Людмила Менюк родом із міста Гайсин Вінницької області, за фахом — учителька, але життя змусило її спробувати безліч різних професій. Останні десять років перед війною вона із сином працювала в Москві: у неї був невеличкий бізнес, син працював медиком у лікарні. «Про те, що Крим був окупований, я дізналася в антракті спектаклю, перебуваючи у Большом театрі. Своєму другові тоді сказала: це вже справжня війна між Росією та Україною. Тоді він, професор академії, знаний на весь світ, не повірив: мовляв, ми ж брати. Але потім, коли дізнався, що я повернулася додому та стала допомагати армії, передав мені гроші, на які я купувала бронежилети першим добровольцям. До одного з переказів був додаток: пробач мені за мій народ. До речі, таких переказів від моїх московських друзів було дуже багато…»
Людмила долучилася до різної допомоги, якої потребувала держава на початку війни. Вона воліє не називати це волонтерством, бо вважає, що волонтери мають чітку ідеологію, до якої докладають свої зусилля: наприклад, боротьба за збереження природи чи допомога хворим дітям. А вона, як і більшість звичайних небайдужих людей, просто рятувала країну, допомагаючи її армії: їздила на передову, закуповувала обладнання, зустрічала, проводжала, молилася про повернення живими та неушкодженими. Але, коли в цій війні почали з’являтися вдови, сироти, інваліди та зниклі безвісти, Людмила зрозуміла: потрібно надавати ще і юридичну допомогу. Щоб захистити тих, хто добровільно пішов боронити Батьківщину, але не мав офіційного статусу, разом із сином вони організували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва», у статуті якої чітко вказали свій позаполітичний статус. Крок за кроком волонтери розплутували справу кожного пораненого чи загиблого добровольця з різних батальйонів, працювали над документами, подавали пропозиції в різні державні інституції, щоб легалізувати участь добровольців у війні, гарантувати соціальний захист у разі поранення, допомогу родині, якщо загинув боєць. Тоді Людмила навіть не підозрювала, що згодом така допомога знадобиться і її родині.
Читайте також: Архітектор з «Острова»
«Мій син Станіслав пішов у батальйон територіальної оборони Луганщини «Айдар», створений у травні 2014 року на базі Збройних Cил України. Допомагав із медициною, але став сапером. Мав позивний Арм, бо до війни був чемпіоном з армреслінгу. Я часто їздила до них на передову, знала майже всіх хлопців, які воювали з перших днів, багато хто прийшов ще з Майдану. А 27 липня 2014 року я була вдома, готувалася до чергової поїздки на фронт. Мені зателефонували й сповістили, що Станіслав загинув під містечком Лутугине на Луганщині. Через два роки, коли держава нарешті розробила алгоритм і визнала статус не тільки мого сина, а й багатьох синів та доньок країни, назва організації, яку придумав Станіслав, стала моїм позивним. Із січня 2016 року я — Мальва — діловодка на другій лінії оборони батальйону «Айдар», а менше ніж за рік — головний сержант штурмової роти на передовій», — коротко розповідає Людмила про найважчі події свого життя.
Вона каже, що історія її сина варта окремої, дуже довгої розмови, бо мама може говорити про свого сина багато, навіть якщо його життя закінчилося так швидко. Саме бажання зробити щось корисне для України — за себе та за нього — спонукало Людмилу в 51 рік стати доброволицею. «Я спортсменка, вмію користуватися зброєю, брала участь у різноманітних спортивних та військових багатоборствах. З початком бойових дій отримала диплом інструктора з тактичної медицини за американськими стандартами. Вирішила, що зможу навчати та бути корисною на фронті, а головне — зберегти чиєсь молоде життя. Ішла саме в «Айдар», бо він став уже рідним не тільки для сина, а й для мене. Думаю, він дивиться зверху й пишається мною», — каже Людмила. Пишатися насправді є чим: Мальва— перша жінка в нашому війську, яка служила на офіцерській посаді, хоча не дістала офіцерського звання через вік та відсутність потрібної освіти. «Ми постійно або на передовій, або на полігоні. Тому якийсь час було не дуже багато офіцерів, які бажали отримати в нас таку посаду. Командир вирішив, а хлопці підтримали — так я й стала начальницею бронетанкової служби. Довелося навчатися нового, особливо щодо бронетехніки, яка й, власне, стала моїм господарством. Сподіваюсь, із завданням упоралася гідно. Бо я не можу не гідно — це як спаплюжити пам’ять про сина та загиблих побратимів».
