Королі та династії в українській історії

Продовження, початок у № 7, № 10, № 13, № 16 Тижня

Початок правління Сиґізмунда І Старого
Вибір останнього із синів Казими­­ра IV у 1506 році польським королем минув, на перший погляд, спокійно. На жаль, не було в живих його брата, кардинала Фридерика, який помер 1503-го та був активним учасником двох попередніх елекцій. Новий володар до цього часу мав скромний досвід в управлінні, адже важко було сподіватися на те, що саме йому дістанеться королівський престол після безпотомної смерті двох старших братів — Яна Ольбрахта й Олександ­­ра, які у 1493–1506 роках були королями. Адміністрування в силезьких князівствах із центрами в Глогові та Опаві, а згодом намісництво від імені старшого брата, чеського короля Владислава, хіба що тішили його гідність, але не дорівнювали владі та престижу старших братів, що були королями, а Олександр ще й великим князем литовським. Натомість довге панування Сиґізмунда I, що розтягнулося на 42 роки, сприяло тому, щоб додати до його імені означення Старий, яким, імовірно, підкреслювалися і час правління, і його вік та статечність для сучасників. 

У спадок від своїх попередників він отримав війну з Московським князівством, яка, навіть попри гучну перемогу 1514-го в битві під Оршею, призвела до помітних територіальних втрат для Великого князівства Литовського, а його всі Яґеллони вважали своїм дідичним володінням. Чернігів та Новгород-Сіверський на понад 100 років стали південно-західними провінціями Московії. У зовнішній політиці для Королівства Польського на перший план вийшли відносини з начебто близькими та спорідненими Угорським і Чеським королівством, із якими польські королі були поєднані родинними зв’язками. На момент сходження на престол у Кракові Сиґізмунда чеським та угорським королем був його старший брат Владислав. Завдяки тому що сини Казимира IV панували у Литві, Польському, Чеському та Угорському королівствах, світ Яґеллонів на початку XVI століття був поважним. Та й сам Сиґізмунд 1512-го одружився з Барбарою Запольї, донькою трансильванського воєводи Стефана Запольї, давнього супротивника Габсбурґів. Здається, що династії нічого не загрожувало, адже з нею прагнули породичатися та підтримувати дружні стосунки більшість пануючих і можновладних родин Європи. Але османи мали на це свої плани, які на початку 1520-х років вони почали втілювати з новою силою на Балканах.

Читайте також: Казимир IV та формування світу Яґеллонів

Руський контекст
Руські землі Королівства Польського на початку XVI століття складалися з трьох воєводств: Руського, Подільського та Белзького. По інший бік внутрішнього кордону українських земель розташовувалися Київське воєводство, Волинська земля та Брацлавщина. Серед найважливіших питань, що стояли на порядку денному всіх цих територій, були татарські напади, інтенсивність яких зросла на початку століття. Реформи з оборони кордону в Королівстві Польському, що брали свій початок із 1470-х, стали основою для так званої поточної оборони. Ця оборона складалася з най­маних кінних та піших загонів, які за відповідну платню несли військову службу насамперед у Подільському воєводстві. Поза військовим аспектом, служба в підрозділах, насамперед кінних, сприя­ла налагодженню зв’язків між шляхтою королівства. Для багатьох шляхтичів це був початок кар’єри: після кількох років служби з’являлася можливість отримати той чи той земський уряд у воєводстві, із якого вони походили. Для очільників цих підрозділів вона могла стати трампліном до отримання старостинського або ж сенаторського уряду.
Для прикладу, знаний ротмістр Бернард Претвич після тривалої служби отримав в управління Барське староство і став чи не найвідомішим намісником Корони в середині XVI століття. Подальша кар’єра привела його до Теребовлі, статус якої був вищим від Бара з огляду на існування в ній ґродського суду. Вже його син Якуб старостував тут понад 50 років, дочекавшись гідності галицького, а згодом і кам’янецького каштеляна. Вінцем його кар’єри став уряд подільського воєводи в 1607–1613-му. Можна сказати, що тоді були й привабливіші кар’єри. Але слід пам’ятати, що Бернард Претвич — простий військовий найманець, який походив із Силезії. Тож сенаторські гідності його сина, як на реалії часу, є прикладом блискучої кар’єри, що відбулася завдяки військовим, політичним та господарським талантам батька, родинним зв’язкам і політичному хисту сина.

