Мирослав Скорик без перебільшення є патріархом сучасної музичної культури України. Він увічнив своє ім’я хоча б написанням «Мелодії» – всесвітньо відомої композиції з кінострічки «Високий перевал», яку критики називають «духовним гімном України». Композитор відомий музикою від опери, балетів та симфонічних творів до мультиплікаційних та кінофільмів, зокрема кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Пан Скорик завжди вмів знаходити компроміс у своїй творчості між різними стилями, напрямами та звучаннями, зрештою видаючи якісну та актуальну музику – і класичну, і духовну, і навіть естрадну. Через його викладацькі руки пройшло чимало поколінь музикантів, починаючи з 1959-го й до сьогодні. 2013-го він відсвяткував 75-річчя проведенням Міжнародного фестивалю «Дні музики Мирослава Скорика», у межах якого Тиждень взяв ексклюзивне інтерв’ю у композитора.
ТАЄМНИЦЯ ВИРАЗНОСТІ
Музика має апелювати безпосередньо до душі. Цього я й намагаюся досягати у своїй творчості – передовсім викликати емоції в слухачів. Хоча хто б міг уявити, що авангард, за яким майбутнє, як нам колись здавалося з Грабовським, Сильвестровим та іншими авангардистами, здасть позиції буквально за 30–40 років. Замість руху до максимального ускладнення музика, навпаки, почала примітивізуватися або повертатися до класики, таке собі дежа вю зі спрощенням. Люди, які слухають серйозні твори, знову стали масово купувати Чайковского, Верді, Шуберта та інших, не кажучи вже про маскульт, який заполонив собою все. Натомість авангард, що характеризувався складнішими гармоніями, дисонансами, зараз просто занепав, перетворившись на гетто для його одиноких послідовників. Він багато в чому був тупиковою гілкою розвитку музики, бо неприродний – ускладнення заради ускладнення. Люди хочуть чути те, що торкається безпосередньо їхніх сердець, а не думати над якимись рукотворно-технічними, хай навіть дуже дотепними елементами.
Читайте також: Приструнивши авангард
Я пишу музику на основі класичних традицій, але ніколи не цурався застосовувати й усі досягнення новітньої техніки. Хоча найважливішою завжди була власна інтуїція. Комп’ютер, хоч би яким розумним він був, не біоробот, що все зробить за вас. Це лише хай і дуже зручна, але технологія, яка, проте, не впливає на суть та сенс музичного процесу. Нещодавно я створив музику для одного мультфільму, при тому не написавши жодної ноти. Просто награв мелодію, а далі за мене все довершили на комп’ютері: підставили гармонію, прописали партії інструментів тощо. Цікавий досвід, звичайно, але, думаю, якби я все робив самотужки за давнім звичаєм, то вийшло б краще, цікавіше. Час є час, композитор має стежити за контекстом і, розуміючи його, виробляти свій упізнаваний стиль.
Колись я серйозно досліджував питання, як посилити виразність кожного звука дібраним саме під нього кольором. Але досягти максимально якісної трансформації музичного матеріалу в зоровий дуже важко. Розробляв також акордову теорію, тобто систему посилення виразності кожної ноти. Та що більше займаюся музикою, то краще розумію: у ній є багато чого, що не тільки не піддається схематизації, а й узагалі навіть осягненню. Річ навіть не в тому, що музиці фактично вже нікуди ускладнюватися. Коли я пишу твір, то не можу сказати напевно, сподобається це людям чи ні, лишається хіба що сподіватися, вкладаючи весь свій досвід та знання. Та все одно іноді у творі є ця виразність, яка зачіпає, а іноді її немає, і це не можна пояснити жодною композиторською технікою. Буває слухаєш пісню – неграмотна, неправильна, примітивна, але раз – і вистрілює. І ніхто не знає чому, бо то якась таємниця, яку не може збагнути жодна наявна на сьогодні музична система.
Приємніше працювати над своїм матеріалом, бо коли створюєш музику на замовлення, особливо під кінофільм, то все вирішує замовник, себто режисер. Тобі здається, що написав шедевр, а людина його завертає. Тут дуже важливо знайти компроміс між баченням режисера, дуже часто таким банальним, що навіть зникає бажання робити щось надалі, та своїми намаганнями. В принципі завжди домовлявся з усіма, зрештою, це ж заробіток. Дуже приємно працювалося із Сергієм Параджановим, незважаючи на його дивакуватість та східне панібратство. Він, звичайно, мав зауваження до моєї музики, але доречні й адекватні. Був такий випадок: попросив мене написати тему смерті, я її приніс, а він і каже: «Ні, це буде тема кохання». Гаразд, думаю, кохання так кохання, йому видніше.
Ніколи не був у жодній партії. Хоча кликали мене туди багато разів, особливо, зрозуміло, в КПРС. Завжди знаходив якісь причини, щоб відкласти це питання в часі: «я ще подумаю», «я ще не готовий» і подібні речі. Так само й у незалежній Україні принципово не пішов у політику. Звичайно, не можна жити в будь-якому суспільстві й бути вільним від нього та його установок. Так, іноді доводилося йти на компроміси, але тільки якщо вони не зачіпали чогось суттєвого для мене. Бо для музиканта важливо передусім писати музику, не можна розпорошуватися. Тож намагався уникати якоїсь політичної діяльності чи гострих питань, хоча й цілком підтримував патріотичні гасла шістдесятників. Мій політичний внесок – це композиторська та викладацька діяльність.
