▪   Роман Шостак

Вбити Івасюка

Тиждень провів власне розслідування обставин смерті автора пісні «Червона рута»: легендарний композитор міг стати жертвою шантажу, тиску КДБ і партноменклатури
Матеріал друкованого видання
№ 20 (81)
від 22 травня, 2009

 

Тридцять років тому – 22 травня 1979 року – у Львові на Личаківському цвинтарі поховали композитора Володимира Івасюка. За чотири дні до цього, 18 травня, його знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Тоді багатьом здавалося, що похована назавжди і правда про його трагічну загибель. На цю тему написано сотні статей, у яких подано десяток версій. На клопотання родини композитора, яка ніколи не вірила в офіційну версію самогубства, чотири місяці тому Генеральна прокуратура поновила розслідування цієї справи. Генпрокурор Олександр Медведько пообіцяв: таємницю смерті Івасюка розкриють до червня. Автор цих рядків із лютого по травень проводив журналістське розслідування, під час якого мав розмови з родичами, друзями і знайомими композитора, лікарями, юристами, митцями, журналістами, політиками – всіма, хто міг пролити світло на обставини трагедії.
 
Підправлена історія хвороби
 
У кримінальній справі 30-річної давнини безапеляційно закарбовано: «Смерть Івасюка настала внаслідок механічної асфіксії через удушення-самоповішення». Із судмедекспертів, які оглядали тіло Івасюка, до сьогодні дожили лише троє. Один із них (тут і далі редакція не вказує імен фігурантів справи на їхнє прохання і з огляду на таємницю слідства, яке досі провадить ГПУ) переконаний, що композитор наклав на себе руки сам. «Мені розповідали, що він зловживав алкоголем і тричі лікувався у психіатра», – згадує судмедексперт. Про дату загибелі Івасюка він не може сказати нічого певного, оскільки занадто багато часу минуло між настанням смерті й виявленням тіла композитора. Мовляв, тодішня медична наука була в цьому питанні безсила. Живим композитора востаннє напевне бачили 24 квітня, а мертвим знайшли 18 травня. Календар наручного годинника Івасюка застиг на числі «27». Щоправда, хронометр за бажання можна легко перевести чи то до, чи то після смерті.
 
Кільком психіатрам я показував медичний висновок-«вирок», котрий зацитую: «Івасюк перебував у хворобливому стані психічної діяльності, пов’язаному з наявністю психічного захворювання циклотимії (підвид ма­ніакально-депресивного синдрому), що характерний присутністю думок про самогубство та циклічністю перебігу хвороби (не впорався з життєвими негараздами, зокрема, невисуненням його кан­дидатури на здобуття Республіканської комсомольської премії імені М. Островського, покінчив життя самогубством)». Сучасні психіатри зауважують малодоречну і маловмотивовану «медично-со­ціаль­но-політичну суміш» цього категоричного висновку. Так, нібито композитор залишив якусь посмертну записку-пояснення, чого ніде й ніким не зафіксовано. Або ж буцімто хтось не дуже фаховий у медицині надиктовував цей текст. Кільком людям нині покійний лікар Івасюка скаржився, що «певні особи» під зобов’язання про нерозголошення таємниці примушували його переписувати і загострювати прижиттєву історію хвороби Івасюка вже після його смерті, щоб вона вписувалася у наведений вище вердикт. «Я маю чимало пацієнтів із таким діагнозом (циклотимія. – Ред.), зокрема й талановитих мистців, які не відмовляються від чарки, але за багато років жоден із них не наклав на себе руки, – запевняв мене відомий психіатр-практик. – Тому я не вірю у самогубство Івасюка».
 
Виняток фахівці роблять лише для такого трагічного фіналу, як доведення до самогубства.
 
Вона надихнула його на "Червону руту"
 
Мотиви
 
Доведення до самогубства – злочин. Враховуючи наслідки, не менший за вбивство. У випадку Івасюка найімовірніший мотив злочинців – політичний. Такий мотив найкраще зрозумілий людям, яких у радянський час називали творчою інтелігенцією. Вони переконані, що особа Володимира Івасюка обо­в’яз­ково мала привернути увагу комсомолу, партії та органів державної безпеки. Лауреат першого Всесоюзного телевізійного фестивалю «Пісня-71» (з «Червоною рутою») і другого – «Пісня-72», а відтак і міжнародного пісенного конкурсу в польському місті Сопоті в 1974-му ставав для тодішньої влади цінним ідеологічним об’єктом, якщо погоджувався грати за її правилами. Або мішенню, якщо прагнув зберегти творчу і громадянську самостійність. 
 
Володимира Івасюка у 1976-му виключили з консерваторії (буцімто за пропуски занять), його ім’я викреслили зі списку претендентів на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка, Івасюкові заборонили їхати на Міжнародний пісенний конкурс «Сопот-77», де Софія Ротару перемогла з його піснею «У долі своя весна». Це свідчить щонайменше про його непрості вза­ємини з владою кількох рівнів. 
 
Можливо, молодого і перспективного композитора прагнули зробити покірнішим. Володимира Івасюка виключали з комсомолу і мед­інституту в Чернівцях. Йому не надходили пропозиції згори вступити в КПРС, а без партійного квитка тоді було годі мріяти про подальшу успішну кар’єру. Івасюка могли залишити без диплома про закінчення консерваторії, відібравши шанс потрапити до Спілки композиторів і позбутися образливого означення «самодіяльний». Володимирові Івасюку давали зро­зуміти, що навіть мовчазне про­тистояння системі – це марна і без­поворотна витрата часу. І що більший твій талант, то важчий коток по ньому проїдеться. За такої ситуації будь-хто впаде в депресію.
 
