У постколоніальному суспільстві завжди бракує нонконформістів. Усі авторитарні режими старанно викорінюють їх із соціуму, тому після звільнення треба шукати зі свічкою тих, хто не поступається принципами і ставить чоло владній системі та її пристосуванцям. Однак такі приклади є. Біографія Петра Вінса – це життя нонконформіста. Пан Петро розповів Тижню про свій досвід «чесності перед собою».
У. Т.: Прізвище Вінс не зовсім типове для наших широт, розкажіть про свої корені.
– Моя мати – українка, батько – наполовину росіянин, наполовину німець. За освітою він інженер, закінчив КПІ, а крім того, ще й пастор у дев’ятому поколінні. Мене з дитинства готували до того, щоб я став десятим, але не судилося. Дідусь по батьковій лінії – місіонер, приїхав із Канади на Далекий Схід, одружився на моїй російській бабусі й осів. Совєтська влада його двічі судила і слід його пропав. Тільки за часів Ґорбачова ми отримали документи, у яких було записано, що 1937 року його розстріляли.
ВКОРОТИТИ ВІКУ СРСР
У. Т.: Ви були наймолодшим членом Української Гельсінської спілки. Що підштовхнуло вас до рішення стати дисидентом?
– 1976-го мого батька посадили вдруге на 10 років, мені тоді було 20. Під час судового процесу нам допомагали московські правозахисники. Завдяки цьому оточенню я познайомився із самвидавом і творами Солженіцина. Моє покоління вважало, що коли в результаті нашої діяльності вдасться вкоротити існування СРСР хоча б на три хвилини, то це варте такої посвяти. Ми влилися в дисидентське життя, бо не мали іншого вибору. У нас був приклад батьків і дідів, які боролися за свободу.
У. Т.: Яким було середовище Української Гельсінської спілки?
– Усе було страшенно розпорошено. Левко Лук’яненко, який повернувся після 15-річного заслання, перебував під домашнім арештом у Чернігові. Тобто він не мав права покидати місто, а своє помешкання – після десятої вечора. Усі, хто вступав до Української Гельсінської спілки, відразу потрапляли під прес системи і їх практично за півроку садили. Я був тоді молодим, і все це здавалося мені дуже романтичним: за тобою їздять машини і стежать. У нашому середовищі ми підтримували одне з одним якісь контакти, але вони були дуже хаотичними та непостійними. Кожен мав свої обов’язки, наприклад, доправляти з Москви документи і літературу або гроші. Що цікаво, тоді багато коштів для українських націоналістів надходило через Москву. Не було ніякої різниці між сіоністами, націоналістами, демократами. Усіх нас об’єднувала мета: скинути гніт совєтської влади.
У. Т.: Як система боролася з вами?
– Щороку 5 або 10 грудня ми їздили до Москви під пам’ятник Пушкіну, де відбувалася акція під патронатом Андрєя Сахарова «День прав людини». У ній зазвичай брали участь 70–100 осіб, на яких уже чекали озвірілі чекісти. У 1979-му, коли я збирався туди, мене зняли з поїзда на київському вокзалі, обшукали і повезли в Лук’янівське СІЗО. Начитавшись Солженіцина, вже знав, як поводитися, тому оголосив голодування. На Лук’янівці мене прийняти відмовилися, і чекісти були змушені забрати у свій ізолятор. Коли в’язень голодує, то стає гарячим каменем, який перекидають з рук у руки, щоб не обпектися. Тому потім мене відправили до психлікарні, але лікар сказав, що я здоровий. Мені дали 15 діб, які я проголодував, потім ще 15, але на 22-гу добу відпустили. Через півтора місяця знову арештували на вулиці. За нашою домовленістю на допитах ми зберігали абсолютне мовчання. Тобто я називав своє ім’я та прізвище, рік народження, а на інші запитання не відповідав. На одному допиті мене намагалися розкрутити на розмову п’ять старших досвідчених чекістів. Години три я мовчав. І раптом сказав їм: «Подивіться на свої руки». Від несподіванки вони справді поглянули. Я продовжив: «На них кров мого батька, дідуся і бабусі, а також мільйонів загиблих людей. І цю кров ви ніколи не змиєте». Мене відпустили, а через кілька місяців засудили на рік за дармоїдство, чи, як тоді казали, «тунеядство».
Після терміну я почав контактувати з американським посольством, що не сподобалося чекістам, мені погрожували. Якось вивезли в машині за Київ і залишили в лісі. Я повернувся, пішов знову в посольство, щоб поскаржитися. Урешті одного вечора службісти напали на мене. Їхнім планам завадили сусіди, але вони встигли перебити мені ногу. А потім сталося так, що обміняли чотирьох політв’язнів, серед яких були мій батько та Валентин Мороз, на двох совєтських шпигунів з ООН. Так я потрапив до Америки.
