Світ

  ▪   Алла Лазарева

Етнічна злочинність - незручна тема

фото: reuters
Французьке судочинство, на відміну від британського та швейцарського, забороняє збирати інформацію про етнічне походження правопорушників
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня, 2018

«Коли люди не хочуть чути правду, це означає, що насправді вони про неї здогадуються», — сумно зауважує Жан-Поль, поліцейський із французького приморського міста Перпіньян. Понад десять років він опікувався специфічним кварталом під назвою Сен-Жак, де мешкають майже самі роми. У місті й околиці вони оселилися понад два століття тому. Велика частина з них не є кочовиками та має паспорти. «Місто робить чимало зусиль, щоб домогтися інтеграції ромського населення, — розповідає поліцейський. — Але результати більш ніж скромні. Справжню роботу мають не більше як 10% ромів. Діти ходять до школи неохоче, і то переважно до початкової, бо інакше з батьків знімають соціальну допомогу. Решта перебивається від підробітку до підробітку, здебільшого вчорну й нерідко порушуючи закони. Кількість судимостей у цьому кварталі, очевидно, перевищує середній показник по місту...»
Жан-Поль замовляє собі ще кави та згадує, як не раз після затримання через дрібні крадіжки чоловіка за 30 до дільниці з криками та вереском навідувалася мати правопорушника визволяти синочка. «Це зовсім інший світ, інше розуміння відповідальності за свої вчинки, — повільно промовляє він. — Більшість моїх підопічних, неначе діти, які ніколи не стануть дорослими». На відміну від політиків чимало представників силових структур вважає, що заборона на інформацію про етнічне походження порушників, що наявна у Франції від повоєнних часів, давно себе вичерпала. Цю норму було встановлено відразу після війни. Причина — почуття провини за Голокост, оскільки саме списки мешканців з уточненням походження дозволили депортацію та винищення єврейського населення нацистами.


Але часи змінилися. Не лише Франція, а й цілий світ мусять відповідати на нові виклики, яких не було в 1945-му. «Ідеться не тільки про велику організовану злочинність, а й про терористичну загрозу, — пояснює Жан-Поль. — Те, що 70 років тому було виправданим і логічним кроком, сьогодні гальмує роботу слідчих. Усі ми знаємо, що чимало злочинних груп зорганізовано саме за етнічним принципом. Знаємо, але не маємо права фіксувати це у звітах. Кримінальний світ користується тим сповна. Особливо комфортні умови ми створили наркодилерам. Політкоректне стає неконструктивним, принаймні в нашій професії».

 

Читайте також: Кримінал з акцентом


У силових структурах Франції побутує думка, що від табу на визначення етнічного походження злочинців треба відмовлятися поетапно. Спочатку чітко запровадити закриту фіксацію інформації: лише до користування слідчих органів. Це може допомогти ефективніше боротися, зокрема, з організованим бандитизмом. А там ситуація підкаже. «Брак інформації породжує маніпуляції, — каже Флоранс, відповідальна за дисципліну в одному з паризьких ліцеїв. — «Національний Фронт» успішно застрашує свій електорат твердженнями про залежність кримінальної ситуації від імміграції саме тому, що ці тези нереально перевірити за офіційними джерелами». Паніка народжується з неясності.
Французькі дебати щодо гіпотетичного зв’язку між імміграцією та злочинністю швидко збиваються на істеричні ноти. «Наївні ідіоти» змагаються з «махровими расистами» в красномовстві, емоції зашкалюють, обидвом групам опонентів бракує статистики... «У Швейцарії здоровіша атмосфера, — каже Емманюель, молодий правник, що стажувався в Лозанні. — Тут не бояться публікувати в пресі інформацію про те, що, скажімо, третину злочинів у місті вчинено за рік вихідцями з регіону Західної Африки. Що важливо: це не стає підставою для ширших узагальнень нацистського характеру, нібито саме уродженці цього регіону Чорного континенту мають якусь особливу «недобру» спадковість. Але швейцарці не бояться небезпечних цифр. Можливо, тому що Швейцарія не була окупована під час Другої світової та не зажила французьких травматизмів, пов’язаних із Голокостом».