Колишні компартійні працівники розповіли Тижню, що їхнє найвище київське начальство наказувало «взяти Івасюка під себе» і «заопікуватися ним». А після загибелі композитора один із секретарів обкому компартії і керівник ідеологічного підрозділу місцевого КДБ бідкалися: «Цієї смерті не мало бути – трапилася прикра випадковість». За версією мого співрозмовника, ті двоє знали, хто показав компо­зиторові свіжу газету, датовану 24 квітня, зі списком лауреатів Республіканської комсомольської премії імені М. Островського, в якому прізвища Івасюка не було. І при цьому ще раз нагадав йому про роль і значення в його житті людей із «гарячими серцями і чистими руками». 
 
Невдовзі до Львова прибув голова КДБ УРСР Федорчук, який влаштував моральну екзекуцію місцевим кедебешникам за слабку боротьбу проти українського бур­жуазного націоналізму і його гучні прояви під час багатотисячного похорону Івасюка. Позатим керівника ідеологічного підрозділу звільнили з посади. Провал операції «Івасюк»?
 
Злочин проти Володимира Івасюка міг мати і зовсім прозаїчний мотив – корисливий. Попри гоніння з боку влади, композитор був вельми забезпеченою людиною: за словами його знайомих, статки Івасюка сягали більш ніж 30 тис. крб – шалена на той час сума. Члени львівської делегації, яка перебувала наприкінці квітня 1979 року в Хмельницькому на Республіканському конкурсі артистів естради, згадують: Івасюк (він входив у журі. – Ред.) не ночував у своєму готельному номері, остерігаючись появи невідомих вимагачів, які йому неодноразово телефонували. А потім поквапом виїхав до Львова, щоб наступного дня – 24 квітня – зникнути безвісти на 24 дні. Досі не відомо, з ким композитор сів того дня в автомобіль і до кого помчав на зустріч, що достроково викликала його з Хмельницького.
 
Хто 30 років тому міг нахабно шантажувати відомого на весь Союз композитора, не боячись його звернення до правоохоронних органів? Навряд чи на це наважилися б кримінальники – занадто великий ризик. Тут мав бути задіяний хтось впливовіший за міліцію і прокуратуру, хто не озирався на правоохоронні органи. Можна припустити: коли шантаж із якихось причин їм не вдався і композитор пригрозив викрити здирників, вони – чи то випадково, чи то за попереднім наміром – вбили його. У професіоналів є чимало способів зробити людину безтямною й імітувати самогубство.
 
У 1979-му усі версії «відпали» на огляді тіла небіжчика чисельною комісією. Деякі учасники цього апофеозного для подальшого розслідування дійства пошепки розповідали за чаркою, що синці на тілі Івасюка стали укусами комах, а поламані пальці й ребра зрослися. Однак підтвердити чи спростувати це страшне припущення може лише ексгумація. На неї ще ніхто не наважився.
 
Термін давності
 
У березні цього року громадськість відзначила 60-річчя Володимира Івасюка, і держава офіційно, нарешті, надала йому звання Героя України – посмертно. З екранів кількох телевізійних каналів із різним рівнем відвертості заговорили про автора «Червоної рути» відомі й маловідомі його сучасники. Здавалося, ми стоїмо на порозі великої колективної сповіді, коли заради пам’яті та істини прозвучать найщиріші розповіді та каяття. Адже круглі дати – це найкращий час для публічного відпущення гріхів, малих і великих. Бо чим кругліша дата, знають грішники, тим більший термін давності й менша відповідальність. За доведення до самогубства або вбивство, тим паче ненавмисне, з 30-річної відстані сьогодні винуватців закон вже не покарає. Справу буде закрито за давністю.
 
Тому й намагаємося ще вірити, що в нинішньому розрізненому і поділеному українському суспільстві з’явилися не тільки окремі бажання дізнатися правду про смерть Івасюка, а й спільна воля здійснити їх. Навіть якщо вона спричинить непопулярні й ризиковані дії. Тож якщо ми не помиляємося щодо серйозності та відповідальності намірів усіх зацікавлених сторін, то автор цього матеріалу озвучує пропозиції декотрих своїх авторитетних співрозмовників. Перша – провести ексгумацію тіла Володимира Івасюка. Друга – перевірити на поліграфі (детекторі брехні) кількох осіб, які у 70-х роках минулого століття працювали в органах партійних, держбезпеки та внутрішніх справ тодішнього Радянського Союзу. Передусім так званих кураторів медінституту, консерваторії, мистецького середовища.
 
Такі пропозиції мають кілька вагомих причин: по-перше, офіційні висновки щодо загибелі композитора досі викликають сумніви і заперечення навіть у фахівців. По-друге, все менше залишається живих свідків і співучасників тих подій. Тож поновлене розслідування справи одержить принципово новий матеріал – 30 років тому ніхто цих людей не розпитував.
 
Зараз складно прогнозувати відповіді на поліграфі «відповідальних працівників». Найімовірніше, декотрі пенсіонери «всесоюзного значення», які мешкають у Львові, Києві та Москві, всіляко відмовлятимуться від перевірки на детекторі брехні, бодай через хворі й колись гарячі серця, що можуть тепер не витримати. Однак у будь-якому разі – навіть попри відмови і заперечення – слідство наблизиться до розгадки трагічної загибелі Володимира Івасюка. І тоді нікого не мучитимуть докори сумління, коли ми слухатимемо його перші світлі й останні трагічно віщі слова: «Ти признайся мені».
 
Далі буде...