Ліквідація історії

Урятуйте старі Львів, Київ, Ужгород. Перелік міст, які треба рятувати негайно, поповнюється ледь не щороку. Активісти численних громадських організацій влаштовують пікети під стінами місцевих адміністрацій, пишуть листи президентові та прем’єру, збирають гроші, які не спромоглася знайти держава. Та щойно вдається відновити одну пам’ятку архітектури, сигнал SOS лунає з іншого місця. Експерти це пояснюють тим, що реставрація архітектурної спадщини відкриває безліч можливостей для зловживань, і знаходиться чимало охочих забезпечити своє майбутнє за рахунок минулого.

 

 

За 30 кілометрів від Львова майже чотири сторіччя тому з’явилося «ідеальне місто» – Жовква. В ХVII столітті саме воно стало резиденцією короля Яна III Собеського. Королівський замок – у самісінькому середмісті. Зараз навколо нього вже немає розкішного саду з вольєрами для екзотичних тварин, фонтанами й альтанками. Не збереглися й королівські купальні із золоченими ваннами та камінами. Та й зі сходів давно прибрали статуї славетних власників маєтку. Воно й не дивно – під час Першої світової війни Жовкву спалили, а після поділу Польщі в 1939-му в будівлі розмістили в’язницю. Аж до сере­дини 1990-х років тут була військова частина. Але пам’ятка вистояла й навіть дочекалася реставрації – на неї з бюджету виділили 3 млн грн.

 

За реставраційні роботи взялися на початку цього року: розібрали дах, завезли кілька вантажівок цегли. На цьому гроші скінчилися. Відтак уже півроку перлина національної архітектурної спадщини стоїть без покрівлі, з тріснутими стінами та мокрою підлогою, буквально вкритою уламками унікальної ліпнини. Палюче сонце та дощі з дня у день повільно, але впевнено наближають споруду до загибелі.

 

За словами директора Державного історико-архітектурного заповідника «Жовква» Володимира Герича, половину виділених коштів (1,6 млн грн) уже витратили. Решту обіцяють надати до кінця року. А отже, дах з’явиться не раніше осені. Це в кращому разі.

 

Але невже демонтаж даху та кілька тисяч цеглин коштують півтора мільйона гривень? «Під час реконструкції завжди витрати вищі, ніж при будівництві, – за моїми оцінками, в чотири рази, – каже Вадим Дворник, провідний оцінювач архітектури Українського товариства оцінювачів. – А якщо разом із реконструкцією проводити реставрацію, то і в 5–10 разів. Найчастіше, саме внаслідок нецільового використання коштів».

 

Нещодавно на даху королівського замку з’явилася трійка будівельників – це сталося після того, як ходом робіт зацікавилися народні депутати та громадські організації. Заповідник разом із підрядниками і проектувальниками створили спеціальну комісію, яка дійшла висновку, що замок треба накрити протягом п’яти днів. Минуло більше місяця, а з зали палацу й досі видно небо.

 

Заступник директора жовківського заповідника Михайло Кубай не приховує свого обурення. З сумом констатує, що пам’ятка, яка пережила стільки власників, режимів та воєн, може не вистояти перед нинішніми будівельниками. Окрім них, у псуванні споруди Кубай звинувачує директора заповідника та державу. Мовляв, замість того, щоб думати про якість робіт, обирали за принципом «де дешевше» – це було головною умовою тендеру на проведення реставрації. Директор цього й не приховує. «Відповідно до чинного законодавства, у тендері переможе той, хто дає меншу ціну, – пояснює він. – І коли підрядник пропонує нижчу ціну, відкидаючи при проектуванні якісь обов’язкові технологічні елементи або дослідження, то страждає насамперед реставрація».

 

Тепер пожинають плоди. Згідно зі статтею 26 Закону «Про охорону культурної спадщини», роботи зі збереження об’єктів пам’яток архітектури ведуться виключно за реставраційними нормами та правилами. Зокрема, не можна порушувати цілісність пам’ятника чи ансамблю, створювати загрозу їх пошкодження, руйнування чи знищення. Тобто ніякої реконструкції чи перебудови – тільки реставрація і тільки після отримання письмового дозволу, виданого центральним органом виконавчої влади з охорони культурної спадщини. До того ж виконувати ремонтні роботи можуть лише ті структури, в штаті яких є фахівці з реставрації. Чи є досвід реставраційних робіт у фірми, що перемогла в тендері на відновлення замку в Жовкві, невідомо. Її керівництво ситуацію не коментує. Немає й відповіді на питання, як будівельники відтворюватимуть зіпсовану ліпнину та підлогу королівського палацу.

