Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік, № 3, 15 за 2020 рік та № 29, 30, 37 43 за 2021 рік
Останній володар Речі Посполитої, польський король і великий князь литовський Станіслав Авґуст Понятовський був заручником долі. З перспективи сьогодення дуже легко так його схарактеризувати, адже ми добре знаємо його життєпис. Знаємо його думки — і приватні, й публічні, його інтимне життя, і врешті, його перемоги та поразки. Тоді чому він заручник? А якщо й так, то де саме була його в’язниця й кому вдалося полонити короля? Відповідь проста — історія. Історія його життя. Ми добре знаємо події другої половини XVIII століття. Обізнані з більшістю важливих подій, таких як ліквідація Гетьманату, Коліївщина, російсько-турецькі війни, ліквідація Запорозької Січі та поділи Речі Посполитої, що призвели до значного територіального здобутку Російської імперії на захід від кордонів, що склалися наприкінці XVII століття. До цього переліку варто додати Барську конфедерацію, реформи в Речі Посполитій, діяльність чотирилітнього сейму, ухвалення першої в Європі конституції та численні зради магнатів на користь сусідів, що спритно поділили територію однієї з найбільших тогочасних держав. І зробили це під гаслами турботи про долю населення цієї країни, опіки над вірянами однієї конфесії та прагнення зберегти усталений політичний лад. Одне слово — політика. Власне, у такий час і став новим королем Понятовський — у час війн, повстань, переворотів, революцій та боротьби за порятунок держави.
Станіслав Антоній народився 17 січня 1732 року у Вовчині, що в Брестському воєводстві. Батьками майбутнього короля були Станіслав Понятовський і Констанція Чарторийська. Батько короля тоді вже був мазовецьким воєводою, а його шлюб з Чарторийською лише посилив у майбутньому позицію амбітного, але не надто заможного Понятовського. Схоже на те, що зв’язавши себе з Чарторийськими, Станіслав безпосередньо вплинув і на подальшу долю не тільки свого сина Станіслава, майбутнього короля, а й усіх його дітей, яких було залучено в широкі плани familii Чарторийських, що від 1730-х років стала одним з найпотужніших політичних угруповань Речі Посполитої. Родинне виховання й традиційні освітні подорожі сформували уявлення про світ та певною мірою втягнули у вир міжнародної політики. Знайомство у Берліні з британським послом Чарльзом Вільямсом кардинально змінило його життя. Симпатія Вільямса привела то того, що Понятовський став його приватним секретарем у новій місії в Санкт-Петербурзі.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Ще перед своїм петербурзьким відрядженням, метою якого, ймовірно, було мати свого довіреного оглядача в столиці Російської імперії, familia Чарторийських зробила чимало, щоб особа молодого Понятовського була знаною в шляхетському середовищі Речі Посполитої. Обоє братів матері — литовський підканцлер, а від 1752 року канцер Міхал, а також руський воєвода Олександр Авґуст Чарторийські — стали опікунами племінника. Швидка кар’єра Понятовського тоді не була винятковою. Участь у зірваних сеймах, у засіданнях коронного скарбового трибуналу чи головного трибуналу Великого князівства Литовського цілком вписувалися в типову модель кар’єри молодого представника тогочасної впливової магнатської родини. У 1755 році він здобув високий уряд стольника Великого князівства Литовського, а наступного року — ще й уряд перемишльського старости, який тримав аж до обрання королем. Його участь у політичному житті країни була помітною. Якщо глянути тільки на перелік воєводств і земель, від яких його обирали послом на сейм (а це Інфлянтське, Руське, Підляське воєводства), то на початку 1760-х років він уже був знаною особою.
