Термін «м’який тоталітаризм» нині на устах багатьох спостерігачів. Вони мають на увазі, що Європейський Союз – не демократичне утворення, а технократичне в масці демократії. Через масовий нагляд і служби розвідки, що, прикриваючись війною з тероризмом, вимагають дедалі інтенсивнішого сканування пасажирів в основних аеропортах світу чи того, щоб ми повідомляли кожну деталь нашої банківської діяльності, соціологи починають частіше описувати цю зловісну тенденцію позбавлення нас приватності терміном «м’який тоталітаризм».
Читайте також: Бунтарська доба
Насправді ж таке припущення може бути навіть ближчим до реальності, ніж вони говорять. Усі ці характеристики сучасності в поєднанні з дедалі більшою одержимістю контролю над нашою публічною діяльністю дають підстави без сумніву припустити, що нині приватність зникла. Як людина, котра росла і виховувалася в брєжнєвські часи, я, хоч і дещо наївно, якийсь час вважав, що на людську гідність посягав виключно Радянський Союз: зрештою, ми не могли зателефонувати за кордон без офіційного контролю і звіту про нашу розмову, що й казати про листування та всі інші форми спілкування між людьми.
Як сказав би Зиґмунт Бауман, ті дні все ж належали до ери різкої сучасності, коли тоталітаризм був чітким, зрозумілим, очевидним і відкритим злом. І якщо говорити бауманівською мовою, то епоха м’якої сучасності, масового нагляду та колонізації особистого простору нині теж цвіте і пахне, тільки в інших формах. У найвідоміших антиутопіях наших часів – «Ми» Євґєнія Замятіна, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі та «1984» Джорджа Орвелла – всемогутня держава вторгається, завойовує і принижує індивідуальність та позбавляє її приватності, зокрема й найособистіших аспектів. Телеекран в орвеллівському «1984» чи донесення на сусіда, коханця або друга (якщо доцільно вживати всі ці терміни, адже любов і дружба як сучасні почуття та вираження свободи вибору тут зникають) постає як жахіття сучасності без людського обличчя чи сучасності, в якій це обличчя придушене підошвою військового чобота.
Найстрашнішою в цій тоталітарній версії сучасності стала можливість проникнення в кожен найдрібніший аспект особистості. Відтак людина позбавлена навіть мінімальної таємниці, а це змушує нас вважати, що ми знаємо про неї все. А дух технологічного світу мостить шлях до дії: якщо нам можна, отже, треба. Думка про те, що можна знати і розповісти все про іншого, – найгірший кошмар у сучасному світі. Ми довгий час вірили, що свободу визначає вибір; поспішу додати, що так само, особливо тепер, її визначає захист концепції невпізнаваності людини і недоторканості її особистого інформаційного простору.
Читайте також: Збудження чи пробудження?
Початки м’якого тоталітаризму, на відміну від чітко вираженого і реального, простежуються на Заході щоразу, коли бачимо, як люди захоплюються реаліті-шоу й одержимі тим, як би добровільно і з великою радістю та гордістю позбавитися приватності, промінявши її на появу на телеекрані. Однак є й інші, значно реальніші форми урядів та політики, які абсолютно заслуговують на таке визначення. Насправді від нових форм масового нагляду та соціального контролю на Заході до цілковитого і явного розлучення капіталізму й свободи в Китаї та Росії ще довга дорога.
Насамперед м’який тоталітаризм самопроголошується в китайській моделі сучасності: формулі капіталізму без демократії чи вільного ринку без політичної свободи. Відокремлення влади і політики, описане Бауманом, чітко розвивається в згаданій моделі: фінансова влада може існувати й процвітати лише доти, доки вона не змішується чи не перетинається з політичною. Тобто збагачуйся, але в політику – зась! Ідеологічна політика в Піднебесній – вигадка, адже ідею Мао Цзедуна вже зрадила тисячу разів його ж партія, яка більше не є оплотом комунізму. Натомість вона перетворилася на елітну групу менеджерів.
Інший приклад м’якого тоталітаризму – путінська Росія з її ідеєю керованої демократії на пару з путінізмом – цього дивного і незрозумілого сплаву ностальгії за величчю радянського минулого, бандитського капіталізму, корупційної пошесті, клептократії, самоцензури та інтернет-резервацій для незгодних. На відміну від китайського роз’єднання капіталізму і політичної свободи путінська модель передбачає цілковите злиття економічної та політичної влади в поєднанні з безкарністю і державним терором, що відкрито передаються різним бандам та кримінальним групам.
Видатний російський політолог і письменник Андрєй Піонтковскій, який чи не найголосніше висловлює свою незгоду в путінській Росії, влучно описав вражаючу історичну схожість між Радянським Союзом на порозі чисток 1937 року і нинішньою РФ. Він зазначив, що Ілля Еренбург найкраще висловив настрій інтелігенції фразою: «Ще ніколи не було в нас такого процвітаючого і щасливого життя»! Іронія в тому, що переваги, які отримала інтелігенція до Сталіна, стали просто прелюдією до жахіть репресій. «Ситуація вражаюче схожа в сучасній Росії», – каже Піонтковскій. Як і Сталін, Путін просто підкупив інтелігенцію. Менше батогів, більше пряників. Загалом же сталінізм був шекспірівською трагедією, а путінізм – фарс. Однак ще є надія, що Росія прокинеться.
Читайте також: Третій шлях до рабства