– Наша лікарня не належить до закладів першої хвилі, які госпіталізують пацієнтів із COVID-19. Проте ми все одно працюємо в медичній системі Києва, тому цілком імовірно, що можемо зіткнутися з хворобою. Ми, як і всі, готувалися до епідемії, виділили окремий корпус, зробили там зонування, підготували персонал, забезпечили його засобами захисту. Наскільки цей захист зручний, сертифікований, ефективний — уже інше питання. Але це справжні комбінезони й респіратори, а не щось саморобне.
У перший тиждень спалаху дуже допомагали волонтери. Вони привезли багато саморобних комбінезонів, і ми їм щиро вдячні за це. Хоча ці комбінезони не підходять для нашої ситуації, проте ми їх усе ж таки використовуємо. Одразу ж почали дзвонити люди, які знають нас із часів Революції гідності, пропонувати допомогу. До того ж у хорошого господаря завжди має бути запас. Так сталося, що в нас був ящик найкращих респіраторів FFP3, щитки, окуляри, протичумні костюми, навіть кілька шоломів бактеріального захисту. Тому з одним-двома пацієнтами ми впоралися б. Але якщо йдеться про такий наплив пацієнтів, як в Італії та Іспанії, то, звісно ж, ні.
Допомагали й наші колишні пацієнти, яких ми врятували в цьому відділенні. Серед них різні люди з різними можливостями, дехто допомагав навіть на десятки тисяч гривень. Купували апаратуру, ремонтували її. Ми щиро вдячні цим людям, їхній внесок буде спрямовано на лікування пацієнтів, тому що медичне обладнання більш-менш універсальне. Хороші окуляри допоможуть не тільки під час COVID-19, а й під час операції пацієнта з гепатитом.
Запас у нас є на випадок, якщо з’явиться пацієнт із коронавірусною хворобою. Маємо окуляри, респіратори, маски. У лікарні є шлюзоване відділення. Якщо туди потрапляє пацієнт із підозрою на COVID-19, ми надіваємо маску, щиток, окуляри, рукавички, комбінезон чи халат із бахилами та оглядаємо його.
Читайте також: Ольга Кобевко: «Перших пацієнтів ми зустрічали в радянських протичумних костюмах»
За весь час у нас була тільки одна пацієнтка з коронавірусною інфекцією. Вона потрапила сюди з іншої причини, але ми помітили в неї певну невідповідність діагнозу, температурну реакцію, зміни на рентгенограмі. Зробили ПЛР-тест й одержали позитивний результат. Це було не надто приємно, тому що вона не мала жодних клінічних виявів, за цей час із нею встигли поконтактувати працівники. Ми одразу ввімкнули протиепідемічні механізми, ізолювали контактних працівників, узяли в них біоматеріал на тест. На щастя, удалося цей спалах зупинити. Пацієнтка перебувала в окремій палаті, до неї підходив лише захищений персонал, їй стало краще, і її виписали. Я впевнений, що вона й сама не знала про свою хворобу, коли йшла до нас.
Через таку ситуацію приблизно десятеро наших працівників заразилися, проте лише в одного з них була клінічна форма хвороби — відносно нескладна, потреби в стаціонарному лікуванні не виникло. Усі інші перенесли інфекцію легко.
Є певна психологічна напруженість: я щоранку, щовечора й кілька разів упродовж дня вимірюю собі температуру, часом здається, що шкрябає в горлі, чи то покашлюю, чи болить голова. У такому психозі зараз перебувають як лікарі, так і звичайні люди. Часто в пацієнтів гіпертрофована реакція: усім здається, що вони хворі на COVID-19.
Сьогодні пацієнти, які приїздять у нашу лікарню, мають надати довідку про те, що їм провели ПЛР-тест. У такому разі ми всіх госпіталізуємо, всі отримують допомогу, зокрема оперативне втручання. Їх небагато. Тепер узагалі стало значно менше пацієнтів, люди бояться звертатися до лікарень, і це розумно. Приходять лише в крайньому разі. Думаю, за місяць-два вони все одно повернуться, бо не з усіма хворобами можна чекати півроку чи більше. Пацієнти дуже бояться хвороби й спокійно ставляться до того, щоб після приходу в лікарню їм виміряли температуру, зробили швидкий тест. Ми робимо такі тести всім, хоча жодного разу він не був позитивний.
Читайте також: Леся Литвинова: «Люди не розуміють, чим під час епідемії зайнята влада та чим аргументовані конкретні протоколи чи обмеження»
Наша лікарня повісила оголошення про те, що не консультує стосовно COVID-19. Але до мене часом телефонують старі пацієнти, скаржаться на температуру, кашель, просять послухати. Я кажу: стоп, давайте діяти за інструкцією, звертайтеся до сімейного лікаря, хай вас оглядають фахівці з відповідним рівнем захисту. Дехто навіть на мене за це ображається.
В Україні дуже багато лікарів заразилося під час роботи з пацієнтами, але робити їх крайніми дуже підступно. Так сталося, зокрема, тому, що лікарі самі не усвідомлювали рівня заразності хвороби. Як діє звичайний лікар, коли людині погано: приставити фонендоскоп, послухати дихання, подивитися горло. Лише в інфекціоністів у підсвідомість зашитий алгоритм: спочатку повний захист себе, потім допомога хворому. А до допомоги пацієнтам із коронавірусною інфекцією залучили багатьох лікарів непрофільних спеціальностей.
