Чи передбачають, на вашу думку, мінські угоди механізми втілення їх у життя?
— Однозначна відповідь: ні. Донецька та Луганська «республіки» насправді є креатурами російських силових структур. Логіка, що випливає з цього, така: Москва шукає можливостей для дестабілізації України, щоб завадити їй модернізуватися. Що більше віддаляється Україна від моделі безвідповідальної, корумпованої, олігархічної держави, то очевиднішими, на контрасті, стають усі ті характеристики в Росії. Саме це пояснює агресивність Кремля.
Такий контекст не дає підстав сподіватися від мінських угод можливості посприяти відчутному прогресу в глобальному врегулюванні. Вони допомагають визначити межі санкцій та зменшити, недостатньо, інтенсивність протистояння. Нічого більше.
Станом на сьогодні Захід не наважується на нові санкції проти Росії через війну в Сирії та руйнівні бомбардування мирних кварталів Алеппо. Чи вважаєте ви таку стратегію виправданою?
— Ситуація, можливо, починає змінюватися. Треба пам’ятати відразу про кілька речей. По-перше, проросійське лобі є дуже потужним, зокрема у Франції та Німеччині, і ми вже бачили, що такі лобісти намагаються також втручатися в американську передвиборчу кампанію.
По-друге, звичайно ж, існують економічні інтереси, передовсім для європейців. Росія для них — це насамперед постачальник вуглеводного палива та природний ринок для експорту мануфактурного продукту. Цей контекст неминуче ускладнює ухвалення рішень, так само як велика кількість зацікавлених у ситуації структур та осіб. Захід — це зо три десятки країн по обидва береги Атлантичного океану й дві зовсім різні організації: НАТО та ЄС. Це створює труднощі координації. Владімір Путін таких проблем не має.
Попри всю їхню громіздкість, санкції повертаються до порядку денного. Справді, погляд на Росію останнім часом змінився з багатьох причин. Насамперед цілком очевидною є причетність Москви до кривавої бані, яку спостерігаємо в Алеппо. Ситуація нагадує про те, що в Росії брак інституційного контролю дозволяє брутальні спецоперації без жодних обмежень від Чечні до Сирії.
Читайте також: У Сирії загинули російські найманці, які раніше воювали на Донбасі
Дедалі очевиднішими стають лобістські ігри завдяки розслідуванням, що демонструють їхні масштаби та вплив. Нарешті, маємо як накопичення доказів прямої причетності Москви до подій на Донбасі, так і чітку позицію нідерландського судочинства стосовно катастрофи MH17.
Усе це суттєво ускладнює роботу тих, хто виборює пом’якшення санкцій, пов’язаних з Україною. Про перспективу нових обмежень, уже у зв’язку з подіями в Сирії, починає відверто замислюватися, зокрема, Анґела Меркель.
Якими є сьогодні відносини Росії та Китаю? Наскільки китайські ринки та політична підтримка стали для Москви альтернативою зіпсованим відносинам із Заходом?
— Росія та Китай мають хороші, добросусідські відносини й, зокрема, певну спільність інтересів у Центральній Азії, яка полягає в тому, щоб відсувати звідти інші потуги. Але це не може замаскувати масштаби дисбалансу. На економічному та демографічному рівнях Китай перемагає, і тут уже нічого не змінити, це питання розмірів. Тенденція, зокрема, така, що надміру тісні відносини з Пекіном перетворять Москву на сателіта Піднебесної. Дисбаланс уже виявляє себе в тиску китайських мігрантів, що спостерігається на російському Далекому Сході. Радянська політика пріоритетів, що надавалися Сибіру та Далекому Сходу, провалилася; сьогодні було б необхідно знайти партнерів, щоб оживити ці неосяжні простори, — то була б найкраща відповідь на китайський виклик.
Таким партнером для Росії могла б стати Японія. Тим більше Токіо також шукає, як би підважити китайський вплив, що набирає обертів. Але є серйозні перешкоди: давнє питання Курильських островів, а також, із часів анексії Криму, участь Японії в санкціях проти Москви. Проте є ще й воля до їх подолання. Прем’єр-міністр Сіндзо Абе нещодавно закликав до припинення протистояння з Росією. Цю колізію
варто уважно відстежувати…
Геополітика Франції щодо Східної Європи: що принципово змінилося в останні роки та які перспективи, на вашу думку, вимальовуються?