Ще одним полем протистояння були відносини з Молдавським князівством, що в XVI столітті перетворилося на цілком залежну державу від Османської імперії. Це було неприйнятно з огляду на тривалу — понад століття — васальну залежність згаданої держави від Королівства Польського, із часу, коли у Львові 1387 року молдавський господар Петру I Мушат склав присягу вірності Владиславові II Яґайлу. Буковинська поразка Яна I Ольбрахта стала причиною суперечок за прикордонне Покуття, що впродовж першої третини XVI століття переходило з рук у руки. За панування господаря Пет­ру IV Рареша (1527–1538), воєнні дії призвели до поновного встановлення влади Молдавського князівства над Покуттям. Переможна для Королівства Польського битва під Обертином 1531-го завершилася укладанням наступного року перемир’я, яке було закріплене миром Корони з Османською імперією у 1533 році. Цей мир унеможливлював подальші воєнні дії з боку Молдавського князівства та не допустив нової війни за участю турків, як це сталося в 1498-му.
Розвиток міст і торгівлі, що пожвавився в цей час після великих трансформацій останньої чверті XV століття, пов’язаних із експансією Османської імперії в Північне Причорномор’я та зміною традиційних для руських земель напрямків торгівлі, потребував від місцевого купецтва нових ринків і нових правових інструментів для цього. Значна частка торгівлі на руських землях була справою вірмен, що проживали у Львові та Кам’янці від другої половини XIV століття, а їхні громади посідали помітне місце в господарському та культурному житті руських земель. Кам’янецьким вірменам ще 1496 року вдалося отримати від короля Яна I Ольбрахта привілей на самоврядування. Свідченням того стала діяльність вірменського війтівського суду в місті, книги якого, писані вірмено-кипчакською мовою, збереглися й донині. Суперечності, що існували в правових нормах коронного, магдебурського, руського та вірменського прав, частково були для вірмен врегульовані ухваленням 1519-го на сеймі в Пйотркові документа «Статут львівських вірмен», або ж знаного за іменем упорядника Мхітара Ґоша, що жив у XII столітті.

Парламентаризм і культурна політика 
Загалом кодифікації правових норм за панування Сиґізмунда I було приділено чимало уваги. Сприяло цьому регулярне спілкування короля зі шляхтою на коронних сеймах, що відбувалися практично щороку, а в певні роки, як-от 1512-го, 1523-го, 1530-го, 1534-го, їх було й по два. Можна сказати, що саме ця регулярність виробила та закріпила в коронної шляхти звичку до парламентарних практик, де щораз частіше лунали голоси до реформування права та устрою в королівстві. Створена сеймова комісія розробила проект реформування коронного права, що детально обговорювався на сеймах 1520-х років і мав би після сейму 1532-го бути введений у дію. Але так не сталося. Натомість успішнішим для Сиґізмунда I виявилося реформування права у Великому князівстві Литовському в цей час. 1528 року було ухвалено Литовський статут. Можливо, межа компромісів, пов’язана з коронацією vivente rege (за живого короля) малолітнього Сиґізмунда Авґуста у 1530‑му, не дала змоги реформувати коронне право, а отже, дискусії про зміни в королівстві тривали наступні десятиліття, що позначилося на важливих реформах 1560-х років, проведених уже за панування його сина.

