1648 рік був переломним для історії усієї Європи. Якщо країни Західної та Центральної Європи, втомлені Тридцятилітньою війною, шукали і знайшли компроміс для подальшого співіснування у Вестфалії, то у Речі Посполитій все тільки починалося. Повстання під проводом Богдана Хмельницького набуло величезного розмаху. Підтримка Кримського ханату та нищівні поразки коронної армії на початку кампанії 1648 року стали шоком для тогочасного суспільства. Не було армії та її очільників, які потрапили у татарський полон, не було уявлень про те, що відбувається на далекому сході країни, не було врешті й короля.
Улюбленець Владислав IV помер 20 травня. Його смерть для близького оточення не стала несподіванкою, бо давно було відомо про вкрай поганий стан здоров’я правителя. Навіть його молодший брат Ян Казимир 1647 року склав з себе кардинальський капелюх, аби знову стати світською особою та отримати для себе престол. Але останній ще потрібно було здобути в елекційній кампанії, де конкурентом Яна Казимира став рідний брат вроцлавський єпископ Кароль Фердинанд.
Якщо останнє міжкоролів’я після смерті Сиґізмунда III 1632 року було відносно спокійним, то зважаючи на обставини, насамперед козацьке повстання й гучні перемоги Богдана Хмельницького над коронним військом та посполитим рушенням, елекційна кампанія 1648 року на самому початку не виглядала оптимістичною. З огляду на наявність двох поважних кандидатів, братів останнього володаря, середовище шляхти поділилося на два табори. Один прагнув домовитися з козаками, інший — військовими діями швидко припинити повстання. Перший репрезентував коронний канцлер Єжи Оссолінський, а другий — руський воєвода князь Ярема Вишневецький. Кожна з груп мала своїх відданих прихильників, але більшість погоджувалася в одному — потрібно швидко обрати володаря.
Читайте також: Королі та династії в українській історії. Улюблений король в українській історії Владислав IV Ваза
У пошуках короля
Підтримку Яну Казимиру висловила вдова Владислава IV, низка країн, серед яких Франція та, несподівано з огляду на давні претензії батька й брата на власну корону, Швеція, а також козацький гетьман Богдан Хмельницький. На час проведення елекційного сейму він стояв з військом під Замостям. Але здається, що шальки терезів на користь Яна Казимира схилила низка подій, майстерно укладених у певну послідовність.
Вміння домовитися та піти на компроміс є винятково важливим для кожного володаря, ще і в такій специфічній державі, як Річ Посполита. Тим паче, що тут існували справи Коронні та Великого князівства Литовського, а також католиків, протестантів і православних, інтереси Великопольщі, Малопольщі, Мазовії, Інфлянтського воєводства, Королівської Пруссії та магнатів. І все це з окремим поділом і перерозподілом на воєводства, землі, повіти, особисті симпатії та антипатії, родинні зв’язки та родові ворожнечі робило світ політики вкрай мінливим і непередбачуваним. Ця строкатість значно ускладнилася під час елекції 1648 року, де будь-які домовленості ще не гарантували успіху. Як і те, що вміння прийти до влади ще не означало нею вправно користуватися.
У цій ситуації, зваживши всі плюси та мінуси, з огляду на добрі контакти Яна Казимира з вдовою та двором, підтримку або ж домовленість з надвпливовим у Великому князівстві Литовському Боґуславом Радзивіллом, а також те, що навіть Богдан Хмельницький висловлював йому підтримку, Кароль Фердинанд зняв свою кандидатуру. Вибір залишилося підтвердити на елекційному полі. Що й сталося незабаром. 20 листопада 1648 року Яна Казимира обрали правителем. Коронація у краківський кафедрі на Вавелі відбулася вже 17 січня 1649 року. Знадобилося рівно півроку, щоб держава знову отримала короля, і ще два місяці для здійснення коронації. Темпи на той час блискавичні, особливо зважаючи на обставини, які супроводжували цей вибір. А в травні 1649 року Ян ІІ Казимир і Марія Людовіка, яка й далі лишалася королевою, уклали шлюб.
Новий володар не був популярним серед шляхти. Можливо, через свою зовнішність, яку у 1634 році зіпсувала хвороба (у Львові він перехворів на віспу). А, можливо, й через риси свого характеру, які сформувалися під впливом матері та її прагнення зробити його наступником батька. Королева Констанція з середини 1620-х років лобіювала його кандидатуру на престол. Але її передчасна смерть 1631 року мала поганий вплив на сприйняття Яна Казимира кандидатом з огляду на його вік та досвід порівняно зі старшим братом Владиславом. Тому він і шукав собі пригод у військових кампаніях, не пропустивши жодної з кінця 1620-х років.
