очі розплющеними й усвідомлювати, що театр існує у світі, де є інші види перформативних мистецтв або шоу. На це може бути два типи реакції. Перша полягає в тому, щоб сісти й нарікати, а друга — зробити це мистецтво таким класним і популярним, як футбольний матч. Або принаймні спробувати сягнути його рівня.
Тобто нехай театр знову стане величним, якщо вдатися до перефразування гасла Дональда Трампа?
— Це може зробити його жахливим. Вистави Сари Кейн дивилося дуже небагато людей, але таких, що винесли побачене на чільні сторінки газет і журналів. Те, що вона казала зі сцени, мало вплив і тому було чимось на кшталт футболу. Проте йшлося не про стадіон, а про 40 людей глядацького залу, бо театр Сари Кейн дуже маленький. Проте саме в ньому розпочалася складна й цікава розмову, яка триває досі, 20 років потому. Із часом вона тільки набирає обертів. А це хоч щось та означає.
Читайте також: Коли документ і мистецтво єдині
Велич і значення — це не завжди про кількість, радше про впливовість і якість розмови, аргументів, інтелігентності. Про те, що є, або чого немає в театрі.
Повернімося до гасла Трампа «Зробити Америку знову великою!». Президент США — видатний шоумен, який вельми незле розважає публіку. Й ось це вже дає свої наслідки, про які так і хочеться сказати: «Ох, чорт забирай». Путін — особа такого самого штибу. Обидва вони є людьми глибоко театральними, бо творять надзвичайний спектакль. Він провокаційний, неприємний, але всі ми про нього дискутуємо. Питання в тому, як на це відповісти. У Великій Британії протягом року не було чутно ні про що інше, крім Трампа. Навіть про Brexit говорили менше, але й це питання — своєрідне шоу. Така собі театральна вистава, яка всіх нас прибила.
Наратив сучасних театрів є сьогодні достатньо промовистим і таким, що схиляє до діалогу? Чи вони також здатні слухати?
— Діалог — це одна з театральних технологій: ви щось сказали — я не погодився або навпаки. Так працює театр. Але навіть якщо не погоджуюся з тим, що пролунало зі сцени, я однаково до того залучений. Театр для мене не є суто розвагою. Коли ми так обмежено міркуємо, то помиляємося. Водночас він не є абсолютно раціональним. Саме долучення до театрального дійства має бути захопливим. Немає сенсу займатися на сцені тим, що позбавлене змісту, простим зароблянням грошей.
Унікальність його в тому, що всі дійства на сцені тимчасові й нетривалі. Це одиничний і щоразу унікальний випадок, коли півтори сотні людей у залі провадять діалог або провокацію протягом 10 хв. Якщо актори не захочуть, видовища на сцені не відбудеться, хоч би скільки разів приходили глядачі. Тому наявність одних і виступ інших мають збігтися. Ось що справді унікально, то це різновид потужної політичної участі, яка має цінність незалежно від того, що трапиться потім. Усі на сцені роблять помилки. Але нічого, наступного разу вийде краще. Треба просто не зупинятися. Мені здається, що саме це важливо.
Нині спостерігається конкуренція між театром і великою — більшою, ніж будь-коли досі, — кількістю шоу. Яких форм вона набуває?
— Думаю, що сьогодні голоси дуже потужні, особливо коли йдеться про мистецтво перформансу. У цьому допомагає YouTube. Те саме стосується музики хіп-хоп та грайм (лондонська версія хіп-хопу). Інтернет і YouTube — ось що визначає культуру в наш час. Вони багато що змінили. Передусім хронометраж, тобто тривалість та інтенсивність того, що відбувається. Не розуміюся на комп’ютерних іграх, проте знаю, що це майбутнє, яке стає частиною нашого життя. Віртуальна реальність уже тут.
Читайте також: Зміна формату
Поряд із цим бачу оживлення та посилення традиційного підходу до театру, до оповідання історій у довготривалих телевізійних програмах. Ця довготривалість повертає нас до давньогрецького театру. Добра гра, якісні тексти — це воно. Як ви здогадалися, я кажу про те, що створює Netflix та інші схожі канали. Погляньте на серіал «Корона»: та він же зроблений абсолютно в межах класичної театральної драматургії! Коли британський театр видихається і йому бракує енергії, то він повертається обличчям до розваг, веселощів та поважності. У такі моменти йому стає непереливки, адже багато хто полишає сцену, щоб зніматися в кіно: всім хочеться великих прибутків.
