Кривий екран

Головні тези послання: база для суспільного телебачення вже є – це Перший національний канал, за останніх кілька років він подолав руїну, досягнув небачених успіхів і тепер потребує лише гідного фінансування. Для цього хіба що треба відкусити в усіх комерційних каналів по 10% рекламних доходів і спрямувати на гідну справу. Оплески.

Навіщо воно нам потрібне, те суспільне телебачення, чіткого розуміння немає ні серед українських глядачів, ані серед вузького кола фахівців, позаяк немає, з чим порівнювати. В різних країнах воно різне. Переважно це колишні державні канали чи мережі каналів, які керуються повністю незалежними від уряду спостережними радами. Їхнє призначення – бути противагою комерційному ТБ з його гонитвою за рейтингом. Телевізійний бізнес годує споживача низькопробними серіалами, невибагливим гумором, тупими реаліті-шоу, гламурними конкурсами тощо. Суспільне телебачення – це, навпаки, щось змістовне: дискусії з приводу актуальних проблем, мистецтво, класична музика, документальні фільми, щось для мізків. Схеми фінансування також різні: десь це обов’язкова абонентна плата, десь податок, захований у вартість кожного продаваного телевізора, десь утримання на державному бюджеті, десь спонсорство.

Перший національний натомість нагадує американський PBS чи французько-німецький ARTE не більше, ніж, перепрошую, буфет на вокзалі у Фастові – ресторан Maxim’s самі знаєте, де. Щодо його, за версією керівництва, небачених успіхів теж виникають певні питання. Так, справді, сьома сходинка Першого національного у рейтингах (взагалі-то залежить від панелі вимірювання, за однією – сьома, за іншою – чотирнадцята) забезпечена менеджерськими рішеннями, але це ніяк не наближає його до декларованої мети: канал став платформою для російських серіалів (не найкращих, бо не найдорожчих), старого радянського кіно й трибуною для російських гумористів. Наразі невідомо, що краще: вікопомні «Сонячні кларнети» чи концерт Владіміра Вінокура… Звісно, керівникам Національної телекомпанії не позаздриш: роздута структура, допотопна громіздка виробнича база, а тут ще й виплив старий непідйомний кредит, через який НТКУ опинилася на межі банкрутства, але ж до чого тут конкуренти?

Тепер про конкурентів. Українське ТБ – це не зовсім бізнес, точніше, геть не бізнес. Це радше сума PR-проектів обмеженого кола олігархів. Інсайдерська інформація: торік один із каналів першого ешелону заробив на рекламі $200 млн, а витратив на виробництво та закупівлю продукту… $350 млн. Генеральний продюсер нібито пояснив власникові, що це внесок у капіталізацію його бізнес-активу. Дзуськи! Наші канали змагаються між собою не за частку рекламного пирога (ємністю, до речі, не 3–3,5 млрд грн, як стверджує автор інформаційного приводу, а понад 5, якщо вірити StarLightSales), а за вплив на інформаційний простір. Коли власники усвідомлять, що цей вплив ніяк не конвертується в політичні результати, принаймні пригадають ефективність рекламної кампанії Королевської, міхур нічим не виправданих вливань у безкінечні російські серіали, неймовірно дорогі західні формати, претензійні ток-шоу може раптом здутися.

Можливо, тоді продюсери самі згадають про інші моделі телебачення, не тупо-дебільно-розважального. А з власним обличчям і, перепрошую, власною мовою. Адже такі канали, як ТВі (що опустилися в списку глядацьких преференцій виключно внаслідок утисків режиму), витрачають на один пункт рейтингу суми, геть не зіставні з купецьким шиком «лідерів ринку». А щодо смаків глядача, тут мушу зізнатися в переоцінці власних поглядів. Колись мені, як і всім вітчизняним неофітам від телебачення, здавалося, що глядач сам визначає свої пріоритети. Однак за 20 років існування в цій реальності переконався, що попит так чи так визначає пропозиція. Що споживача з більш-менш однаковим успіхом можна «підсадити» як на щось змістовне, так і на фуфло. На iPhone і на гру-стрілялку, на «колу» та йогурт, на Christian Louboutin і кеди. Я поки що далекий від сподівань, що Шоста симфонія Бетховена візьме в нас частку в 15%, як на берлінському каналі RBB, але витверезіння, загалом, можливе.