Агент імперії. Російський посол Ніколай Рєпнін був головним політиком Варшави в час королювання Станіслава Авґуста — і це дорого обійшлося Речі Посполитій
Але повернімося до його петербурзького відрядження. Столиця Російської імперії у 1750-х ще залишалася містом, що будувалося. Чого не скажеш про намагання імперії впливати на більшість справ у тодішній європейській політиці. Молодий Понятовський мав би тішитися, що опинився в такий час і в такому місці та здобув нагоду спостерігати за тим, як у столиці імперії твориться велика політика в час Семилітньої війни, а також спробувати зрозуміти головні засади й мету цієї політики, бодай щодо власної країни. Можливо, він таки в чомусь і розібрався, про що на схилку життя писав у мемуарах у тому-таки Санкт-Петербурзі. Але була в нього й інша розрада — роман з дружиною спадкоємця російського престолу Софією Фридерікою Авґустою, яка після одруження змінила своє ім’я на Єкатєріна. Цей зв’язок до кінця життя безпосередньо впливав на нього, особливо в перші роки його панування.
Прокляття liberum veto
На перший погляд, може видатися дивним, як у Речі Посполитій знову обрали короля з середовища шляхти. Хоча востаннє таке трапилося менш ніж сто років тому, коли спочатку Міхал Корибут Вишневецький, а згодом Ян Собеський зійшли на престол. Як так сталося, що Понятовського обрали королем? Відповідь на це запитання доволі проста: він був інструментом. Для клану Чарторийських він став тим, хто мав би поширити та зміцнити впливи familii в Речі Посполитій, зробити з них головне політичне угруповання країни й надовго, з огляду на вік короля, захистити їх від посягання конкурентів. Принаймні від 1730-х років, коли почалося формування цього політичного угруповання, Чарторийські з року в рік намагалися розширити свій вплив завдяки володінню розлогими маєтками, отриманими в результаті шлюбу Олександра Авґуста з Марією Сенявською, які досить справно адміністрували та зробили основним джерелом їхнього впливу. Чарторийські так прагнули влади, що наприкінці панування Авґуста III готували державний переворот. Інструментом Понятовський був і для двох сусідніх держав — Росії та Пруссії. І коли вони домовилися про спільне просування зручного для них кандидата, а перша ввела свої війська на територію Речі Посполитої, то всі зірки зійшлися — навіть попри впливове гетьманське угруповання, що прагнуло віддати корону представнику династії Веттинів.
Сама елекція, якій посприяли російські військові підрозділи, відбулася 7 вересня 1764 року. Понятовського обрали королем, а він для себе обрав ім’я Станіслав Авґуст. Усе відбулося доволі швидко, зважаючи на не надто велику кількість шляхти, що зібралися на елекційний сейм. Але якщо подивитися на те, як це було пізніше представлено у великій за розмірами картині італійського художника Бернардо Беллотто, то може скластися враження повного тріумфу нового короля та його прихильників. Так, особисто для нього та familii це була перемога. Але влада, навіть королівська, у такій складній країні, як Річ Посполита, — це проблема з багатьма підводними течіями. Можна бути королем, можна зібрати чимало своїх послів на сейм, але завжди знайдеться той один, хто в ім’я демократії, в ім’я збереження старих прав і свобод, в ім’я свого патрона скаже сакраментальне «не дозволяю» — і справу зроблено: сейм зірвано, а потрібні країні рішення не тільки не ухвалено, а й навіть не розглянуто. Це прокляття liberum veto, починаючи з 1652 року, дедалі більше впливало на життя країни, а в середині XVIII століття стало чи не основним політичним інструментом Речі Посполитої: мабуть, на момент елекції Станіслава Авґуста Понятовського мало хто пам’ятав сейм, який не було зірвано.
Саме політичний устрій Речі Посполитої був тією головною проблемою, яка об’єднувала чи не всі сторони. Одні прагнули його змінити, а інші зберегти в тій формі, що існувала вже не одне століття. І якщо новий король та його реформаторське оточення прагнули змінити весь устрій, то хай який дивний вигляд це матиме, і Росія і Пруссія робили все можливе, щоб зберегти наявний стан справ. Чи не в кожному листі з Петербурга та Берліна до послів ішлося про те, що головним завданням дипломатії обох країн є збереження наявного устрою, і кожна країна виділяла чималі кошти для вербування прибічників. У ситуації, що склалася, Понятовському та його прихильникам було важко знайти оптимальне для країни рішення, адже позиції не були рівними. Якщо Єкатєріна II та Фрідріх II через специфіку устрою своїх країн ухвалювали швидкі рішення, то Станіслав Авґуст був заручником устрою Речі Посполитої. Будь-яка демократія не є швидкою. І навіть у таких надто складних умовах були правові інструменти для спротиву, але вони лише створювали видимість незалежної політики короля та країни загалом.
