Серія нападів на ромські табори, що сталися в різних містах України в останні місяці, знову спровокувала гарячі дебати про ксенофобію та фашизм. Конфлікти за участю ромів в Україні не рідкість. Більшість їх навіть не доходить до преси. Але деякі, найгучніші, все ж таки потрапляють у новини. Як-от, наприклад, вбивство дитини представником місцевої ромської громади два роки тому в селі Лощинівка Одеської області. Після цього там почався справжній погром: місцеві мешканці палили та руйнували будинки ромів за допомогою сільгосптехніки.
Вбивство мешканця циганського табору українськими підлітками з неонацистського угруповання «Твереза і зла молодь», що сталося 24 червня на Львівщині, також набуло серйозного резонансу. На жаль, ця трагедія стала справжнім подарунком для проросійських політиків і російських ЗМІ. Стерв’ятників, які поспішали попіаритися на трагедії, виявилося більш ніж достатньо. Трагічний випадок, звичайно ж, одразу стали використовувати в політичних цілях, подаючи як доказ того, що українська влада насаджує в Україні фашизм і заохочує ультраправі угруповання.
На жаль, мало хто в цій какофонії говорив про інший бік медалі — про сам факт існування ромських таборів. Але ж ця проблема давня і потребує вирішення. У ХХІ столітті жити кочовим життям і будувати халупи в будь-якому місці, що сподобалося, зокрема в межах міст, м’яко кажучи, неправильно. Часто саме ця обставина, а не культурна чи національна інакшість ромів буває приводом для конфлікту. Не можна заперечувати, що роми найчастіше стають об’єктами нападок через свій спосіб життя.
Читайте також: Примус до злочину
Уряди західних країн часто звинувачують у сегрегації, навмисному витісненні національних меншин у резервації та гетто, на периферію економічного та культурного життя. З ромами все навпаки: проживання в таборі для його мешканців фактично означає добровільну сегрегацію.
Ромські селища були гетто ще з радянських часів. Замкнуте етнічне середовище, обмеженість зв’язків із «зовнішнім світом», відсутність соціальної інфраструктури — усі ці фактори консервують багато соціальних проблем. Злидні, безробіття, недоступність освіти або навіть цілковита неграмотність, кримінал, інфекційні хвороби — ось далеко не весь перелік соціального негативу, властивого практично кожному циганському поселенню. Немає нічого дивного в тому, що для добропорядних громадян сусідство з таким табором украй небажане. І річ тут, як ви розумієте, не в кольорі шкіри ромів і не в тому, якою мовою вони говорять.
Конфлікти з ромами проблема не тільки України. На пострадянських теренах такі інциденти трапляються регулярно. Причому в сусідніх країнах вони набирають ще жорстокішої форми. У тій самій Росії, звідки на українців після вбивства рома під Львовом обрушився справжній шквал критики, в останні роки було скоєно кілька гучних убивств представників ромської національності. У низці випадків, наприклад у Єкатеринбурзі та Ставропольському краї, їх розстрілювали з автоматів.
Ще більш прикра ситуація в Болгарії. У цій країні Євросоюзу, де близько 5% населення становлять роми, погроми вчиняються мало не щороку. Наприклад, 2017-го масові заворушення відбувалися в Асеновграді. Після того представники ромської громади побили болгарських підлітків, на мітинг вийшли тисячі людей, які рушили в ромські райони з вимогою знести всі самовільно збудовані хатини й виселити всіх ромів, які не мали документів на проживання в цьому районі. Лише поліція змогла стримати хвилю насильства.
Напруженість у болгарському суспільстві постійно використовують представники націоналістичних партій, які регулярно роблять ксенофобські заяви. Наприклад, депутат Іво Христов після інциденту в Асеновграді заявив, що роми — це «капсуль-детонатор, який може підірвати всю Болгарію так само, як це зробили свого часу албанці в Югославії». А депутати націоналістичної партії «Атака», відомої своїми симпатіями до Росії та Владіміра Путіна, відкрито закликають до різних санкцій проти ромів і виводять болгар на антиромські мітинги.