Читайте також: Терикони і роботи
Для Мальви служба в «Айдарі» стала справжнім життям: із трагічними моментами, складними рішеннями, хвилинами гумору та оптимізму. Згадує, як уперше на своїй посаді керувала завантаженням техніки й десь загубила спеціальну фарбу, якою позначають місця на залізничних платформах, де розміщують кріплення для бронемашин. Не зволікаючи, дістала свою найулюбленішу губну помаду й почала робити розмітку на платформах саме нею. А ще часто до службових обов’язків додавалися ті, які виконувала Людмила вже за покликом душі. «Бійці потребують психологічної допомоги, навіть якщо вона інколи виглядає як душевна розмова. Тому часто доводилося вислуховувати сповіді, допомагати розібратися з проблемами, які на війні нерідко здаються гострішими. Якось побачила хлопчину, що був розгублений після розмови з мамою. Каже: «Не розуміє вона мене зовсім». Спробувала пояснити, що мама просто боїться за його життя, бо перебуває далеко, не бачить того, що бачимо ми. Але він чомусь вирішив, що мама не може його зрозуміти, бо «стара, вже 45 років». Я засміялася, бо мені на той час було на десять років більше. Але він так серйозно: «Ні, Мальва, яка ж ти стара, ти побратим!».
15 лютого 2020 року Людмила Менюк комісована за станом здоров’я: контузії, що отримують майже всі, хто довго перебуває на передовій, далися взнаки. Людмила тільки-но закінчила лікування у військовому шпиталі, за результатами обстежень їй встановлюють групу інвалідності. Ще під час служби вона почала навчатися в університеті: на додаток до двох вищих здобуває третю. Зараз працює над темою особливостей соціальної роботи з учасниками бойових дій. «По-перше, власним прикладом я кидаю символічний виклик своїм побратимам, що повернулися з війни з інвалідністю: життя треба не доживати, а наповнювати новими корисними подіями. І майже всі наші хлопці теж навчаються: я їм надсилаю світлини своєї залікової книжки. А вони мені своїх не шлють, бо, мабуть, не всі відмінники, — сміється Людмила, а потім стає серйозною. — Але вони для мене всі мої діти — два рідні сини, і сотні тих, що стали рідними вже на війні. У батальйоні майже всі молоді хлопці та дівчата так і звали мене — мама Мальва. Кимось я пишаюся, бо вони справжні герої. А комусь треба дати материнського копняка. Різні, але всі мої. І моя справа про них піклуватися».
Читайте також: Чітка система координат
Людмила мріє надалі досліджувати проблему психологічної підтримки військовослужбовців, що пройшли бойові дії. Отримати диплом, пройти спеціальні фахові курси за американською методикою, створити потужну команду, яка працювала б із травмою так, як це роблять із травмою у всьому світі. Достукатися до кожного серця, що шукає допомоги й прийняття. «Бо проблеми посттравматичного розладу — не специфічні, вони раніше чи пізніше виникають в усіх країнах, де йде війна. Від психологічних травм страждають воїни, їхні родини, цивільне населення на лінії фронту, діти, що зростають під обстрілами. І хочеться, щоб така допомога не обмежувалася тільки волонтерством, а стала серйозною державною програмою, яка запобігатиме криміналізації, сприятиме зменшенню кількості суїцидів та виявів асоціальної поведінки серед тих, хто був залучений у військовий конфлікт. А поки що це мій черговий фронт. Там, де зможу зробити щось корисне, я це робитиму».