Перші кроки та перші кризи
Новий король відійшов від усталеної віками традиції: з 1320 року коронація нового короля відбувалася у Кракові, але того разу вона була у Варшаві. Другим порушенням традиції став коронаційний одяг короля. Станіслав Авґуст зробив свій вибір на користь французького строю, можливо, щоб так показати свою прогресивність і відрив від давніх звичаїв. Третім відхиленням від традиції було й місце проведення коронаційного сейму, для якого також обрали Варшаву. Головною дійовою особою сейму став російський посол Ніколай Рєпнін, який зажадав впровадити рівноправ’я для православних і протестантів у країні. Хоча кількість православних у Речі Посполитій тоді була мізерною, цей чинник обидві держави використовували в певній формі у взаємних відносинах майже впродовж усього XVIII століття.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Прагнення короля змінити ситуацію на свою користь і здійснити вкрай необхідні країні реформи блокували не тільки ззовні. У другій половині XVIII століття в Речі Посполитій мало було бути королем і мати поруч потужне політичне угруповання й велику родину. Усі ці фактори вагомі, проте не вирішальні, адже були й інші політичні гравці, що, визнавши поразку під час елекції, не полишили своїх планів щодо власного місця в політиці. І дуже часто вони ставали агентами впливу інших країн — Російської імперії, Прусського королівства, Австрійської імперії. Принаймні важко собі уявити, що хтось зміг би контролювати та впливати, наприклад, на одного з тогочасних найбільш заможних і впливових магнатів Кароля Станіслава Радзивіла, знаного як «панє коханку». Ще однією проблемою було те, що контролювати всі сеймики, які стали впливовими політичними гравцями в системі влади Речі Посполитої, не могло собі дозволити жодне політичне угруповання. Їхня численність і закоренілий регіоналізм, який не давав змоги звести до спільного знаменника бодай кілька засадничих проблем країни, а також політична корупція створювали політичний пазл, скласти який не міг ніхто — надто вже складною та строкатою була Річ Посполита.
Останній король польський. Станіслав Авґуст Понятовський не зміг впоратися з політичними обставинами, що склались у Речі Посполитій та навколо неї, а відтак став їхнім заручником і жертвою
Новий король запровадив регулярні зустрічі зі своїми міністрами: канцлерами, підканцлерами й кількома довіреними особами, серед яких були дядько короля Авґуст Чарторийський і королівські брати. Це мало вигляд спроби створити постійний уряд, хоч і не позбавлений непотизму. Будь-хто на місці Понятовського прагнув би оточити себе у складний час особисто відданими людьми, а таких було найлегше й найшвидше знайти в родинному колі. Ще однією новацією стали ради сенату, що відбувалися двічі на тиждень. Практика частого спілкування короля з найвищими урядниками була новою й сильно відрізняла Понятовського від його попередників. Перед країною та її володарем поставали складні виклики, головним з яких була реформа політичного устрою. Річ Посполита, яка застрягла у своєму славному демократичному минулому, дедалі більше ставала схожою на Венеційську республіку, що законсервувала свій устрій ще раніше і у другій половині XVIII століття вже радше скидалася на політичний заповідник: красива обгортка, яскраві гасла про рівність і справедливість та цілком інші реалії. Станіслав Авґуст від самого початку свого панування отримав чіткий сигнал: не робити нічого або майже нічого без згоди Санкт-Петербурга. Навіть таке, здавалося б, логічне й суверенне право кожної країни — мати свою постійну дипломатичну службу в головних європейських столицях — викликало гострий спротив Єкатєріни II.