Формуванню образу Сиґізмунда I як статечного та мудрого володаря сприяв розвиток мистецтва та науки. За його правління королівська резиденція на Вавелі в Кракові набула такого вигляду, що майже без змін зберігся до нашого часу. А місце його поховання — одна з королівських каплиць у кафедральному соборі поруч із королівським замком — є чи не найкращим зразком ренесансу поза Італією. Такому розквітові мистецьких смаків і чималим інвестиціям посприяв другий шлюб короля з Боною Сфорцою, донькою Джана Ґалеаццо Сфорци та Ізабелли Араґонської. Розумна та надзвичайно амбітна королева принесла нові практики політичного та господарського життя до цієї частини Європи. Мабуть, ні до, ні після неї жодна з дружин короля не мала такого політичного впливу на життя держави. Завдяки королівській ласці та купівлі в шляхти розлогих володінь їй вдалося сформувати чималий особистий маєток як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському. На втіху своїм амбіціям вона перейменувала подільське місто Ров на Бар на честь міста Барі, де вона народилася та де завершилося її яскраве життя.
Метою династичної політики короля було укласти союзи з усіма сусідами, чому сприяли шлюб сина з донькою імператора, шлюби дочок із бранденбурзьким курфюрстом, сином шведського короля. Це мало забезпечити стабільність і мир володінням Яґеллонів у Центрально-Східній Європі, що значно зменшилися після поразки королівського племінника, чеського та угорського короля Людовика II Яґеллончика в битві під Могачем у 1526-му. Тоді частина Угорського королівства перейшла під владу османів, а шляхта чеського та угорського королівств обрала своїм королем Фердинанда Габсбурґа, майбутнього імператора. Шведський вектор династичної політки проявив себе наприкінці XVI cтоліття, коли польським королем було обрано шведського королевича Сиґізмунда, сина Катажини Яґеллонки.
Довге правління Сиґізмунда I створило в нащадків уявлення про нього як мудрого правителя. На більшості портретів перед нами постає сивочолий бородатий монарх, що править своїми народами. Велике значення мало його регулярне спілкування з підданими на сеймах, а також під час львівського рокошу в 1537 році. Саме тоді шляхта зібралася на посполите рушення і стала основою для екзекуційного руху, що визрівав у середовищі середньозаможної шляхти від початку його правління. Без цього і без постійних змін, що, на перший погляд, непомітно впроваджувалися весь час, реформи його сина Сиґізмунда II Авґуста не мали б жодного шансу на успіх у наступні десятиліття.

Читайте також: Королі та династії в українській історії

Cиґізмунд II Авґуст і кінець династійного правління 
Коронація десятилітнього Сиґізмун­­да Авґуста, єдиного сина Сиґізмун­да I та його другої дружини Бони Сфорци, за життя його батька була винятком з усіх попередніх, що відбувалися в Королівстві Польському. Подібні ідеї ще не раз з’являтимуться впродовж наступних років, але досвід, здобутий у першій половині XVI століття, назавжди переконає шляхту в неможливості повторення такого політичного кроку. Вибори короля відбуватимуться виключно після смерті попередника або ж самовільного зречення (як-от вибір Михайла Корибута Вишневецького після зречення Яна II Казимира в 1668-му).

