Багато хто знає про доволі потужну таїландську саксофонну школу. Її розвиткові посприяло те, що затятим джазовим саксофоністом був король країни Рама ІХ. Окрім неї в Азії відома японська — репрезентована такими композиторами, як-от Тосіро Маюдзумі та Сомей Сато. Сильні позиції саксофон здобув останнім часом і в Китаї. Чи існує школа таїландських композиторів, які пишуть для цього духового інструмента?
— Я викладаю класичний саксофон в Університеті Магідона, в одній із найкращих вищих музичних шкіл Таїланду. Працюю зі студентами віком від 15 до 30 років, тобто як з учнями коледжів, так і зі здобувачами PhD. Навчаю їх як сольної гри, так і виконання музики в саксофонному ансамблі, квартеті. Принагідно розширюю саксофонний репертуар. Моїй країні пощастило, бо її монарх Рама ІХ — саксофоніст, який любить джаз. Нині він уже не грає, але сприяє поширенню й позитивному іміджу цього інструмента в королівстві.
Уся саксофонна музика поділяється на джаз і класику. Відповідно є дві потужні виконавські школи і стратегії. Доволі довго в Таїланді розвивалася переважно школа джазового саксофона: це було модно, бо саме джаз грав його величність. Лише 20 років минуло, відколи до нас прийшов класичний саксофон. А десятиліття тому в Університеті Магідона я доклався до створення нової класичної саксофонної школи у своїй країні. Класичний саксофон — дещо нове для Таїланду. Я почав навчати своїх підопічних нового репертуару, нового звучання. Ми почали з транскрипцій творів Баха, потім виконували оригінальні класичні твори для саксофона. І лише після цього звернулися до сучасної класичної музики. Цьогоріч університет відвідав французький саксофоніст Жан-Марі Лондекс, який убачив у моїй країні великий потенціал саме для розвитку саксофонного класичного напряму.
Яке місце Таїланд посідає в азійській саксофонній культурі, чи конкурує з іншими країнами регіону?
— Саксофон — це унікальний винахід, інструмент, що дає змогу виконувати будь-який вид музики, створеної людством. Особисто для мене він є чудовим засобом вираження всіх тих ідей, що їх заклали у свої твори найрізноманітніші композитори. Кожна країна має свою історію розвитку саксофонної музики. У Японії це була традиція військових оркестрів. Перші з тамтешніх виконавців, які взялися навчати нове покоління саксофоністів, дуже важко працювали над тим, щоб їхня батьківщина посіла топові місця в саксофонному музичному світі. У Китаї до саксофона панує радше комерційний підхід.
Читайте також: Йоганнес Торель: «Музика рефлексує, зберігає певні національні елементи, але не це головне»
Музичною зіркою для жителів Піднебесної є американський саксофоніст Кенні Джі, завдяки якому багато хто з них полюбив цей інструмент. Відколи гра на ньому стала популярною, до неї почали ставитися серйозно й вона знайшла свою нішу в місцевій академічній музичній освіті. Навіть до мого університету приїжджають студіювати саме гру на саксофоні, котрий стає таким чином чи не найголовнішим у різних консерваторіях. Останні 15 років, працюючи в деяких із них у Південно-Східній Азії, я бачу розвиток цих процесів. Ті, хто здобуває освіту в нас, повертаються додому до Сінгапуру, Малазії, Тайваню, де вже самі стають викладачами. Завдяки їм саксофонна музика розвивається в тих азійських країнах, де цей
інструмент є новинкою.
Загалом він має свій класичний репертуар, педагогічну методологію, спосіб виконання того чи того твору. Однак цього не досить, адже багато що залежить від креативності та уяви.
У своїй педагогічній роботі ви приділяєте пильну увагу не так мелодії, як ритмічному малюнку музичного твору. Яку роль відведено ритму й додаванню електронного саунду в новітній саксофонній музиці?
— Музика — це мистецтво часу. Виконавець завжди має усвідомлювати: те, що він робить (а саме грає), відбувається в часі. Нині багато композиторів і музикантів експериментують саме із цим параметром. Для старовинної музики характерний регулярний ритм, але що ближче до сьогодення, то помітніше він стає нерегулярним, рваним, синкопованим. Композитори комбінують таким чином ноти й звучання, щоб побавитися з часом. Ця ситуація не є чимось унікальним. Музиканти старших поколінь, як і ми, були впертими хлопцями та дівчатами, не надто охочими прислухатися до вчителів. Найкращі з них порушували встановлені правила й не зважали на зауваги наставників. Справді, коли вони вчилися гри, їм доводилося миритися з правилами. Та коли вже спиналися на власні ноги, то відкидали старі регламентації і виробляли власні. Експеримент завжди має в собі елемент бунту проти старших поколінь, новий шлях самовираження. І так усюди в мистецтві.