Читайте також: Казимир IV та формування світу Яґеллонів
Сподівання отримати бодай якийсь трон спонукали його до участі у Тридцятилітній війні на боці Габсбурґів — з огляду на походження його матері. Не отримавши нічого від австрійських родичів на терені імперії, а також від рідного брата Владислава IV, він авантюрно прийняв пропозицію стати віце-королем Португалії. Але під час подорожі Яна Казимира заарештували, і він провів майже два роки у французькому ув’язненні. Цей полон, а також вступ до ордену Єзуїтів 1643 року, можливо, випрацювали в нього певні риси характеру. Серед них були рішучість та особиста сміливість. Вони у подальшому стали йому в пригоді у важкі часи.
Цими словами можна охарактеризувати усе правління Яна ІІ Казимира. Воно припало на найбільше в історії Речі Посполитої козацьке повстання, війну зі Швецією та Московією, дошкульні поразки та малоприємні компроміси, протистояння еліт держави. Після цього та смерті дружини він складе корону та виїде в останню подорож з країни. Чи вдалося йому вистояти, чи так уже заслужив Ян ІІ Казимир на зневагу нащадків? Зважаючи тільки на кількість та масштаб військових кампаній, що припали на його панування, питання відпаде одразу. Жоден володар Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої до нього не мав одночасно стільки зовнішніх і внутрішніх ворогів та проблем. І жодному з них до Яна II Казимира не доводилося полишати межі своєї держави під час правління.
Козацька загроза
На початку свого панування 1649 року Ян II Казимир прагнув вирішити козацьке питання. Проблема полягала в несхожості того, що відбувалося 1648 року, на попередні козацькі виступи. Раніше козацькі повстання обмежувалися здебільшого середнім Подніпров’ям, та й кількість повсталих ніколи ще не була такою великою. Козаки ніколи не заходили так далеко на захід, як у тріумфальній для себе кампанії 1648 року. Тоді разом з татарами вони взяли в облогу Львів, а згодом стали табором біля Замостя, де Богдан Хмельницький чекав звісток з елекційного сейму про обрання нового володаря. Він мав намір згодом тріумфально в’їхати до Києва і сповна насолодитися славою переможця.
Ян ІІ Казимир. Король, чиє правління було суцільним випробуванням для нього самого
Рік 1649-й мав дати відповідь для короля та усієї Речі Посполитої на просте, але вкрай важливе питання: чи буде повстання придушене. Перемовини з Богданом Хмельницьким про перемир’я навесні 1649 року не дали жодного позитивного результату. Справи миру чи війни мали знову вирішуватися на полі битви. Така битва відбулася в околицях Зборова 15–16 серпня. Король разом з військом був оточений. Здавалося, що за мить настане тріумф повстанців та особисто Богдана Хмельницького. Але сталося зовсім навпаки. Руку допомоги, якщо так можна сказати, королеві простягнув кримський хан Іслам ІІІ Ґерай. Перемовини, що розпочалися за його ініціативи, призвели до того, що Богдан Хмельницький змушений був пристати на реєстр у 40 тис. козаків та припинити військові дії. Річ Посполита виплачувала ханові величезну суму контрибуції. Формальна нічия, але якою ціною вона далася для усіх сторін! Король майже програв, козаки майже виграли. Але жодна зі сторін не була задоволена отриманим результатом. Наступного разу, коли Ян II Казимир та Богдан Хмельницький зустрінуться на полі битви, перемога буде на боці короля.
Битва під Берестечком, що відбулася 28 червня — 10 липня 1651 року, була найбільшим мілітарним тріумфом короля у протистоянні з козаками. Вивчивши гіркий урок кампанії 1649-го Ян II Казимир ретельно підготувався до цієї битви. Добре планування самої битви, військо у 75–80 тис. вояків, а також заступництво православної ікони Холмської Богородиці разом із вдало використаною перевагою у розташуванні та організації зумовили нищівну поразку козаків. Від остаточного розгрому їх врятувала нерішучість короля, який вважав, що справу зроблено. Що ж, наступного року коронне військо буде вщент розбите Богданом Хмельницьким у битві під Батогом, що відбулася 1–2 червня 1652 року.
Читайте також: Перші королі з династії Яґеллонів
Наступна кампанія 1653 року стала чи не повторенням подій під Зборовом. Король зі своїм військом, заблокований у Жванці, змушений був вкотре вдатися до татарського посередництва. І авантюрне рішення розпочати похід знову врятувала чергова угода з ханом. Але для короля та Речі Посполитої це не стало порятунком. Угода козаків з московським царем, скріплена присягою на раді у Переяславі 18 січня 1654 року, стала початком нового конфлікту — війни з Московською державою. Вона давно прагнула повернути собі втрачений 1634 року Смоленськ та нарешті поквитатися за ганебні поразки першої третини XVII століття.
