«Міністерство закордонних справ Республіки Польща в особі Роберта Чижевського, директора Польського Інституту в Києві 8 квітня 2022 року звільнило українських працівників Інституту у зв'язку зі «скороченням штату». Рішення МЗС було прийняте на тлі війни Росії проти України.
(…) Рішення про звільнення українських працівників під час жаху, який зараз відбувається в Україні, не тількинегідне, але ще й несе глибоку шкоду.
Я не очікував, що працівникам (команда з кільканадцяти людей, серед яких 90 % – це жінки, матері) незапропонують безпечну евакуацію до Польщі, а звільнять в ситуації війни, позбавляючи їх засобів для існування. Команда Інституту – це спеціалісти високого рівня, яким багато завдячує польська культура.
Українські працівники ПІ вже багато років знаходяться на передовій популяризації польської культури в Україні. Приймаючи таке рішення бюрократи МЗС перекреслюють роки будування мостів між світами польської таукраїнської культури.
Як колишній директор Польського Інституту у Києві відчуваю глибокий смуток та співчуття моїм українськимколегам. Своєю позбавленою емпатії дією МЗС показує справжнє, а не пропагандистське обличчя польськоїпублічної та культурної дипломатії. Це моральна шкода, яку буде нелегко виправити».
Мій допис очікувано викликав великий інтерес і слушне, на мою думку, обурення рішенням МЗС. Багато людей відверто засудило уряд ПіС і самого директора ПІ як виконавця її актуальної політики.
Сам я більше не вступав у інтернет-дискусію, оскільки свою позицію виклав ясно, хоча, можливо, надміру емоційно.
Читайте також: Україна не Польща
Озвався також сам директор ПІ, закидаючи мені (цитата): «Окрема справа — це мотивація автора допису Єжи Онуха. На жаль, я вважаю, що його головною метою є боротьба з нинішньою владою. Сумно, що мішенню атаки став я особисто». І далі: «Я розумію, що автору допису не близьке моє бачення світу, але я просив би продемонструвати трохи порядності, або знання».
Якщо вже мене викликали до дошки, відповідаю, що реагуючи на дії МЗС, я не мав на меті боротися з нинішньою польською владою. Свою політичну позицію я висловлюю щокілька років, беручи участь у парламентських виборах, до чого намовляю усіх, хто хоче впливати на те, хто керуватиме державою після чергових виборів. Якщо йдеться про моє ставлення до «бачення світу» пана директора, то моя відповідь складатиметься з двох частин. Дотримуючись хороших манер, я ніколи публічно не критикував ні «бачення світу», ні програм моїх наступників у Польському Інституті в Києві, а їх дотепер було четверо, ба більше, я вважаю, що кожен директор має право на власні програмні ідеї. На щастя, каденція директора Інституту досить коротка (4/5 років), після чого відбувається зміна й нова особа отримує шанс реалізувати свою авторську програму. Наскільки мені відомо, поки що ніхто з моїх наступників не призвів до марнування чи компрометації ідей, що втілювалися під егідою Польського Інституту. Я вірю, що так воно й буде надалі. Натомість якщо я можу реконструювати «бачення світу» пана директора на основі його ставлення до українських працівників у ситуації, що виникла у зв’язку з нападом Росії на Україну, то наші бачення справді різняться.
Моє обурення ганебним, на мою думку, ставленням до працівників ПІ було природною реакцією людини, яка раніше працювала з частиною цієї команди й цінує їхні професійні навички та багаторічну лояльність до роботодавця, тобто Республіки Польща. Не знаю, якою була роль директора ПІ у звільненні працівників, але підозрюю, що рішення приймалися в «на верхівці» позбавленими емпатії бюрократами, які не лише не дбають про долю своїх підлеглих, але — як виявилося — і про добре ім'я Польщі. Що не змінює факту, що ніхто не міг змусити директора ПІ прийняти таке рішення, якщо воно суперечило його принципам чи, як він це називає, «баченню світу». Однак він вирішив залишитись вірним корпорації, яка по своїй суті не має жодного «бачення світу», окрім інстинкту самозбереження.
Проблема польського МЗС має системний характер. Пропрацювавши в цій інституції десятиліття, я немало бачив і немало навчився. Якщо хтось вважає, що за гріхи МЗС відповідальна тільки актуальна влада, він помиляється.
Я виграв конкурс на здобуття посади директора ПІ у Києві за часів міністра Ротфельда (уряд СДЛС), працював у Києві при міністрі Меллері й міністрі Фотизі (уряд «ПіС»), а в Нью-Йорку при міністрі Радославі Сікорському (Громадянська платформа, ГП), і мушу сказати, що найбільші проблеми в мене були саме за часів ГП, яка, попри поширені уявлення, зовсім не проводила відкритої культурної політики, це була радше консервативна версія публічної й культурної дипломатії, що, як вогню, уникала будь-якої контроверсійності. Головної проблеми слід дошуковуватись у природі й історії цього міністерства. МЗС — це історично «приватна» корпорація, що вдає публічну інституцію. Вона працює на інтереси груп і осіб, які на даний час контролюють варшавську «верхівку». Всередині неї існує кілька різного роду поділів, один із них — це штатні «члени корпорації», колись близько 60% співробітників, і працівники на контракті, яких близько 40%. Загалом директори Польських Інститутів — це якраз працівники на контрактах і деякі з них докладають усіх можливих зусиль, щоб задовольнити вимоги корпорації, сподіваючись догодити «начальству», отримати підвищення чи премію, поїхати на чергову місію, а дехто, можливо, навіть поповнити лави корпорації на постійній основі.
Оскільки ця корпорація не виготовляє нічого, що можна було б легко порахувати, то й оцінити якість і продуктивність роботи її команди напрочуд важко. Тому тут важлива відданість актуальним «зверхникам», що будується на конформізмі й опортунізмі.
Те, що корпорація МЗС робить найкраще, то це гуртується, щоб відбитися від найменшого нападу зовні, бо із внутрішньою критикою вона розправляється безпардонно.
Їй коштує великих зусиль допустити можливість, що вона може припускатися помилок, які не лише шкодять репутації самої корпорації, але й державі, якій мала б служити.
P.S. Може, однак не все втрачено, МЗС відмінив своє рішення про звільнення працівників ПІ у Києві. Вкотре корпоративний інстинкт самозбереження переміг.