Сігізмунд І. www.uk.wikipedia.org

Сиґізмун­д II Авґуст був останнім володарем Королівства Польського та Великого князівства Литовського і цілком окремо правив цими двома державами до утворення Речі Посполитої. Приклад того — різні сейми для Корони та Литви до 1569 року. А також цілком окрема зовнішня політика, коли Корона Польська не втручалася у справи Великого князівства Литовського, насамперед у відносинах із Московським царством. Це вилилося у фатальні наслідки першого періоду Інфлянтської (Лівонської) війни у 1560-х, коли тільки мілітарна та фінансова допомога Королівства Польського врятувала Велике князівство Литовське від цілковитої поразки.
Традиційно правління Сиґізмунда II Авґуста розглядається до 1562 року й після, тобто від часу сеймів, що реформували Королівство Польське у 1560-х, коли головною зіркою парламентаризму буде сейм 1569 року та утворення Речі Посполитої. Навіть найґрунтовніша монографія, що висвітлює життя останнього Яґеллона, авторства Анни Сухені-Ґрабовської доведена саме до 1562-го. Такий погляд спровокований не тільки унією, що була укладена в Любліні після одного з найдовших сеймів в історії Корони, а й тим, що сейми, які припали на 1560-ті роки, були піком політичної активності шляхти в Яґеллонську добу. Набув розвитку екзекуційний рух середньозаможної шляхти, що прагнула позбавитися домінації магнатів та сенату в політичному житті королівства. Шляхта йшла до цього не один десяток років у XVI столітті, починаючи від невдоволення, викликаного рішеннями ще короля Александра I, коли Статут Александра призвів до домінування сенату в політичному житті королівства. Ухвалена ж на сеймі в Радомі 1505-го Конституція Nihil novi послабила вплив сенату й стала стимулом для середньозаможної шляхти домагатися змін. Без цього жодні реформи 1560-х років не стали б успішними.

Реформи, що були спровоковані згаданим рухом, впровадили облік королівського маєтку. Інакше кажучи, йшлося про те, скільки насамперед власності є в розпорядженні короля, щоб він міг із прибутків своїх володінь фінансувати військо для оборони Королівства Польського. Для цього були започатковані ревізії королівщин, що дістали назву люстрації. Їх згідно з рішеннями Пйотрковського сейму 1562–1563-го мали проводити кожні п’ять років. Перед цим спеціальних ревізорів зобов’язували провести ревізію заставлених попередніми володарями королівщин, починаючи від тих, що були зроблені ще за панування Владислава II Яґайла та його сина Владислава III. У разі виявлення, що це нові суми застав, тобто ті, що були зроблені після ухвалення Статуту Александра в 1504-му, маєтки мали повернутися у власність короля. Особ­ливістю цієї акції було те, що вона проводилася дуже ретельно з огляду на весь попередній політичний процес і досвід подібних акцій, тому й залишила по собі унікальні джерельні матеріали, які, на мою думку, дають змогу значно ширше подивитися на локальні спільноти середини XVI століття. Окрім впровадження нової форми побору з володінь, було проведено копіювання всіх привілеїв на володіння тим чи тим маєтком. Сучасні історики отримали неоціненні матеріали для досліджень права власності, починаючи з XIV cтоліття.

Однак реалії того часу були цілком відмінними від тих, коли королі роздавали ці маєтки шляхті. Так, у Конституції Варшавського сейму 1563–1564 років, у податковому універсалі було зазначено, що податок пани та шляхта «…мають особисто або через статечних осіб сплачувати й разом зі своїми свідченнями віддавати та відсилати за своїм підписом і печатку прикладати…». З цього положення дослідники зробили припущення про існування в 1560-х роках уявлення в шляхетському середовищі, що пересічний, а головним чином заможніший шляхтич мав би вміти читати, писати, а також самостійно написати податкове свідчення. Але до цього було ще дуже далеко. Мало хто з тих, хто особисто сплачував податки, вмів написати більше ніж власне ім’я, хоча траплялися винятки цілком вправного володіння письмом, та ще й не однією мовою: латиною та польською, а подекуди й руською.

У результаті цих нововведень Королівство Польське отримало ресурс для оплати війська. Так як на це мала виділятися одна четверта прибутку королівщин — кварта, то таке військо стали називати кварцяним. З огляду на те що розмір королівщин станом на 1560-ті роки був доволі скромним, то й можливість утримувати на прибутки з них військо була зовсім невеликою як на потреби й розміри держави, що провадила війни з Московією, а також мусила тримати чималий військовий контингент на південно-східних кордонах для стримування Кримського ханату.