Першу міжнародну кризу Станіслава Авґуста Понятовського було блискуче розіграно в Петербурзі, після якої в нього не мало залишитися сумніву в щирості Єкатєріни II та справжніх намірах Російської імперії. Справа, яка, на перший погляд, видавалася не першорядною, стала своєрідним маркером намірів. Особливість кордону між Річчю Посполитою та Прусським королівством полягала в тому, що певна його ділянка проходила по Віслі. У 1765 році Фрідріх II запровадив збирання мита у Квідзині, що призвело до здорожчання товарів, які перевозили до Гданська та з нього, на 10–15%. Дії Пруссії стали відповіддю на впровадження рішенням коронаційного сейму генерального мита в розмірі 3,3%, яке ліквідовувало всі інші мита та збори. Неможливість розв’язати це питання змусила Станіслава Авґуста звернутися до російського посередництва. «Допомогу» справді було надано, але вона призвела до того, що в 1766 році збирання генерального мита призупинили майже на десятиліття. Пруссія була задоволена, адже дії російської дипломатії заощадили Фрідріху II 200 тис. талерів постійних виплат, які він обіцяв за компроміс особисто Станіславу Авґусту. Король теж був задоволеним і дякував Єкатєріні II, але скарбниця Речі Посполитої втратила джерело доходів, а митні збори не отримали простої та чіткої системи адміністрування.
Ця історія з посередництвом Росії виразно показала, що Понятовський завжди може сподіватися на допомогу, але ця допомога щоразу буде надто дорогою і для нього, і для Речі Посполитої. Варто зазначити, що у схожу пастку російської допомоги, за якою йшло щедре фінансування, а за ним — постійні прохання, спочатку прості, а згодом дедалі більші та складніші, потрапив не тільки король. Чимало представників еліти Речі Посполитої, і вищого, й нижчого рівнів, віддавна брали російські гроші та не ставили собі простого запитання: яка справжня ціна такої щедрості? Ціна виявилася надто високою. Рідні дядьки короля, Олександр та Міхал Чарторийські, вважали, що російську допомогу в концентрації влади в руках familii варто прийняти, але згодом потрібно самостійно правити у своїй країні. Ця теорія була красивою, проте насправді вкрай наївною: від самого початку панування Станіслава Авґуста головним політичним гравцем у Варшаві став російський посол Ніколай Рєпнін, чий зоряний час незабаром настав.
Навіть у таких не надто сприятливих обставинах король зміг запровадити кілька важливих реформаторських рішень. Серед них варто відзначити заснування в 1765 році Рицарської школи, яка мала б готувати й навчати молодь для військової та цивільної служби в Речі Посполитій. Ця ініціатива короля була дуже важливою, зважаючи на те, що традиційно кожен шляхтич міг посісти будь-який уряд у країні. А які були критерії компетентності й рівень освіти такого урядника? Звісно, найзаможніші родини давали своїм нащадкам шанс на добру освіту. Але чи було цього достатньо, щоб посісти певний уряд і добре виконувати свої обов’язки? Відсутність сталого апарату державних службовців з відповідною освітою та підготовкою була однією з засадничих проблем країни. Логічним продовження ініціатив короля стала реформа міського самоврядування, яка полягала у впорядкуванні міських фінансів, інвентаризації власності міст і кращому адмініструванні нею, контролі над цехами й купецькими гільдіями. Для цих цілей у тому самому 1765 році було створено Комісію доброго порядку (Boni Ordinis) спочатку для столичного міста Варшави, а від 1768 року — для всіх королівських міст.
