Останній гучний скандал довкола «Укроборонпрому» навряд чи залишив байдужих в українському суспільстві. Передвиборчий гнів зацікавлених сторін можна зрозуміти, як і намагання силовиків виправдатися за несподіваний скандал, але чи можна все це пробачити? Здається, процес триватиме щонайменше до завершення президентських виборів, однак насправді питання є значно ширшим. Тому є сенс проаналізувати, звідкіля взагалі виникла потреба в сірих схемах і сірих майданчиках з метою придбання за кордоном необхідних комплектуючих для військової техніки.
Ідеться про дуже важливу й делікатну для воюючої країни сферу: забезпечення потреб війська й оборонної галузі критично необхідними комплектуючими виробами та запчастинами іноземного (в цьому разі — російського) виробництва, аналоги яких в Україні не виробляються. Це з одного боку. А з другого, то такі вироби є в РФ, яка, до того ж, пропонує їх на продаж. Логічно припустити, що в ситуації, коли воююча Україна змушена в авральному порядку буквально на ходу відбудовувати своє військо й водночас протистояти одній із найбільших армій світу, доцільним і виправданим є використання будь-яких засобів, адже ставки для нас занадто високі. І засуджувати топ-менеджерів оборонки за використання тих самих сірих схем не можна.
Історії відомо чимало прикладів використання таких схем. У різні часи за подібних обставин зацікавлені країни-імпортери створювали й активно використовували підставні фірми-посередники для придбання й постачання на свою територію критично необхідних видів озброєнь та військової техніки (ОВТ), матеріалів і технологій. Адже виживання країни в умовах війни того варте.
Під час війни за незалежність проти Великої Британії за такими схемами отримували зброю з Європи щойно проголошені незалежними північноамериканські Сполучені Штати (попри британську блокаду); варто згадати й постачання зброї до республіканської Іспанії (в обхід блокади) або до Ізраїлю. Зазвичай такі справи координуються на рівні вищого військово-політичного керівництва із залученням можливостей розвідки держави.
Читайте також: Огляд InformNapalm: РЕБ-ігри Москви, “зелені чоловічки” в Грузії та санкції проти Росії
Більше того, на прикладі того ж Ізраїлю, який від часів заснування змушений майже безперервно воювати за виживання в оточенні ворожих країн, ми бачимо не лише сприяння спецслужб поставкам зброї, а й виконання ними таких функцій за класикою жанру. Ідеться про одержання зразків новітніх видів ОВТ і технологій навіть у США. Тому затримання ФБР агентів ізраїльських спецслужб не є випадковістю. Потім ці зразки успішно вдосконалювалися ізраїльтянами й запускалися в серійне виробництво. Моралізувати з цього приводу не варто, адже на кін поставлено існування самої країни. Неважко здогадатися, що у протилежному випадку вона безперечно була би приреченою на знищення. Саме це сприяє тому, що Ізраїль перетворився на промислово розвинену країну, ВПК якої спроможний виробляти майже всю номенклатуру сучасних видів ОВТ, в тому числі ядерну зброю, бронетехніку, унікальні системи ППО-ПРО тощо.
Співпраця після розлучення
За часів СРСР підприємства оборонної сфери, розташовані на території України, були частиною єдиного потужного ВПК, пов’язані певними технологічними процесами взаємної кооперації, й виготовляли спільну високотехнологічну продукцію.
ОВТ радянського виробництва спрямовувалися на оснащення як ЗС СРСР, так і країн Варшавського договору. Окрім того, зброя радянського виробництва активно постачалася на експорт до багатьох держав Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Постачання ОВТ зміцнювали вплив СРСР на країни, що придбавали бойову техніку, адже йшлося про її подальше гарантійне обслуговування, ремонт, модернізацію. А це десятки бойових кораблів, сотні літаків і вертольотів різного типу й призначення, тисячі одиниць бронетехніки. Загалом, це загальноприйнята світова практика.
Після розпаду Радянського Союзу підприємства колишнього єдиного ВПК співпрацювали між собою вже у форматі двостороннього міждержавного військово-технічного співробітництва (ВТС). Однак у нових геополітичних реаліях оборонні підприємства Росії та України перетворилися на конкурентів, тож почали цілком природний процес повного відокремлення одне від одного, а також створення власних потужностей там, де це було можливо, щоб ліквідувати залежність від зовнішніх виробництв.
Читайте також: Die Welt: Шлях Китаю до військової супердержави
Адже за нових умов зброярам України й Росії довелося конкурувати на ринках тих країн, які свого часу отримали ОВТ радянського виробництва, насамперед у сфері ремонту й модернізації таких озброєнь. Нова реальність зумовила й нові підходи. Українська оборонка задля виживання у складній ситуації економічної кризи початку 1990-х років змушена була шукати вихід на нові ринки і з новими пропозиціями.