Крім того, у захисному обладнанні працювати дуже важко. Я 24 години чергую в медичній масці — звісно, я їх міняю. Уявіть, що на обличчі 24 години респіратор. Це дуже некомфортно. Костюм — як пакет, надіваєш його на себе й починаєш пріти. Шахтарі знімають респіратор, бо без нього легше дихати, розуміючи, що вони нахапаються пилу. Така сама ситуація з лікарями. Випадково потер око, почухав носа — і заніс інфекцію. Лікарям варто перелаштуватися психологічно, не забувати про елементарні речі: респіратори й захист очей.
Коли почався карантин і зупинили транспорт, я жив певний час у лікарні, тому що треба було організувати доставку персоналу. На жаль, рівень оплати праці в лікарнях такий, що в Києві серед молодшого й середнього медичного персоналу майже немає киян. У найкращому разі це передмістя або Яготин, Ніжин, Бровари, Бориспіль. Для нас зупинка руху транспорту стала катастрофою. Дуже складним було рішення дозволити перевозити медичний персонал потягами для залізничників. Кілька днів їх не пускали в ці потяги, потім пустили, але в окремі вагони, щоб не наражати на небезпеку інших людей. Була історія, коли під Ніжином санітарки перекривали залізницю, щоб їх довезли на роботу. Згодом зробили перепустки для транспорту, наш відділ кадрів надрукував працівникам довідки про те, що вони справді тут працюють. Потім адміністрація зробила посвідчення медичного працівника з фотографіями, зробила наліпки на машини, з’явився рух «Підвези медика» — стало легше. Але перший тиждень була катастрофа. Також трапилася неприємна історія, коли нашу лікарку висадили з Uber Shuttle, тому що в неї не було одного з трьох посвідчень, які треба возити із собою. Санітарки й деякі медичні сестри жили в лікарні по п’ять — шість днів. Чоловік привозить її на авто із запасом їжі, білизни, вона тут живе.
Читайте також: Невраховані
Нас постійно годують, київські ресторани привозять порції їжі. Лікарі цим не користуються, але для санітарок, медсестер, тих, хто тут живе, це чудове рішення, вони можуть отримати повноцінну гарячу їжу. Зараз ніхто не чергує по п’ять — шість діб, але на два — три дні приїздять, бо логістика вкрай незручна.
Ми ухвалили важке колегіальне рішення відправити у відпустку за власний рахунок працівників, старших за 65 років, оскільки вони в групі ризику й зараження може мати для них дуже сумні наслідки. Великий відсоток наших медсестер — особи пенсійного віку. Але хто хотів працювати й далі, той залишився.
Думаю, ця історія з COVID-19 не на один рік, і ми будемо з ним жити, як живемо з грипом, туберкульозом, гепатитом. Коли десятиліття тому ми дізналися про СНІД, презервативи стали частиною життя людей. Так само нею стануть маски, культура обробки рук, тому що заразитися дуже легко. У нашої пацієнтки не було кашлю, чхання, ніхто з нею тісно не контактував, лікарі були в масках — і все одно заразилися. Думаю, згодом виробиться колективний імунітет. Але із цим треба навчитися жити. Швидкість та якість медицини, безумовно, знизяться, але людство не стоїть на місці, з’являться можливості дистанційного спостереження за пацієнтами.
Навряд чи щось принципово зміниться для більшості людей. У школі всіх навчали, що, повернувшись із вулиці, потрібно помити руки. Коли ліфт розрахований на п’ятьох — не треба заходити туди вшістьох. Не варто їхати в набитому тролейбусі — можна прокинутися трохи раніше. Ми як популяція живемо з інфекціями всю нашу еволюцію. Треба звикнути виходити до пацієнта в окулярах або щитку. З’являться зручніші маски, наприклад для бороданів. Потрібно розуміти, що одяг має бути насамперед не красивим, а зручним і безпечним. Медицина пристосується, стане більше боксованих палат, інфекційних відділень. За часів СРСР у нас їх набудували, але система не мала такої кількості пацієнтів. У кожному відділенні мають бути не просто ліжка, а кисень, системи штучної вентиляції легень.
Я не епідеміолог, але, на мій погляд, наша держава гідно пройшла цей період. Ми впоралися блискуче як для такої бідної та малокультурної країни. Ми всі — хто натискав кнопку ліфта серветкою, обробляв руки самогоном, обмотував пакетом ручку візка в супермаркеті — разом не допустили того, що трапилося в Італії та Іспанії. Мої друзі закрили батьків удома, возять їм їжу чи відправили їх на дачу. Усі сидять удома, здобувають другу чи третю шкільну освіту з дітьми. Це елемент культури населення.
Україні було легше, бо ми не першими зіткнулися з пандемією, ми бачили приклад Європи, розуміли, що це не жарти, мали час пристосуватися. У росіян, американців не вийшло: спізнилися на два тижні й мають сумний результат. Карантинні обмеження дуже жорсткі; не знаю, скільки ми будемо за них розплачуватися, але завдяки адмініструванню ми змогли зупинити катастрофу.