Світ

  ▪   Максим Віхров

Примус до злочину

фото: reuters
Чому «етнічну злочинність» породжують не етноси, а умови, у які вони потрапляють, і що з цим робити
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня, 2018

Чи має злочинність «національність»? Полемічну бу­рю може викликати сама постановка цього питання: одні побачать у ньому прелюдію до ксенофобської пропаганди, інші — спробу відретушувати дійсність в ім’я політкоректності. Однак дражливість цієї теми не усуває ані факту існування етнічних організованих злочинних угруповань, ані того, що тими фактами нерідко маніпулюють задля стигматизації певних груп. У жодному разі тактика її завбачливого ігнорування не допомагає. Стіна умисного замовчування, навіть зведена з благородною метою, нікого не захищає. Відскакуючи від неї, суспільна увага зазвичай потрапляє в полон зворотної — тепер уже негативної — тенденційності, яка живить стереотипи та алармізм. Широковживаний термін «етнічна злочинність» розпливчастий і не надто коректний юридично, але явища, до яких він застосовується, таки існують. Якісь характерні для України сьогодні, якісь відійшли в минуле, а з деякими нам ще доведеться зіткнутися в міру того, як Україна ставатиме привабливою для мігрантів. Але безсторонній аналіз цих явищ свідчить, що етнічний чинник аж ніяк не визначальний: так звану етнічну злочинність породжують не етноси, а умови, у які вони потрапляють. Причому творцями тих умов великою мірою є держава, що приймає, та її керівництво.


Передусім треба розмежувати два явища: організовані за етнічним принципом ОЗУ та ті чи інші злочинні практики серед етнічних спільнот. У першому випадку етнічність є додатковим способом кримінальної самоорганізації, сприяючи підтриманню солідарності та полегшуючи встановлення контактів у незнайомому середовищі. Якщо певна діаспора тяжіє до закритості й відокремлена від решти суспільства мовними та культурними бар’єрами, це також може сприяти незаконній діяльності. Наслідки діяльності таких ОЗУ для широкого загалу зазвичай лишаються непоміченими, чого не скажеш про другий випадок. Там, де представники певної етнічної меншини регулярно стають фігурантами кримінальних хронік, одразу виникає ґрунт для ксенофобії, оскільки тавро лягає на всіх представників того чи іншого народу. Але в основі стигматизації лежить когнітивна помилка: «циганська», «кавказька» чи ще якась злочинність виникає не там, де є роми, вихідці з Кавказу чи представники інших етносів, а там, де існують специфічні соціально-економічні обставини.

 

Читайте також: Етнічна злочинність - незручна тема


Напевно, основною характеристикою цих обставин є неінтегрованість тієї чи іншої етнічної меншини до економічного та інституційного середовища країни, яка приймає. Зазвичай етнічні групи потрапляють у такі умови внаслідок вимушеної масової міграції, а надто нелегальної. Попри все культурне різноманіття, піраміда Маслоу в усіх людей однакова. І що вищий поріг входження до легальної економічної діяльності, що менше шансів скористатися легальними соціальними ліфтами, то більша ймовірність того, що мігрантам доведеться задовольняти базові потреби, вдаючись до нелегальних дій. Це може бути і сумнівне заробітчанство, і тіньовий бізнес, і участь у відверто кримінальних промислах. Той, хто веде будь-яку нелегальну економічну діяльність, не може звернутися до суду чи поліції, але все одно потребує захисту. І тут нелегальна економіка зустрічається із системою неофіційних суспільних відносин: якщо бригада заробітчан може дати хабара поліцейському, то бізнесмени можуть купити собі «дах» якогось посадовця чи навіть захист нелегальних силових структур. Знову ж таки сама по собі етнічність тут ні до чого: люди, життя яких не впорядковане легальними інститутами та правилами, створюватимуть альтернативні правила та інститути, оскільки самоорганізація підвищує шанси на виживання.

Там, де є діаспора, етнічні ОЗУ знаходять сприятливе середовище, оскільки можуть паразитувати на проблемах своїх співвітчизників: для когось «мафія» є джерелом допомоги, а для когось ще й соціальним ліфтом


Там, де є діаспора, етнічні ОЗУ знаходять сприятливе середовище, оскільки можуть паразитувати на проблемах своїх співвітчизників: для когось «мафія» є джерелом допомоги, а для когось ще й соціальним ліфтом. Тож що гірше становище співвітчизників на чужині, то легше етнічним мафіям за їхній рахунок розширювати власний «бізнес» і поповнювати свої ряди. Але в таких випадках ідеться не лише про злочинну діяльність конкретних угруповань, а й про відповідальність держави, яка приймає, адже вона не змогла ефективно інтегрувати прибульців до суспільства через освіту, легальну працю тощо. Такі ситуації самі собою не вирішуються, оскільки легалізуватися вдається не всім, а неформальні бізнесові та владні структури тяжіють до самовідтворення, оскільки в них з’являються конкретні бенефіціари, які отримують із них матеріальний зиск, владу над співвітчизниками, а іноді й політичний капітал. З одного боку, вони справді можуть надавати своїм співвітчизникам певну допомогу, але й звільнитися з-під їхньої влади буває непросто, тим більше коли від решти суспільства людину відокремлює культурний, релігійний чи мовний бар’єр.