Конфесійна карта
Конфесіоналізація, що розпочалася ще у XVI столітті, призвела до стійкого уявлення про те, що саме конфесія є тим маркером, який поділяє людей у Європі. Загалом більшість населення Речі Посполитої, окрім уже тоді чималої спільноти євреїв, сповідувала християнство, але це аж ніяк не означало єдності у справах віри. У XVI столітті з грона католиків і менше православних почали виокремлюватися різні протестантські конфесії, а вже наприкінці століття частина православних прийняла унію з Римом. Усе наступне XVII століття минуло в кривавій боротьбі за віру, у якій перемогли католики. Це спричинило втрату духу толерантності, що існував у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському у XVI столітті. Звісно, надто відкритої ворожнечі між католиками та протестантами, на кшталт релігійних війн у німецьких землях, тут не було: наприклад, кальвіністи Радзивіли обіймали вищі уряди у країні та володіли розлогими маєтками. Але це були радше винятки.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Православним у цьому пощастило менше. Справа унії, а саме незгода з нею значної частини духовенства, яке побачило й майстерно використало фактор козацтва у провадженні власної візії православної церкви на українських землях Речі Посполитої, призвели до запеклої боротьби між православними й уніатами. У цьому протистоянні, що тривало впродовж усього XVII століття, унійна церква перемогла. На початку XVIII століття всі православні єпископи на території Речі Посполитої перейшли в унію. Замойський собор унійної церкви в 1720 році запровадив низку реформ, які вже в середині XVIII століття дали унійній церкві змогу опанувати чи не весь простір Київської митрополії, що залишалася в межах країни. Невелику кількість православних було підпорядковано могилівському православному єпископові. Видавалося, що проблему православ’я в Речі Посполитій розв’язано, навіть попри те, що київський унійний митрополит так і не отримав свого місця в сенаті.
Цей екскурс важливий з огляду на те, що і російська, і прусська дипломатії об’єднали свої зусилля для розв’язання власних стратегічних завдань. Принаймні від 1730 року в усіх російсько-прусських таємних трактатах був пункт про підтримання річпосполитських протестантів і православних. І Пруссія на власному прикладі продемонструвала, як можна використати релігійний чинник у відносинах з Річчю Посполитою. Першу зброю застосували на сеймі 1766 року, коли конфесійне питання спричинило бурхливі дискусії, апофеозом яких стали плач і нервовий зрив Станіслава Авґуста. Сейм, що відбувався у Варшаві від 6 жовтня до 29 листопада 1766 року, мав на порядку денному кілька важливих питань. Маршалком посольської ізби обрали волинського підкоморія Целестина Чаплича. Головним питанням було liberum veto, яке з символу ідеальної демократії та антикорупційного запобіжника давно перетворилося на гальмо змін і запоруку нездатності домовитися з будь-якого питання. Реформаторська частина послів, яких підтримувала familia Чарторийських, прагнула скасувати право застосовувати liberum veto бодай у справах, пов’язаних з фінансами. Натомість російський посол усіма способами намагався пролобіювати проєкт, згідно з яким було визнано рівні права для протестантів і католиків. Головним лобістом цього був сам король. Третьою стороною, що просувала свої інтереси, були консерватори на чолі з краківським єпископом Каєтаном Солтиком, які прагнули не допустити реалізації таких планів, але водночас мали спільну мету з російським послом — розв’язати конфедерацію, яку було зав’язано ще на конвокації в 1764 році. Причина таких спільних інтересів у цьому питанні полягала в тому, що сконфедерований сейм не можна було зірвати.
Карти було відкрито доволі швидко. Коли на порядок денний поставили голосування щодо скасування liberum veto у фінансових питаннях, російський і прусський посли відверто почали погрожувати Речі Посполитій війною. Частина консервативної шляхти з різних причин не бажала порушувати старі права і свободи, що було на руку і Пруссії, й Росії. Пошуки компромісу вкотре призвели до відкладання реформ. У цьому випадку впровадили голосування більшістю голосів, бодай у фінансових питаннях. Проєкт Рєпніна було відхилено, але й конфедерацію — розв’язано. Війну відкладено. Російська та прусська дипломатії цього разу не досягти своїх цілей, але видається, що дуже добре засвоїли цей урок. Минуло доволі небагато часу, коли так звані конфесійні чи релігійні конфедерації було зав’язано в Радомі, Слуцьку й Торуні. А наступний сейм здобув не надто привабливу назву «рєпніновський», за яким розпочалася справжня драма 1767-1768 років, що відкрила шлях до першого поділу Речі Посполитої.