 

 

Не виключено, що відновлювати підлогу та ліпнину взагалі не будуть, – зіб’ють те, що досі не впало, а стелю підіб’ють гіпсокартоном і зафарбують. Принаймні за схожим принципом «реставрували» Львівське пожежне управління – будинок 1900 року із кольорової цегли був укритий черепицею з орнаментом. Можливо, покрівля місцями вже й підтікала, врешті, споруді – понад сто років. Проте навіщо замість черепиці дах встелили металом? Антиквар Іван Турецький із сумом згадує про той ремонт: «Таку глазуровану та ще й з орнаментом черепицю треба було кудись подіти? Не розумію цього. Швидше за все, я так думаю, коли робили капітальний ремонт, черепицю кудись завезли, а замість неї поставили звичайну оцинковану бляху, яка тепер виглядає, як фарбоване відро».

 

Куди стару черепицю поділи, авторові розповіли самі львівські пожежники. Й навіть показали. Ось лише такою кількістю черепиці пожежне управління не накриєш, матеріалу вистачить хіба що на собачу буду. Куди зникла решта? Не витримала наснаги пожежників, які власноруч знімали, вантажили, перевозили та розвантажували покрівлю, – пояснює Павло Василенко, представник Головного управління пожежної охорони у Львівській області. «Всю дахівку, яка була на головному управлінні, вивезли в загін технічної служби, – каже він. – Там її перебирали, те, що вціліло, відкладали, решту використовували як бій під час ремонту під’їзних доріг».

 

Нагадуємо, згідно з Правилами утримання пам’яток архітектури, власник або користувач зобов’язані утримувати будівлю в належному стані, своєчасно ремонтувати, захищати від пошкоджень, руйнування або знищення. Та в пожежників своя правда: чекати грошей від міста на реставрацію – марна річ, відтак вони зіштовхнулися з вибором: зберегти або дах, або будівлю. «Відновлення самої дахівки – це значні кошти, – скаржиться Василенко. – Ми цих коштів не маємо, ми бюджетна організація. І треба було не лише впорядкувати, а й повністю перекласти дах, а це мають робити фахівці, які свою роботу оцінюють у великі суми».

 

Реставрацію столітньої черепичної дахівки спеціалісти оцінюють у $500–800 тис., яких у пожежників, звісно, немає. Цих грошей вистачило б на 16 металевих дахів.

 

 

 

Про те, що черепиця зі львівської «пожарки» може прикрашати чийсь приватний будинок, кореспондентові Тижня пошепки розповідали місцеві поціновувачі антикваріату. Прості львів’яни не такі сором’язливі: вуличок, вимощених бруківкою, у Львові стає все менше. «Продають», – упевнено каже колоритний дядько, який торгує сувенірами на вернісажі перед театром імені Заньковецької. І справді, в елітних Брюховичах, на приватних подвір’ях, місцеві журналісти на власні очі бачили вимощені давньою бруківкою доріжки. А автор цих рядків без проблем відшукав в інтернеті на дошці безкоштовних оголошень пропозицію купити паркет із… палацу Потоцьких. Того самого, в якому раніше був РАГС, а тепер – Художня галерея.

45 років тому цінну підлогу з Дзеркальної зали палацу оголосили втраченою. За яких обставин це сталося, кореспондентові Тижня розповів нинішній власник антикваріату пан Тарас. Щоправда, аби розмова була відвертою, довелося назватися помічником відомого політика та поціновувача антикваріату. Потенційного покупця пан Тарас запросив до своєї двокімнатної квартири. Сам паркет – в одній із кімнат, під китайським килимом та радянськими меблями. Позбутися старої й скрипучої підлоги господар вирішив ще в 2007-му. Ціна – $140 за м2, а таких метрів у пана Тараса – 35. Розповідає, що паркет притягнув додому тесть іще в середині 1960-х років, коли разом із іншими солдатами робив ремонт у палаці Потоцьких (тоді там був Будинок офіцерів).

 

Дружина Тараса в автентичності та шляхетному походженні підлоги ледь не пам’яттю батька клянеться: «Я тоді в першому класі вчилася. В палаці проводили капітальний ремонт, і головнокомандувач дозволив батькові забрати звідти паркет. На одній із плиток має бути табличка майстра». З інформацією про таку цінну знахідку автор вирушає до працівників палацу. «Є відсоток імовірності, що той паркет звідси, – каже Оксана Козинкевич, працівниця Львівської галереї мистецтв палацу графів Потоцьких. – Але я не можу стверджувати, що він звідси, в мене просто немає жодних свідчень».

 

Аби довести, що паркет насправді з палацу Потоцьких і є пам’яткою малої архітектурної форми, його треба зірвати з підлоги приватної квартири. Тобто викупити. Це зробити має Львівська галерея мистецтв, на балансі якої й перебуває споруда. Але в неї немає грошей, і це при тому, що в палаці з автентичних, рідних речей лишилися тільки кілька стільців та паркет в одній залі. До речі, на його реставрацію також немає коштів, тому його просто прикрили ковроліном.