Однак цілком зрозуміло, що обидві сторони — і Україна, і РФ — у оборонній сфері не моли бути повністю незалежними, тож багато чого змушені були купувати одна в одної хоча б для підтримання боєздатності власних військ. Відповідно, це було потрібно й для реалізації планів експансії на зовнішньому ринку, де росіяни й українці остаточно перетворилися на конкурентів.
Спроби ж спільної участі в перспективних проектах за кордоном, як показав досвід двох країн із будівництва для Греції МДКПП типу «Зубр», виявилися невдалими. Російська сторона формально декларувала одне, але на практиці чинила зовсім по-іншому й мала на меті передусім будь-що витіснити Україну з міжнародного ринку.
Контракт під загрозою. Скандал, спричинений журналістським розслідуванням, ставить під питання ремонт Ан-26 для Казахстану
Нагадаємо, що РФ від самого початку української незалежності намагалася протидіяти нашим спробам самостійно поставляти на експорт ОВТ та послуги з ремонту техніки ще радянського виробництва до багатьох країн світу. Ці спроби беруть свій початок ще до анексії Криму, тому оцінювати їх треба як намагання усунути серйозного конкурента, який діє на спільному ринку товарів і послуг.
А загалом, завершені цикли виробництва український сегмент оборонки мав лише у танкобудуванні, ракетобудуванні, кораблебудуванні, транспортній авіації, морському газотурбобудуванні, у виробництві промислових холодильних установок та деяких видів боєприпасів для стрілецької зброї.
Решта ОВТ вироблялася переважно на підприємствах РФ та інших республік колишнього Союзу. Лише на території Росії розміщувалося понад 70% основних постачальників комплектуючого обладнання для української оборонки. Тому ще в 1990-х роках в Україні поступово почали запроваджувати заходи з імпортозаміщення, які дали змогу частково позбутися залежності на деяких критично важливих напрямках (зокрема, у бронетанковій галузі). А перемога України в міжнародному тендері з постачання Пакистану 300 танків Т-80УД тільки підтвердила правильність таких кроків.
Читайте також: Головна ударна сила Путіна
Решта ж підприємств майже до самого початку війни (2014) зберігала тісні економічні відносини з ВПК Росії та виконувала низку важливих замовлень для потреб МО РФ («Мотор Січ», «Зоря-Машпроект», «Південмаш» та інші). Звісно ж, залежність була взаємною, тож після розриву військово-технічної співпраці (ВТС) 2014-го збитків зазнали обидві сторони.
Адже до 400 підприємств ВПК РФ напряму залежали від поставок комплектуючих виробництва України. Більше того, дев’ять ключових українських оборонних підприємств були для РФ критично важливими з погляду реалізації стратегічно важливої на той час і вельми амбітної програми модернізації ЗС РФ до 2020 року (офіційна назва — «Государственная программа вооружения ВС РФ на период 2011–2020 гг.») та підтримання ядерного паритету із США.
Так, одразу 44 українські підприємства брали участь у діяльності російських компаній щодо створення, виробництва й постачання на замовлення РФ важливих комплектуючих виробів, систем управління й озброєнь, у тому числі ракет класів «повітря — повітря» й «повітря — земля». Припинення ж співробітництва в цьому сегменті призведе до щонайменше суттєвого ускладнення процесу створення в РФ літаків-винищувачів нового покоління.
Транспортна авіація ЗС РФ зосталася без перспективного транспортного літака Ан-70, конструкторська документація й дослідницький екземпляр якого залишилися в Україні. Російські КБ через власну відсталість, утрату традиційних зв’язків і технологій (у тому числі й унаслідок міжнародних санкцій) наразі перебувають у кризі та не спроможні самостійно створити новий транспортний літак власної конструкції. А спроба замінити його аналогом від фірми Іллюшина зазнала невдачі.
Без українських турбін в РФ призупинено на невизначений час будівництво фрегатів одразу двох типів, при цьому корпуси трьох із них (типу «Адмірал Григорович»), побудовані на Калінінградському заводі «Янтар», уже навіть продані Індії, а корпуси ще двох суден (типу «Адмірал Горшков») так і залишаються стояти на стапелях заводу в Санкт-Петербурзі.