ВІД АНАРХІЇ ДО АВТОРИТАРИЗМУ
У. Т.: 1993 року ви переїхали до Росії. Якими були дикі 1990-ті в Москві?
– З одного боку, там панувала свобода, з іншого – анархія. Насправді свободи преси не існувало, тому що вся вона була куплена, усі матеріали замовні. Я мав багато знайомих журналістів та редакторів, і всі вони пишалися тим, що ні рядка не написали безплатно. Мені казали: «Хороший журналіст продається тільки раз». Ще в той час була велика проблема з вуличним бандитизмом. Потім усе це перейшло на інші рівні: рекетирів або розстріляли, або посадили, або вони стали поважними бізнесменами. У 1993-му я почав фактично з нуля розбудовувати свій бізнес у логістиці. У 2008-му в моїй фірмі працювали 112 осіб і оборот становив $10 млн на рік.
У. Т.: 2008 року у вашої компанії «Вінленд – ХХІ ст.» виникли проблеми з владою. Що сталося?
– У 2000-му я заснував журналістську премію імені Андрєя Сахарова. Вона вручається до сьогодні і є цілком незалежною. Щороку вибираємо лауреата та чотирьох номінантів. Акцент робили на регіони, оскільки розуміли, що там влада значно сильніша, а журналісти беззахисніші. За 10 років ми нагородили близько 50 осіб. Поміж лауреатів була й Анна Політковская.
Потім, коли мій бізнес розкрутився, а в мене не було ніякого «даху», почали приходити різні люди і казати, що має бути якась протекція. Один знайомий працівник російського МВС навіть повідомив, що я належу до чорних списків… На мій подив, він зізнався, що в них є списки компаній, «які ні під ким не ходять». Отже, до мене почали навідуватися. Першого разу навіть побили моїх співробітників. Потім я здійняв скандал у пресі, й проти мене порушили кримінальну справу за несплату податків. Як наслідок – довелося покинути Росію. Мене оголосили у федеральний розшук, спробували також і в міжнародний, але адвокатам вдалося довести, що підстав для міжнародного розшуку немає, адже сума незначна.
Моя дружина – юрист. Вона подала позов на міліцію до цивільного суду і без хабарів виграла всі три інстанції. Тепер черга за прокуратурою, але, щоб закрити справу, усі мої адвокати просто називають мені суми. І я зрозумів, як працює система. У всіх суддів є розгалужене коло знайомих. Мій адвокат сказав, що коли стане відомо, який суддя розглядатиме справу, то він за день знайде на нього вихід. Тобто захисники стали кур’єрами, які знають, кому і скільки треба дати, щоб усе вирішилося як слід. Від самого початку я відмовився платити. І так втратив увесь бізнес.
Вочевидь, річ у совкізмі. Пам’ятаю, коли сотні разів їздив у тролейбусі й бачив плакат «Народ и партия едины», то посміхався із сарказмом, але у свідомості це все одно відкладалося. І так у всіх. Це як Coca-Cola. А коли в житті трапляються такі історії, як у мене, це допомагає очиститися від совкізму.
У. Т.: Який ваш статус сьогодні: ви перебуваєте в розшуку чи є персоною нон-ґрата в Росії?
– Тепер я тільки у федеральному розшуку РФ. Технічно Україна не може мене видати Росії, оскільки я отримав її громадянство.
В УКРАЇНСЬКІЙ ЄВРОПІ
У. Т.: Що привело вас знову в Україну?
– Після поневірянь по світу я таки повернувся сюди. З 1979-го не був тут. Жив у 16 країнах і ніде не мав відчуття дому. А ось років вісім тому, коли вперше після довгої перерви навідався в Київ і пройшовся вулицями дитинства, то відчув, що це моя земля. Я спостерігав за політикою в багатьох державах і зрозумів, що все в наших руках. Громадські організації та «маленькі українці» можуть зреформувати суспільство значно ефективніше, ніж політики.
Приїхавши до Києва, довго розглядався і вирішив зайнятися своєрідним вуличним мистецтвом, тому заснував фірму StreetArtBeat, яка популяризуватиме на футболках найкращі зразки сучасного арту.
У. Т.: Чи різниться чимось ведення бізнесу в Україні та Росії?
Важко сказати… Складається таке враження, що люди в Україні дуже охоче відгукуються на пропозиції про роботу, але вони страшенно необов’язкові. Можуть щось пообіцяти і не зробити, призначити зустріч і не з’явитися. У Росії з приходом Путіна державні органи отримали велику владу. Я часто повторюю, що там люблять віднімати і ділити, а додавати і множити не вміють. Київ здається мені більш європейським містом. Своїм московським друзям завжди кажу, що Київ – це остання європейська, а Москва – перша азійська столиця.