В українському випадку, якщо візьмемо вистави, показані під час фестивалю Taking the stage, запит і реакція глядачів є такими, що змушують акторів не грати, а дедалі частіше бути самими собою. Це щось захопливе, частина української ідентичності, як на мене. Театр має стати майданчиком для висловлення. Зокрема, і тому, що світ найближчими роками може перетворитися на вельми небезпечне місце. Адже він, по правді кажучи, уже не поділений. Це спільний простір. Трамп, Путін, Сі Цзіньпін — ось хто тут лідери. Ситуація невтішна. Фейкові новини — теж театр.
На одному з останніх театральних фестивалів в Единбурзі низка постановок була про європейців та американців, які навернулися в іслам, стали підтримувати терористів. Ці вистави — своєрідні медіа, спроба діалогу з глядачами не лише через пряму мову, а й через проекції, групи у WhatsApp. Одночасно можна було спостерігати за подіями на сцені й читати, що написано в месенджері, де пропонувалася додаткова інформація. До цього часу не знаю, чи те, що там транслювалося, було справжнім розслідуванням, яке спиралося на реальні факти, чи цілковитою вигадкою, фейком. Річ у тім, що йшлося про гарячу тему, дуже популярну й обговорювану, із цілою низкою апдейтів.
Ми бачимо, що це складне питання. Що таке фейкова персона або справжня? У ситуації постановок, про які йшлося вище, не зовсім ясно було: то реальні особи чи вигадані персонажі, тобто показана на сцені історія справжня чи лишень вигадка? Коли дві людини бачать те саме, вони мають зовсім різні сприйняття. Так працює суб’єктивність. Проте чи дорівнює вона фейковості? Так, це питання про наратив, філософську антропологію, суб’єктивність, але передусім воно дуже політичне. Ліберальні еліти до приходу Трампа говорили про постправду. Сьогодні Трамп каже про те саме. Тож завели мову про брехню. Але як її трактувати? Де її ліміти?
Практика — мірило істинності? От не знаю, чи це так. Маркс добре схопив і передбачив, ким може стати людина в індустріальну добу. Проте питання сьогодення: ким вона стане в добу цифрову? Чи залишаться гроші такими, якими вони були досі? Можливо, їх замінять бали в електронних мережах, і таке оцінювання ставатиме дедалі важливішим. Фантастика? Але ж це вже відбувається.
Читайте також: Театр?
Думаю, що одна з ролей театру — пряма комунікація, коли ти сидиш поряд з іншими глядачами перед сценою, на якій грають люди. Коли провадиш внутрішню працю, пітнієш, говориш, живеш у єдиному просторі з іншими. Пліч-о-пліч. Так, це одна з можливих технологій, але вона єднає. Грати на сцені й сидіти в глядацькому залі — два різні стани. Не все чорне й погане. Там, де є проблема, завжди можна знайти спосіб її вирішення.
Яким буде театр? Та хтозна. Візії майбутнього я не маю, натомість упевнений, що через десятиліття він однаково існуватиме. Треба, щоб залишалося місце, де одні люди можуть зустрітися з іншими наживо.
Поширення соціальних мереж впливає на сучасний театр? Якщо так, то в який спосіб?
— Є речі у цифровому світі, які люди недооцінюють. Це наш мозок і тіло. Питання, чи можемо ми здобувати досвід поза тілом. Є люди, які воліли б ніколи не покидати власні домівки фізично й жити лише у віртуальній реальності. Водночас є ті, хто любить фізичний досвід: бігати, гуляти, засмагати, кохатися, танцювати, пити, їсти. Усе це належить до царини тілесних практик. Театр теж є таким. Навіть якщо ви зручно сидите в глядацькій залі — це все одно тілесний досвід. Якщо те, що відбувається на сцені, поганої якості, нудне, то проведені дві години стануть найдовшими у вашому житті. Це гірше, ніж дві години в потязі чи літаку. Таким чином, театр дає кожному унікальний тілесний та інтелектуальний досвід.
——————————–
Марк Даун є художнім директором і співзасновником лондонського театру Blind Summit. Він випускник Королівської центральної школи сценічної мови та драматичного мистецтва в Лондоні. За 20 років діяльності та керівництва Blind Summit розвинув специфічний метод роботи на сцені, що інтегрує театр маріонеток, дизайн, драматургію, режисуру й акторську майстерність. Серед його авторських театральних п’єс — «Стіл. Життя на поверхні», «1984», «Поклик пустки», «Громадянин маріонетка». Співпрацює в постановках творів із Метрополітен-оперою, театрами Ла Скала та шекспірівським «Глобусом». Брав участь у постановці відкриття Олімпійських ігор у Лондоні 2012-го, головним режисером якого був Денні Бойл. Викладає у Вімблдонському коледжі мистецтв і Королівській центральній школі сценічної мови та драматичного мистецтва в Лондоні.