Читайте також: Росія-Литва: шторм, що насувається
Не є таємницею, що Росія, з використанням документації й окремих фахівців СПБ «Машпроект», намагається відновити в Рибінську виробництво аналогів українських морських газотурбінних установок зразка кінця 1970-х. Хоча це й потребує значних витрат і часу. А ВМФ РФ поки що залишається без нових кораблів.
Та й для ремонту існуючих суден старих ресурсів уже явно не вистачає. Наприклад, флагман ЧФ, ракетний крейсер «Москва», на якому повністю відпрацьовано ресурс головної газотурбінної установки, другий рік поспіль чекає на свою долю біля причалу в Севастополі.
На одній із останніх нарад МО РФ у Москві йшлося про два варіанти вирішення цього питання. Перший передбачає роззброєння й продаж уже застарілого корабля на брухт, а другий — усе ж таки відремонтувати його, хоча для цього судно необхідно буксирами відтягти, огинаючи всю Європу, до підприємства «Звёздочка», що аж в Архангельській області.
В останньому випадку теж є кілька проблем, і передусім відсутність коштів та газотурбінних установок українського виробництва. Тобто модернізація з ремонтом чи навіть просто ремонт можуть затягнутися років на десять, аж доки можуть (теоретично) з’явитися аналоги українських турбін із Рибінська.
15 великих українських підприємств оборонного сектору брали участь у створенні відомих зенітно-ракетних комплексів С-300 і С-400, що на озброєнні РФ. Без них російська сторона була поставлена перед необхідністю організувати на своїй території низку нових і недешевих виробництв, щоб відшкодувати потенційні втрати та мати можливість і далі експлуатувати ці системи, включно з ремонтом і модернізацією.
Кинув якір. Флагман Чорноморського флоту РФ не може відновити боєздатність без української турбіни
12 з 20 відомих у світі потужних міжконтинентальних балістичних ракет-носіїв РФ — теж українського виробництва. До початку російської агресії частина з тих, що перебуває на озброєнні РВСП Росії, навіть обслуговувалася українськими фахівцями. Однак після скасування Україною гарантійних зобов’язань залишати такі ракети на бойовому чергуванні буде просто небезпечно. РФ доводиться поступово знімати їх з озброєння ще до затвердження нових аналогів, але вже власної розробки. А це суттєво знижує ядерний потенціал Росії.
Військова логістика й реалії війни
Початок російської агресії привернув увагу до необхідності терміново відновити боєздатність українського війська, якому, як виявилося, навесні 2014 року бракувало майже всього. Наприклад, із 1100 одиниць колісної техніки, що перебувала на балансі 51-ї (нині 14-та) ОМБр, фактично були боєготовими й придатними для участі в зоні АТО не більше 10%. Причина — брак акумуляторів, двигунів, коробок передач, коліс, тентів…
За даними інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, ішлося про велику кількість розукомплектованої техніки, яка по суті була небоєздатною. Приміром, бракувало двигунів і запасних частин для танків Т-72, виведених раніше з бойового складу. А на момент ухвалення рішення про повернення їх у стрій ремонт потребував закупівлі щонайменше 200 двигунів, які вироблялися в РФ. Перелік можна продовжити.
Окремої розмови заслуговує стан техніки, яку ЗСУ вивели з окупованого Криму на материкову частину України. Чимало машин були навмисне виведені з ладу окупантами й також потребували ремонтів (ідеться про кораблі, катери, літаки, вертольоти, танки, БТР, автомобільну техніку).
До речі, якби Україна минулого року погодилася забрати з Криму захоплені й суттєво пограбовані агресором кораблі ВМСУ, потреба в запасних частинах для їх ремонту зросла би щонайменше на порядок. На щастя, цього не сталося.
Читайте також: Зустріч міністрів оборони НАТО: російські ракети, македонські успіхи та українське питання
Початок активної фази війни на Донбасі з інтенсивним використанням усіх наявних на озброєнні ЗСУ видів ОВТ виявив чергові проблеми, а отже, і необхідність пошуку варіантів придбання критично необхідних виробів військового й подвійного призначення (лопаті для вертольотів, міномети, БМП, різноманітні датчики, контрольно-вимірювальні прилади, двигуни для БТР і танків). Державі в умовах війни вкрай потрібні були запасні частини й комплектуючі для ремонту ОВТ, свого часу виготовленої в Росії. І знайти їх можна винятково на території країни-виробника.
Імовірно, колись, у майбутньому, ми довідаємось, як усе відбувалося насправді. Але під час війни держава має повне право на захист такої секретної інформації, й було б помилкою із цим сперечатися. Тим не менше, навіть аналіз даних із відкритих джерел свідчить про успіхи (принаймні, на основних напрямках) української сторони у вирішенні питань щодо придбання необхідних для потреб ЗСУ деталей іноземного виробництва, і насамперед російського.