Особливо тяжкими є ситуації, де етнічна окремішність, погані економічні умови та розвинені неформальні структури влади зустрічаються на одній території. Так можуть виникати цілі «паралельні суспільства». Такі райони не прийнято називати ідео­логічно навантаженим словом «гетто». Приміром, у Швеції їх офіційно називають «соціально вразливими місцевостями». У 2017-му тамтешня поліція нарахувала на своїй території 61 «вразливу місцевість» із сукупним населенням 0,5–0,6 млн осіб, тобто 5–6% населення країни. Характерною рисою таких районів є більша частка мігрантів — у середньому 50–60% населення (середньошведський показник — 17%). Соціаль­но-економічні умови в таких районах несприятливі: зайнятість на рівні 47%, 40% молоді не закінчують школу тощо. Однією з найпроблемніших зон є округ Рінкебі (передмістя Стокгольма). Уже в 1990-х близько 90% його населення становили мігранти першого покоління. Унаслідок невдалої політики шведського уряду, яка пустила ситуацію на самоплив, майже 15-тисячний Рінкебі опинився серед найбільш криміналізованих та небезпечних місцевостей країни. У 2014-му там навіть перестав працювати відділок поліції. «Це майже зона бойових дій», — охарактеризувала ситуацію в окрузі генпрокурор Швеції Ліза Тамм у грудні 2017-го. Приклад Рінкебі дуже добре вкладається в ксенофобську та расистську риторику, проте істинною причиною виникнення проблеми є не походження населення Рінкебі, а те, що близько 40% працездатного населення є безробітними, майже 37,6% мешканців мають лише початкову освіту.

 

Читайте також: Кримінал з акцентом


Щоправда, бувають випадки, коли певні незаконні практики справді визначаються культурною специфікою конкретних спільнот, тобто коли традиційні практики вступають у суперечність із законодавством країни, яка приймає. Наприклад, це стосується традиції жіночого обрізання, яке заборонене резолюцією ООН і кваліфікується національними системами права як умисне тяжке тілесне пошкодження. Однак у мігрантських діаспорах знаходяться послідовники цієї традиції. Приміром, у квітні 2017-го в США була арештована лікарка швидкої допомоги, яка протягом 12 років робила такі операції маленьким дівчаткам на замовлення їхніх релігійно вмотивованих родичів. Те саме стосується «дитячих» шлюбів — практики, коли жінку видають заміж у надто ранньому з погляду місцевого законодавства віці. Не такий жорстокий, але не менш поширений приклад — специфічні уявлення про права жінок, притаманні, наприклад, мусульманам. Те, що в межах ісламської культури вважається бажаним і легальним, європейське законодавство подеколи трактує як неконституційні обмеження прав та дискримінацію особи. Теоретично останнє можна вважати релігійними обмеженнями, які особа бере на себе добровільно. Проте на практиці це буває також результатом примусу з боку родичів, діаспори та її неформальних лідерів.   


Утім, якщо останнє — це питання узгодження мультикультуралізму та примату національного права, то решта проблем, пов’язаних із «етнічною злочинністю», безпосереднього стосунку до етнічності не має. Народів-злочинців не буває: абсолютна більшість представників будь-якого етносу веде впорядкований і законослухняний спосіб життя. Лише потрапляючи в описані вище специфічні обставини, певна частина того чи іншого народу може більш-менш масово вдатися до нелегальної діяльності. Та й то масовість цих практик є досить спекулятивною темою. За оцінками шведської поліції, у тамтешніх «вразливих місцевостях» оперує близько 200 злочинних угруповань загальною чисельністю до 5 тис. осіб, тобто близько 1% всього населення «вразливих місцевостей» і абсолютно мізерна частка всього мігрантського населення країни, не кажучи про конкретні етноси. Найімовірніше, ці 5 тис. злочинців — лише кістяк місцевого злочинного світу, але й цього припущення недостатньо, щоб зробити висновки про «злочинність» тих чи інших етнічних меншин.   

 

Читайте також: Чи з’явиться в Україні «Коза Ностра-2»?


Виходом із цієї ситуації є не лише протидія злочинцям, а й усунення причин злочинності. Приміром, у Данії, де також налічується 22 «вразливі місцевості», ухвалюється специфічне законодавство, спрямоване на ліквідацію «гетто». Приміром, за певні злочини, скоєні в такому районі, буде передбачене подвійне покарання. Крім того, починаючи з однорічного віку діти, які мешкають у «гетто», повинні не менш як 25 годин на тиждень проводити окремо від батьків, вивчаючи данську мову та данські цінності включно з християнськими традиціями. Порушення цієї норми загрожуватиме припиненням виплат «велферу». «Велфер» урізатимуть і через надмірну кількість прогулів у школі. Для шкіл установлено норму: не більш як 30% дітей із «гетто» в одному класі. Існує також заборона довготривалих подорожей дітей на історичну батьківщину, які, за словами міністра міграції Інґер Стойберґ, перешкоджають їхньому навчанню та інтеграції. За це в певних випадках батьки можуть дістати навіть тюремне ув’язнення. Ці та інші заходи включно з розселенням мешканців «гетто» в інші місцевості, мають привести до цілковитого зникнення «вразливих місцевостей» до 2030-го. Наскільки ця програма буде ефективною і чи існує м’якіший спосіб вирішення цієї проблеми — питання дискусійне. Проте очевидно, що всебічна інтеграція мігрантів — єдиний спосіб залучити їх до легальної економіки, підпорядкувати їхнє життя закону та легальним інститутам. Власне, те саме стосується будь-яких інших прошарків населення, які з тих чи інших причин соціально, економічно та юридично дезадаптовані.