Московська та шведська експансія
Події 1654–1655 років на східних кордонах Речі Посполитої вкотре показали нездатність найбільшої за площею країни Європи давати собі раду із зовнішніми та й внутрішніми викликами. Невирішеність козацького питання, нереформованість податкової системи та слабке військо спричинили до швидкої поразки у кампанії 1654 року, коли московські війська, не бажаючи воювати за козацьким сценарієм, вирішували свої стратегічні питання. У 1655 році взяли Вільно, столицю Великого князівства Литовського. Ця поразка Яна II Казимира, який також був великим литовським князем, стала причиною литовського сепаратизму. Його очолили Януш та Боґуслав Радзивілли. Після угоди в Кейданах, підписаної 20 жовтня 1655 року, Велике князівство Литовське переходило під протекцію Шведського королівства. Здавалося б, усі, хто прагнув кінця Речі Посполитої, мали бути задоволені. А чи не найбільше своїми успіхами був втішений шведський король, який розпочав улітку тріумфальну кампанію проти польського володаря. Ідея перетворити Балтійське море у внутрішнє шведське наблизилася до своєї реалізації як ніколи.
Шведські війська під керівництвом Карла X Ґустава протягом 1655 року підпорядкували собі практично більшу частину Корони, змусивши короля втекти за кордон. Поляки здали Варшаву та Краків. Уперше польський король тікав зі своєї країни. Останнім прихистком Яна II Казимира стали особисті володіння в Сілезії — Глогувек в Опольсько-ратиборзькому князівстві. Звідти король прагнув налагодити спротив шведським військам. Особиста заповзятість короля та прагнення повернути втрачений престол стали однією із запорук подальшого успіху, символом якого була оборона монастиря на Ясній Горі у Ченстохові. Ікона Богородиці, свого часу вивезена князем Владиславом Опольським з Белза, стала відтоді національним символом Польського королівства — саме її заступництву оборонці дякували за перемогу. Тріумфальний початок перемог у війні зі шведами король розпочав зі Львова.
Читайте також: Анжуйська династія на українських землях у 1370–1399 роках
1 квітня 1656 року Ян II Казимир у львівській кафедрі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії склав урочисту обітницю, у якій віддав під опіку Богородиці Польське королівство та обіцяв після звільнення своєї держави від шведів та московитів покращити становище селян та міщан. У такий спосіб він намагався залучити їх до збройної боротьби проти загарбників. Що ж, наступні події кампаній 1656 та 1657 років дозволили переломити хід війни зі шведами, а Віленське перемир’я, яке Річ Посполита уклала з Московським царством, надало змогу сконцентруватися на протистоянні з Карлом X Ґуставом. Останній, шукаючи нових союзників, намагався заохотити до союзу Богдана Хмельницького, але смерть гетьмана та подальші події зірвали цей план.
Спроба реформ
Шансом вирішити козацьке питання була угода, яку 16 вересня 1658 року уклали уповноважені представники короля та нового козацького гетьмана Івана Виговського, що домовилися про чи найамбітнішу трансформацію Речі Посполитої за всю історію її існування. Третім членом федерації мало стати Велике князівство Руське. Адже невирішеність руського питання, коли 1569 року Корона Польська та Велике князівство Литовське об’єдналися і створили Річ Посполиту, провокувала пошуки місця для третього народу в цій державі. Повернення козаків під руку свого природного володаря, як це розуміли тоді, мало припинити десятилітню війну та чвари, а водночас зміцнити та, можливо, врешті реформувати Річ Посполиту, яка виявилася безпорадною перед викликами часу в середині XVII століття.
Єжи Себастьян Любомирський. Виступ коронного гетьмана проти володаря зірвав плани Яна ІІ Казимира щодо обрання наступного короля
На жаль, цей амбітний проект не реалізували. Відсторонення Івана Виговського від гетьманування, взаємні чвари у козацькому середовищі та активна діяльність Московської держави, що прагнула закріпитися бодай на лівому березі Дніпра та в Києві, призвели до швидкого поділу козацтва на кілька ворожих таборів. Інша сторона, попри бажання короля та частини сенаторів, зробила недостатньо, щоб ця ідея нової Речі Посполитої стала життєздатною. Шанс втратили. І коли через п’ять років зимова кампанія, яку очолив особисто король Ян II Казимир, поставила за мету повернути під свою зверхність лівий берег Дніпра, знайшлося не так багато прихильників, що воліли знову опинитися під його рукою.
У пошуках миру
Мир, укладений в Оліві 1660 року, завершив війну, що увійшла до історії під короткою, але влучною назвою «Потоп». Здавалося, що принаймні цей напрямок не потребує уваги короля і можна поволі вирішувати інші нагальні справи. Але саме після перемоги над Швецією Ян II Казимир чи не вперше заговорив про своє зречення з престолу. У період, коли козацьке питання залишалося невирішеним і Річ Посполита втрачала важелі впливу на козацьких ватажків. Адже час виносив на політичну сцену нових лідерів, які не мали вже того сентименту до короля та до своєї колишньої вітчизни. Нові лідери дивилися на схід, на московського царя, посли якого вправно експлуатували релігійні гасла та намагалися вкорінитися на новій для себе території.