За класикою жанру, закупівля в такому разі здійснюється через підставні фірми третіх країн, за сірими схемами, коли кінцевий отримувач невідомий. Створюється ланцюжок зацікавлених осіб, які задіяні в реалізації тієї чи іншої схеми. Також зрозуміло, що в усіх країнах світу цими питаннями займаються спецслужби через афільовані з ними відповідні структури.
У своєму нещодавньому інтерв’ю виданню «Цензор нет» генеральний директор ДК «Укроборонпром» Павло Букін підтвердив існування спеціальної постанови Кабінету Міністрів у цій делікатній сфері таємних закупівель комплектуючих із РФ та визначення відповідних повноважень. Наразі, після узгодження механізмів у Міністерстві фінансів, залишається лише вирішити певні процедурно-фінансові питання. Уже є перші напрацювання за новою системою (до речі, за словами гендиректора, під контролем спецслужб України).
Аналогічні механізми намагалася реалізувати й Росія, тобто російські спецслужби. Знову ж таки, ішлося про припинення спроб вивезення до РФ технічної документації на критичні для російської сторони види ОВТ, а також зразків нових авіаційних (насамперед вертолітних) двигунів.
Перелік є доволі солідним, адже Росія відчайдушно намагається в рамках своєї програми з імпортозаміщення налагодити на власних заводах випуск замінників ОВТ українського виробництва, яких їй критично бракує. Паралельно російські структури намагаються придбати необхідні компоненти теж за сірими схемами. Бо нічого нового тут вигадати не можна.
Отже, треба зрозуміти, що маємо справу не просто із сірими майданчиками «Укроборонпрому», де кілька нечистих на руку скандальних мажорів і чиновників наживалися на війні. Це лише епізод, нехай і ганебний, що вимагає втручання правоохоронців. Натомість ідеться про цілий напрямок невидимої війни, яка без перебільшення триватиме ще довго, незалежно від заяв ФСБ про начебто повне перекриття каналів постачання ОВТ і запчастин до України.
Насправді ж ФСБ лукавить, адже самі російські виробники кревно зацікавлені в продажу своєї продукції. І саме ця обставина змушує їх активно шукати нових покупців. Тобто не все так безнадійно на цьому напрямку, як дехто вважає, треба лише працювати й шукати нові рішення. Як варіант, українські фірми, що конкурують із росіянами, приміром, за ринок послуг у модернізації авіаційної чи бронетанкової техніки в третіх країнах, у разі потреби можуть отримувати запасні або замінні частини російського виробництва напряму через замовника. І це треба брати до уваги.
Читайте також: Нові полюси холодної війни
До речі, минулого року подібним чином було вирішено питання продажу Індії трьох недобудованих (через відсутність українських газових турбін) російських фрегатів. Тобто РФ продала корпуси, а турбіни для них офіційний Делі замовив в України окремим контрактом. Отже, прихована гра українських і російських спецслужб триватиме й далі.
Боротьба триває
Що стосується наслідків нещодавнього загострення навколо «Укроборонпрому», то слід очікувати спровоковані російськими спецслужбами ускладнення у військово-технічній співпраці між Україною та іноземними партнерами, і водночас — спроби РФ посилити свої позиції на цих напрямках. Насамперед ідеться про такі країни, як Індія, Індонезія, Казахстан, де присутність підприємств «Укрспецекспорту» не перешкоджає росіянам монополізувати ринок послуг із ремонту й модернізації ОВТ радянського виробництва.
До слова, скандал із тими ж висотомірами, який зненацька розгорівся саме напередодні вирішальних переговорів із Казахстаном щодо ремонту в 2020–2021 роках чергової партії військово-транспортних літаків Ан-26, дає підстави стверджувати про можливу причетність до журналістського розслідування спецслужб країни-агресора. Адже інформація є застарілою щонайменше на два — три роки, що наводить на певні здогадки. Не можна виключати й використання самих журналістів «в темну»: таке теж є стандартною практикою спецслужб.
Тому деяким гарячим головам, експертам і навіть депутатам, які закликають узагалі розформувати ДК «Укрспецекспорт» як начебто зайву й непотрібну державі структуру, варто було б замислитись: а які наслідки це матиме для економіки й безпеки України вже найближчим часом? Так, з усією відповідальністю можна погодитися з необхідністю реформування концерну, яке уже здійснюється. Проте важливість координуючої ролі цього підприємства в масштабах держави й просування ОВТ українського виробництва на зовнішні ринки — поза будь-яким сумнівом.