Не все гаразд навіть у благополучних країнах Західної Європи. Багато шуму здійняла скандальна депортація ромів із Франції, за яку тодішнього президента Ніколя Саркозі звинувачували мало не у фашизмі. Усе це свідчить про те, що проблема є і що її треба вирішувати. Вирішувати, зрозуміло, цивілізованими методами, а саме запровадженням різних соціальних програм та поступовою інтеграцією ромів у культурне та економічне життя країни проживання. Саме такий шлях обрали в більшості європейських країн.
Читайте також: Етнічна злочинність – незручна тема
Утім, це завдання виявилося не таким уже й простим. Навіть у заможних європейських державах, де давно не шкодують грошей на найрізноманітніші соціальні програми й охоче роздають велфер біженцям із країн третього світу, цілковито інтегрувати ромів не вдалося. У Східній Європі — Угорщині, Румунії та Болгарії — становище ще гірше. Там ромські громади намагалися соціалізувати ще за комуністичних часів: зводили цілі квартали багатоповерхових будинків і примусово туди їх переселяли. Однак після краху соціалізму такі райони поступово перетворилися на ще жахливіші гетто, ніж пересувні поселення. На випадкову людину, яка раптом потрапляє в такі райони, вони справляють страшне враження: брак комунікацій, вибиті вікна, гори сміття, яке мешканці цих вертикальних нетрів викидають у двір просто з вікон своїх помешкань. У мережі можна знайти чимало фото- та відеорепортажів із таких місць. Усі вони свідчать про те, що просте переселення циганського табору з фанерних хатин у капітальні будівлі не допомогло вирішити проблему соціалізації.
Безумовно, табір або гетто у ХХІ столітті — це так само ненормальне явище, як і погроми. І воно має якомога швидше відійти в минуле. Люди не повинні жити в халупах зі сміття. Якщо суспільству не подобається сусідство з такими стихійними поселеннями, то в наших інтересах допомогти ромам інтегруватися в нормальне середовище, адаптуватися в ньому.
Читайте також: Кримінал з акцентом
Але просто знести нелегальне поселення, звичайно ж, недостатньо. Проблеми це не вирішить. І тим більше її не вирішить насильство. Як свідчить практика, соціальні виплати не допомагають ромам вирватися з токсичного середовища гетто й змінити спосіб життя. Щоб їх соціалізувати, потрібен комплексніший підхід. Якщо надавати соціальне житло, то уникати утворення етнічних кварталів, розселяти ромів таким чином, щоб їхніми сусідами були українці чи представники інших національних меншин. Також варто посилити контроль за витрачанням соціальної допомоги, зокрема «дитячих» грошей. Логічно було б увести таку систему, за якої сім’ї, у яких діти справно відвідують школи та дитячі садочки, отримували б бонуси у вигляді надбавки до соцвиплат. Водночас батьки повинні відповідати за недопуск дітей до шкільних занять, неналежний догляд. Аж до позбавлення батьківських прав в особливо кричущих випадках. Неприпустима ситуація, коли малеча росте в жахливих антисанітарних умовах, не отримуючи щеплень і не здобуваючи освіти.
Важливо розуміти, що конфлікти з мешканцями ромських таборів, напади на них триватимуть доти, доки влада не зверне уваги на сам факт їхнього існування і не усвідомить, що з ними треба щось робити. І «розгул українського фашизму» тут ні до чого. Ще у 2012 році організація Amnesty International у своїй доповіді зазначала, що роми переслідуються по всій Європі, і заявляла про «шокуючу дискримінацію». Це свідчить про те, що в Україні немає якоїсь унікальної ситуації чи особливої дискримінації ромів. Зі схожими проблемами цей народ стикається всюди.