Читайте також: Клод Деланґль: «Коли гарна музика не єднає різних людей, вона не виконує свого завдання»
Звичайно, музикантам зручно грати, використовуючи регулярний ритм, скажімо, три чверті. Таку музику легше сприймати. А ось експериментальна підходить не кожному слухачеві. Виконуючи новаторські твори, я зрозумів, що судити композитора доцільніше тоді, коли стає зрозуміло, чи торкається він емоційного та раціонального сприймання слухачів і чи чують вони щось ніколи їм не знане. Граючи таку музику вперше, не зовсім розумієш, із чим маєш справу. Власне, це процес розкриття назустріч новим ідеям: як і де знайти нову територію для вираження.
На сцені будь-який музикант виконує власну інтерпретацію твору композитора. Чи важко вам як таїландцеві було виконувати композиції, написані українцем Володимиром Рунчаком?
— 2006 року музичний коледж, де я працюю, приймав міжнародне змагання саксофоністів. Річ у тім, що декан цього навчального закладу понад 15 років бився над тим, щоб Таїланд прийняв у себе саксофонний конгрес такого рівня. Зокрема, він добряче попрацював над нашою виконавською майстерністю. Частиною того з’їзду було змагання композиторів. Найкращий із запропонованих творів ми мали виконати на Світовому конгресі саксофоністів у словенській Любляні, роблячи таким чином внесок у музичну культуру людства, а 2009 року Конгрес відбувсь у Бангкоку.
Композитори змагалися за трьома номінаціями: твори для соло-саксофона, для квартету й для ансамблю. Володимир Рунчак здобув першу нагороду за найкращий саксофонний ансамбль. Після цього ми виконали його п’єсу «Дуелі, квадро-музика № 3 для 24 саксофонів». Я продовжую контакти із цим українським композитором, періодично виконую його нові твори для соло-саксофона. Для саксофоністів великим привілеєм є те, що вони мають такого автора музики, як Володимир Рунчак. Він що далі, то дужче поглиблює свої знання про інструмент, і це йому допомагає писати нові цікаві твори — робити власне те, чого ми, виконавці, потребуємо. Якщо порівнювати з комп’ютерами, то нам потрібні не лише саксофони, тобто плати, а й програмне забезпечення, тобто ноти.
Дуже відомим у світі стало виконання традиційної китайської мелодії «Річка печалі» французьким саксофоністом Клодом Деланґлем разом із оркестром народних інструментів Китаю. Чи плануєте так само зробити аранжування традиційної тайської мелодії для саксофона й зіграти його на якомусь із концертів?
— Тайські народні інструменти мають унікальну тональну систему — не настільки рівно темпоровану, як, скажімо, у фортепіано. За масштабами звукових модифікацій нашу народну музику важко порівняти з європейською, бо йдеться про мікротонові варіації. Щоб розвивати виконання тайської музики на саксофоні, потрібно сформувати систему, яка враховуватиме наші уявлення про тональність. Жан-Марі Лондекс намагався проаналізувати оці тональні міні-кроки, характерні для народної музики Таїланду, щоб створити графічну нотну систему мікротонових модуляцій. Саме це дало б саксофоністам змогу виконувати етномузику моєї країни й виступати разом із тими, хто грає на тайських народних інструментах.
Читайте також: Яцек Кортус: «Музика, яку виконуєш на сцені,має співвідноситися з життям країни, де концертуєш»
У тайців не сім нот, а значно більше. Є в нас певна подоба ксилофона, яка зветься «ра’на». Інструмент немовби той самий в усіх частинах Таїланду, але в кожному селі своя тональна система. Аби зіграти так само, потрібно спочатку цю музику почути, а відтак уже спробувати зафіксувати з використанням європейського нотного письма й тих знаків, які ще не винайдені для відтворення мікротональних модуляцій.
Іще одна складність полягає в тому, що тайці не мають власної нотної системи, передають і відтворюють музику на слух, тож таких наших музичних творів ніде не зафіксовано. Оце аж тепер ми починаємо фіксувати їх у нотах. До того ж тайські народні музиканти нот не читають і виконують усе на слух. А тому, коли європейські композитори пишуть для них твори, є проблема, бо вони із цими клавірами не можуть ознайомитися.
————————————————–
Лі Шень — таїландський саксофоніст, викладач Університету Магідона в місті Бангкоку. Організатор і художній керівник Міжнародного конкурсу саксофоністів Жана-Марі Лондекса, а також XV Світового конгресу саксофоністів. Виступав у найкращих концертних залах планети, зокрема в Лінкольн-центрі, у залі Гарвардського університету, а також у Монреалі, Міннеаполісі, Парижі, Фермо (Італія), Любляні, Києві, Колумбії (Південна Кароліна, США), Бангкоку, Сінгапурі, у Великій Британії, Китаї та на Тайвані.