ГРА НА ПОНИЖЕННЯ
Не можна будувати музику на умоглядних принципах. Наприклад, довгий час у США було дуже важливо мати якусь свою жорстку музичну систему з чітко окресленими кордонами, правилами та рамками, у межах якої ти й повинен був працювати, якщо, звісно, вважав себе серйозним композитором. Приміром, той самий Арнольд Шенберґ (австрійський та американський композитор єврейського походження, працював у Німеччині, Франції, США. – Ред.) із його додекафонією, за якою пропонувалося використовувати 12 звуків хроматичної гами так, що їх не можна повторювати, доки не буде використано всі. Він колись заявив, що завдяки його винаходу німецька музика завоює світ в наступні 50 років. Цей час минув, але вона не дала жодного видатного композитора в тій системі. Бо такий підхід є умоглядним і несерйозним. Музика має бути як народна в сенсі близькості до людини. Якось відомий польський композитор Генрик Ґурецький, коли американські журналісти після успішної імпрези його симфонії в США запитали про систему, в якій він працює, відповів: «Мав я ті системи в дупі».
Класична музика є елітарною за своєю суттю, тому її не варто нав’язувати. А саме це робила радянська влада. Здебільшого тому українці так накинулися спочатку на речі на кшталт «Besame Mucho», а потім і на низькопробну попсу. Й ідіотське переслідування, коли за згадану пісню могли посадити у в’язницю, прирівнюючи це до морального розкладання, тільки погіршувало ситуацію.
В останні десятиріччя поп-музика захопила все. Зрозуміло, потрібна будь-яка музика, і для всього має бути своє місце. Тобто якщо ти прийшов в стриптиз-бар, то тобі явно не потрібен Брамс. Зрештою, я й сам свого часу чимало і пограв, і написав розважальних творів для естрадних, як тоді казали, колективів. Однак 90%, якщо не більше, того, що зараз називається шоу-бізнесом, – це відвертий кіч, та ще й плагіат. Надто багато непрофесіоналізму з’явилося в цій галузі останнім часом. Ну й очевидний жорсткий перекіс у бік примітиву, бо якщо людині хочеться подумати над сенсом життя чи якимись складними питаннями, то Брамс їй явно пасуватиме більше. Це багато в чому гра на пониження з боку музичної індустрії, тобто людей свідомо годують неякісним продуктом, при цьому запевняючи, що так і має бути. Менше інтелектуальних затрат – більше грошей. Хоча, як мені здається, слухач уже починає втомлюватися від цього і повертається в бік серйознішої та якіснішої музики. Наведу приклад музичного фестивалю Kyiv Music Fest (Мирослав Скорик є його художнім керівником. – Ред.): із кожним роком людей приходить дедалі більше, зали переповнені, й там дуже багато молоді. Тож нинішня примітивність не є природною і за нормального впливу цілком мине.
Електронна музика, що стрімко набуває популярності, оперує не мелодіями, а звуками. Тобто це не так музика, як сонористика, спеціально, іноді навіть майстерно дібрана сукупність шумів. На мою думку, ґрунтуючись на такому, написати серйозний твір не можна. Проте кожному своє, звичайно. Все одно в рідній мені симфонічній музиці живий звук живих інструментів найкращий. Але електронні замінники тепер так якісно їх імітують, що для тієї самої поп-музики вони навіть бажаніші, адже потрібно витрачати набагато менше ресурсів.
Нинішня ситуація в музиці нагадує мені XVIII століття. І за багатьма зовнішніми, і за внутрішніми ознаками. Так само важко вижити композиторові та музикантові без підтримки багатих покровителів, так само існує певний застій і брак імен. Адже зараз я не можу назвати справді великих композиторів. Більшість тих, кого ми вважаємо еталонами, насправді ними не є. Але, цілком можливо, десь уже визріває новий Бах чи навіть уже написав свої роботи, але вони поки що нікому не відомі.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Мирослав Скорик – композитор і музикознавець. Народився у Львові 1938 року. Внучатий племінник Соломії Крушельницької. 1947-го родину Скориків було репресовано та вислано до Сибіру. Лише після смерті Сталіна, 1955-го, їм дозволили повернутися до Львова. У 1955–1960 роках навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. З 1966-го до кінця 1980-х викладав композицію в Київській консерваторії. Тривалий час працював у США, з 1996-го – в Австралії. Наприкінці 1990-х повернувся в Україну. З 1999-го – завідувач кафедри історії української музики в Національній музичній академії України. З 2002-го – художній керівник фестивалю Kyiv Music Fest. У квітні 2011 року був призначений художнім керівником Київської опери. Твори композитора виконуються в США, Канаді, Австралії, Франції, Німеччині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, Росії, Грузії, Вірменії, країнах Балтії