Сігізмунд ІІ Август. www.uk.wikipedia.org

Сиґізмунд II Авґуст був тим володарем, який порушив кілька неписаних правил в особистому житті короля. Він тричі одружувався. Начебто нічого специфічного, на перший погляд, але двічі на рідних сестрах, а одного разу на власній підданій. Якщо перший шлюб на Єлизаветі, доньці Фердинанда Габсбурґа та Анни Яґеллонки (вона була двоюрідною сестрою Сиґізмунда II Авґуста), цілком вписувався в політичні розрахунки Королівства Польського для підтримки блиску Яґеллонської династії, то другий після передчасної смерті дружини був викликом усім підданим короля. Його дружиною стала Барбара Радзивілл, вдова Станіслава Ґаштольда. Вона стала другою після Ельжбети Ґрановської (третя дружина Влади­слава II Яґайла) дружиною польського короля, яка була його підданою. Третій шлюб, укладений із Катериною, молодшою сестрою першої дружини, був політичним для обох сторін. Король потребував нащадка, а родина Габсбурґів мала на меті сформувати стійке коло своїх прихильників у Королівстві Польському. Королю так і не судилося мати спадкоємця, що продовжив би династію Яґеллонів.

Вершиною політичної діяльності Сиґізмунда II Авґуста була Люблінська унія — об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину або ж об’єднану (історики й досі дискутують щодо цього) державу Річ Посполиту. Шлях до унії цих двох держав торувався впродовж усього правління династії Яґеллонів — від обіцянок Яґайла в Крево й до унійного сейму у Любліні минуло 183 роки. Результат цього об’єднання — Річ Посполита — проіснував ще 226 років. А якщо сумувати ці дві цифри, то вийде союз, що протривав 409 років. У європейській історії тільки унія Англії та Шотландії нещодавно перевершила цей результат.
Створена Річ Посполита отримала спільного володаря. Від того часу й до кінця існування Речі Посполитої одна особа володаря завжди була і королем, і великим князем литовським. Для українських земель унія стала часом об’єднання. Інкорпораційні привілеї для Волинського, Київського та Брацлавського воєводств приєднали їх до Королівства Польського. Унаслідок цього всі шість воєводств опинилися в одній державі. Між ними зник державний кордон, але їх ще не об’єднувала спільна ідея Русі чи того, що в наступні століття стане ідеєю України-Руси.

На цьому завершився довгий період у нашій історії, представлений правлінням королів із династії П’ястів, Анжу та Яґеллонів. Хтось із них, як-от Казимир III, скористався династичною кризою в Руському королівстві, приєднавши до своїх володінь частину руських земель. Його наступник Людовик I Угорський мав на меті приєднати руський королівський домен до Угорського королівства. Владислав II Яґайло лише на самому схилку свого довгого правління погодився на зрівняння руської шляхти в правах із коронною, а за панування його старшого сина Владислава III це було формально введено в дію. Тривале правління Казимира IV стало часом формування політичного досвіду шляхти руських земель. Вона, шляхта, стала часто й регулярно спілкуватися зі своїм королем. Коронні сейми вже за Яна I Ольбрахта та Александра I стали тим політичним форумом, де обговорювалися та вирішувалися всі важливі державні справи. Сиґізмунд I за своє понад 40-літнє правління заклав основи тих змін, що судилося частково виконати його єдиному синові Сиґізмунду II Авґустові. На ньому й завершується сторінка нашої історії, де королями ставали як по народженню, так і за вибором шляхти, здебільшого формальним і безальтернативним. Але належність до династії була вирішальною для вибору королем. Уже після 1572-го в Речі Посполитій вибір того, хто стане королем, цілковито залежав від шляхти та великих політичних угруповань, організованих магнатами та часто спонсорованих закордонними претендентами. Наставала епоха виборних королів і мішаної монархії (monarchia mixta), яку дослідники охрестили владою олігархії.