Андрусівське перемир’я, укладене 30 січня 1667 року, завершило тривалу війну між Річчю Посполитою та Московською державою. Лінія розмежування мала пройти Дніпром, виразно поділивши українські землі на Правобережну та Лівобережну Україну. Перемогою московської дипломатії було положення про дволітнє перебування Києва під її юрисдикцією. Але там де два роки, там і вічність. У даному випадку «юрисдикція» затягнулася аж до 1991 року. Лише події 1917–1920 та 1941–1943 років на певний час переривали московську, петербурзьку та знову московську зверхність над цим сакральним містом.
Протягом 1660-х років Янові ІІ Казимирові довелося зіткнутися із внутрішніми викликами, що увійшли до історії під назвою «Рокош Любомирського». Причинами, що спонукали коронного гетьмана Єжи Себастьяна Любомирського виступити проти короля, були борги перед військом та сеймовий суд, що оголосив його банітом (вигнанцем). У відповідь на це вірні йому підрозділи зав’язали конфедерацію та виступили збройно проти свого володаря. Однією з умов рокошан була незгода на прижиттєву елекцію наступного короля. Цю ідею Ян II Казимир виношував уже давно, але вона була тією червоною лінією, заступити за яку шляхта Речі Посполитої ніколи не погоджувалася. У збройному протистоянні король програв і змушений був полишити свої плани елекції vivente rege (за живого короля). Неможливість реалізації своїх планів та смерть дружини остаточно підштовхнули його до зречення (абдикації), яке відбулося 16 вересня 1668 року. Згодом король виїхав до Франції, де отримав у пожиттєве володіння абатство Сен-Жермен-де-Пре у Парижі. Там він й дочекався своєї смерті наприкінці 1672 року. Тіло останнього представника династії Ваза на польському престолі згодом перевезли та поховали в королівській усипальниці на Вавелі у Кракові.
Читайте також: Королі та династії в українській історії. Руські князівства під правлінням П’ястів
Апокрифічне пророцтво
Звісно, що Ян II Казимир був королем, який припускався помилок, часом фатальних як для себе, так і для своєї держави. Але він, на відміну від свого брата Владислава IV, ніколи не боявся подивитися в очі небезпеці, особисто керував військами — як у ганебних поразках, так і в тріумфальних перемогах. Його політичні плани часто були малореалістичними, а то й взагалі нездійсненними. Прохаючи сейм обрати іншого короля, він прагнув повторити те, що вдалося лише одного разу Сиґізмундові I, коли той 1530 року наполіг на обранні vivente rege свого сина Сиґізмунда II Авґуста наступним королем. Але Яну ІІ Казимиру це не пощастило зробити.
Нарешті, і особисте життя не приносило йому багато радощів. Двоє дітей від шлюбу з Людовікою Марією — донька Марія Анна та син Ян Зиґмунт — померли немовлятами у 1651 та 1652 роках. Його брат Кароль Фердинанд помер у 1655 році. Дружина Людовіка Марія відійшла в інший світ у 1667 році, що й спонукало його до остаточного рішення скласти корону та виїхати до Франції. Смерть Яна ІІ Казимира настала внаслідок серцевого нападу 16 грудня 1672 року, коли він отримав звістку про падіння Кам’янця-Подільського. Наступником Яна ІІ Казимира став Міхал, молодий нащадок волинського князівського роду Вишневецьких, син Яреми та Ґризельди Замойської, якого несподівано підтримала більшість на елекційному сеймі, вважаючи, що в його особі обирають «П’яста», тобто місцевого річпосполитського кандидата.
Завершуючи оповідь про Яна II Казимира, короля у важкі часи Речі Посполитої, варто навести його пророчі слова про те, що чекатиме його країну. Чи насправді вони належали йому, однозначно стверджувати неможливо. Але на початку 1660-х років, після того, як начебто стихло козацьке повстання, були укладені перемир’я з Московією та мирна угода зі Швецією, Ян II Казимир нібито сказав: «Москва та Русь будуть закликати до людей однією з ними мови і для себе призначать Литву (тобто Велике князівство Литовське. — Ред.); кордон Великопольщі стане відкритий для бранденбуржця (йдеться про курфюрста Бранденбургу — Ред.), і належить припустити, що йому буде йтися про усю Пруссію; нарешті, австрійській дім, споглядаючи ласо на Краків, не впустить догодної для себе можливості і при загальному розриванні держави не втримається від загарбання». Попри певну апокрифічність цих слів, саме так і сталося у 1772–1795 роках.