— Треба визнати: Франція має суттєву прогалину в розумінні реалій Східної Європи. На те є кілька причин. Насамперед революція 1917 року припинила існування потужної французької громади в Росії. Це мало суттєві наслідки в тому сенсі, що остання географічно досить віддалена від Франції і ми стали гірше її знати. Ця спадщина сприяє певній наївності і щодо Кремля, і щодо десятиріч домінування ідеології Комуністичної партії; навіть сьогодні, коли кажеш, що СРСР захопив Східну Європу, наражаєшся на дискурс про Росію — нашого партнера у звільненні континенту…
Варто додати до цього, що і Росія, і СРСР були для Франції певною противагою в протистоянні з Німеччиною від часів альянсу 1894-го до 1945-го.
Читайте також: Кореспондент Reuters розкрив масштаби мілітаризації Криму Росією
Загалом французькій суспільній думці складно сприймати Росію як потенційно ворожу державу та зрозуміти процеси розпаду СРСР, які ми спостерігаємо з 1991 року, бо вона до цього не підготовлена.
У нинішній ситуації, що характерна збільшенням кількості конфліктів під самими кордонами Євросоюзу, французи набагато краще орієнтуються в тому, що відбувається в басейні Середземного моря, бо цю зону вони набагато краще знають і внаслідок колоніального минулого, і через масову імміграцію, що почалася з 1960 року. У людей часто виникає спокуса в усьому, що стосується відносин із Росією, — країною, яку погано знають, — перекласти відповідальність на Сполучені Штати. Це специфічно французька особливість, що виявляє себе як у неувазі до того факту, що американці відносно втратили інтерес до європейської та близькосхідної проблематики, так і в недооцінці потенціалу Кремля у дестабілізації. Проте я залишаюся обережним оптимістом: опитування засвідчують, що більшість французів не довіряють Владіміру Путіну, і, як уже казав раніше, ставлення до Росії, схоже, змінюється під впливом збройних конфліктів в Україні та Сирії.
Одна з ваших публікацій має назву «Росія після Путіна». Отже, коли, на вашу думку, Росія позбудеться диктатора й за яких умов?
— Росія загнала себе в глухий кут, із якого буде важко вибратися. Питання не лише у Владімірі Путіні: не існує чіткої траєкторії модернізації.
Я завжди згадую приклад Ден Сяопіна, який відкрив перспективи Китаю — не без жертв і не без ризиків, але врешті він надав можливість країні знайти своє місце в ХХІ столітті.
На рівні контрасту спроба модернізації українського життя викликає в Росії брутальну реакцію. Це чіткий знак, що країна стоїть на шляху тупикового консерватизму, у якому добре проглядається дестабілізуючий ефект.
Читайте також: Путін готується до масштабної атаки на Алеппо – The Times
На суто практичному рівні нестабільність РФ є величезною проблемою для її ж економічного розвитку поза традиційною рентою із сировини та зброї. Ситуація складна через відмову визнати проблему: у державі, яка потонула в пропаганді, яку заколисують ілюзії щодо «відновленої потужності», «фашистської України», «ожіночнення Європи» та «ворожих Сполучених Штатів», потрібні час і мужність, щоб прийняти реальність такою, як вона є.
Звичайно, важливо виявити твердість, щоб домогтися саме такого розвитку подій. Потрібно також залишати дипломатичні канали відкритими: Росія поза системою міжнародних відносин стане ще небезпечнішою. Нарешті, треба працювати над тим, щоб змінити ставлення російської громадськості до світу. Це грандіозне завдання, але без того не обійтися. Україна в цій справі відіграє першочергову роль.
————————————–
Лоран Шамонтен народився 1964 року в Марселі. У 1987-му закінчив Вищу політехнічну школу (Франція). У 1989-му отримав диплом Вищої національної школи статистики та економіки. Поєднує діяльність політолога, письменника та менеджера на одному з великих міжнародних підприємств. Не раз відвідував Україну та інші держави колишнього СРСР у період між 2008 та 2011 роками. Автор книжок «Імперія без меж — влада та суспільство в Росії» (2014) й «Україна та Росія: щоб зрозуміти, повернемося до Маріуполя» (2016). Вільно володіє французькою, англійською, російською, китайською.