У змаганні ідеологій із доцільністю частина європейських країн за звичкою тримається за політкоректні гасла, вважаючи їх запобіжниками від колективної аморальності суспільства


Федеральний офіс статистики Швейцарії (OFS) регулярно порівнює кількість вироків у суто кримінальних провадженнях із кількістю постійних резидентів країни. Торік на четвертій позиції цього негативного рейтингу опинилися румунські громадяни. «Коли у Франції колишній міністр внутрішніх справ висловився про «румунську злочинність», його заклювали, — згадує Емманюель. — У Швейцарії аналогічну інформацію сприйняли без емоцій. Навіть посольство Румунії не надіслало до OFS обуреного листа. Чому? Бо всі розуміють: тут не йдеться про те, що румуни більше за інших південних європейців схильні до протиправної поведінки. Зовсім ні! Причини високого рівня злочинності — економічні та соціальні. Бідність, безробіття, неосвіченість...».


На відміну від Франції закони Великої Британії ніяк не обмежують збирання та опрацювання інформації щодо походження засуджених. Британці також відкрито публікують дані стосовно пропорційної присутності вихідців із тих чи інших держав у різних регіонах країни, їхній освітній рівень, ситуацію із зайнятістю тощо. Грецьке та нідерландське законодавство в питаннях дослідження походження мешканців країни близькі до британського. Єдине обмеження стосується імен та прізвищ осіб, що перебувають під слідством, відповідно до принципу презумпції невинуватості. Інформацію про походження своїх мешканців відкрито публікує Швеція. Але виключно в питаннях щодо освіти. У всьому, що стосується злочинності, шведи вказують лише регіон (Латинська Америка, Азія), але ніколи — конкретну державу, у якій народився засуджений.

 

Читайте також: Чи з’явиться в Україні «Коза Ностра-2»?


Румунія дозволяє збирати інформацію про походження, рідну мову та релігійну належність громадян під час перепису населення. Натомість Іспанія та Португалія мають закони, схожі до французького, які забороняють публічно визначати етнічну належність осіб в офіційних документах. Винятки можуть дозволятися тільки в наукових дослідженнях.


Державні інститути статистики Німеччини та Італії дозволяють використовувати інформацію про громадянство осіб, але не походження. «У боротьбі з наркобізнесом, торгівлею людьми та іншими злочинами, що часто вчиняються групами, сформованими за етнічним принципом, німецькі й італійські слідчі мають ті самі проблеми, що й французькі, — наголошує Емманюель. — Вихід полягає в детальних описах зовнішності затриманих і підозрюваних. Вони підказують інформацію про етнічну належність там, де це можливо».

 

Читайте також: Міліцейсько-кримінальний союз


Багатокультурність давно перейшла до категорії неминучої реальності більшості країн світу. Можна не помічати, що життя не лише великої частини нелегальних мешканців, а також повноправних громадян багатьох держав зорганізоване за принципом належності до етнічної, лінгвістичної та релігійної громади, що не відповідає формату «титульної нації». Аналогічна ситуація зі злочинністю. Що більше інформації вдається зібрати про зловмисників, то кращі шанси запобігти злочину. Зрозуміло, що певна категорія інформації потребує обережного поводження з нею. Але відмова знати рідко коли була надійною зброєю.


У змаганні ідеологій із доцільністю частина європейських країн за звичкою тримається за політкоректні гасла, вважаючи їх запобіжниками від колективної аморальності суспільства. На рівні дискурсу в таких державах усе правильно. Але з практикою часто виникають накладки. Свідоме самозасліплення всупереч побажанням своїх адептів потроху сприяє погіршенню криміногенної ситуації. Бо ж риба шукає, де глибше, а розбійник — де простіше обіграти сищика.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.