Кому потрібен демократичний Азербайджан?

Світ
21 Жовтня 2013, 15:45

Алієв-молодший у президентському кріслі від 2003 року, і за цей час ротацій на найвищій посаді в Азербайджані не відбувалося. Цього разу Ільхам скористався із продавленої ним через референдум 2009-го поправки до Конституції, яка дала йому змогу балотуватися на пост лідера держави утретє. Останні 40 років у історії країни – це період правління однієї політичної династії, започаткованої керівником контррозвідувального відділу КГБ АзРСР, секретарем Компартії і першим президентом незалежного Азербайджану Гейдаром Алієвим. Для Заходу, який убачає в його спадкоємцеві важливого енергетичного союзника, 9 жовтня нічого суттєвого не відбулося. Як і 10 років тому, Ільхам міцно тримає державне стерно, що є гарантією реалізації взаємовигідних для Баку та столиць ЄС проектів, однак не вельми узгоджується із планами демократизації цієї каспійської республіки та наближенням до ЄС за допомогою програми Східного партнерства. В очах Євросоюзу, загрузлого у власних економічних проблемах та пошуках альтернативних джерел енергії, демократизація південнокавказького регіону і стабільність у ньому – дві різні речі, попри всі застережні заяви Брюсселя та Страсбурга. Перегони вкотре програла цього року не азербайджанська політична опозиція, яка запізно визначилася з єдним кандидатом і не мала чіткої стратегії, а радше все суспільство.

Політика газу та кав’яру

Азербайджан, маючи великі поклади нафти й газу, може багато чого собі дозволити в економічному й, головне, політичному плані, зокрема масштабне окозамилювання та маніпуляції. Ільхамові Алієву досить легко дається «дружба» з ЄС, його інституціями та політиками. Не секрет, що для лобіювання своїх бізнесових інтересів, легітимізації влади та демонстрації прогресу в «демократичних трансформаціях і зрушеннях» офіційне Баку вдається до «делікатесної політики». Медіа рясніють згадками про пишні прийняття делегацій європейських політиків, членів Європарламенту та ПАРЄ, відсилання до їхніх штаб-квартир по-ханськи розкішних дарунків, зокрема й чорного осетрового кав’яру, яким славиться Каспійське море. Усе це нагадує радянську коньячно-хутрову практику підкупу осіб, необхідних для просування політики за кордоном. Про хабарництво начебто й не йдеться, одначе такі викриття суттєво б’ють по репутації європейського істеблішменту. Останній розплачується за «щедрість» далекими від реальності оцінками жахливої ситуації з дотриманням прав людини та станом демократії в невеликій, але стратегічно важливій як для Європи, так і для регіону Південного Кавказу країні.

Ціною енергетичної незалежності ЄС від Росії може стати співпраця з іншою авторитарною країною

Зокрема, в заяві спостерігачів за президентськими виборами від ПАРЄ та Європарламенту, оприлюдненій на офіційному сайті Ради Європи, зазначено, що вони «стали свідками й підтримують той перехід до демократії», який нині переживає Азербайджан, визнавши перего­­ни «вільними, справедливими та прозорими». Про те, що за формально демократичними процедурами ховається аж ніяк не демократичний сенс, говорять мало. Ті, хто бодай якось намагається пролити світло на такі незручні аспекти, – це або представники азербайджанської політичної опозиції, які не визнали результатів виборів і марно вимагають переголосування, або незалежні моніторингові організації (приміром, голова спостережної місії Бюро з демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ Тана де Зулуета заявила про порушення на 58% дільниць і про численні помилки у виборчих списках, а також про факти залякування спостерігачів та фізичних атак на представників ЗМІ), або поодинокі медіа та журналісти.

Читайте також: Вибори в Азербайджані: фальсифікації і страх

У випадку відносин з Азербайджаном з боку ЄС застосовується політика подвійних стандартів: державу, яка володіє цінними енергетичними ресурсами й дозволяє європейським компаніям видобувати їх на своїй території, можна, попри всю неприкриту авторитарність політичного режиму, відбілювати в очах світової громадськості. «Південний енергетичний коридор» – це те, що нині перебуває в полі інтере­­су Європи, яка намагається деверсифікувати власні джерела газу та нафти й унезалежнитися від диктату російського газового монополіста Газпрому. «Південний потік», ініційований Кремлем, не належить, відповідно до однієї з останніх заяв Єврокомісії, до переліку пріоритетних для ЄС проектів.

Цього літа Євросоюз нарешті визначився з альтернативним джерелом блакитного палива. Йдеться про азербайджанський енергетичний консорціум «Шахденіз» і Трансадріатичний трубопровід (замість Nabucco West), яким планують щороку переправляти до 20 млн м³ каспійського газу через Грецію та Албанію в Італію і далі на північ. Не останню скрипку в консорціумі грає державна нафтова компанія Азербайджану SOCAR (також присутня на українському ринку – мережа АЗС), створена 1992 року Гейдаром Алієвим і донині контрольована його родиною. Для європейських енергетичних компаній (BP, Statoil, Shell, Bulgargas, Gas Natural Fenosa, грецької DEPA, німецької E.ON, французької GDF Suez, італійсь­­ких Hera Trading і Enel та швей­­царської AXPO) укладення уго­­ди з нею є воротами до незалежності від газового диктату РФ.

При цьому Європа сама заганяє себе в пастку під назвою «цінності vs інтереси». Авторитарний режим в Азербайджані безкарно розкошуватиме, доки Брюссель і Страсбург бавитимуться в піжмурки з родиною Алієвих. Ціною енергетичної незалежності ЄС від Росії може стати співпраця з іншою авторитарною країною. Баку не має таких масштабних зовнішніх амбіцій, як Москва, проте його дійс­ність і політична культура радикально заперечують усі базові цінності ЄС. Окрім того, постає питання: чи не залишаються демократичні трансформації в Азербайджані лише на сторінках різноманітних звітів?

заховати голову в пісок

За день до голосування на президентських виборах у країні Amnesty International опублікувала аналітичну записку «Спадна спіраль: наступ на свободи в Азербайджані триває», де традиційно йшлося про відсутність вільної преси, переслідування та ув’язнення осіб за політичними мотивами. Про президента Ільхама Алієва або добре, або нічого – так можна сформулювати встановлене впродовж останніх кількох років для азербайджанських медійників та політичної опозиції неписане правило. Дійсність, від якої відмахуються практично всі в країні, – це посилення репресивного тиску на громадських активістів, представників ЗМІ, продемократичні та опозиційні партії в Меджлісі чи поза ним.

Традицію переслідувань опонентів будь-яких мастей Алієв-молодший успадкував від батька (генерал-майора КГБ). Гейдар Алієв у цьому плані не був оригінальний. Іслам Карімов в Узбекистані, Сапармурат Ніязов у Туркменистані, Аляксандр Лукашенка в Білорусі – всі вони так чи так вдавалися до придушення політичної опозиції та інакодумства перевіреними радянськими методами. Не дивно, що в таких умовах місцева демократична опозиція за останні два десятиліття не наростила м’язів для боротьби з авторитарними режимами.

Згідно зі спільною доповіддю Інституту прав медіа (МРІ) та низки НГО Азербайджану, які спеціалізуються на моніторингу стану свободи слова, у першій половині 2013 року проти журналістів та медіа країни було порушено 36 судових справ за звинуваченнями в «наклепі, образі та розголошенні конфіденційної інформації». За цими статтями було стягнуто близько 125 тис. азербайджанських манатів штрафів. Черговий виток насильства проти представників непідконтрольних владі ЗМІ розпочався із силового придушення мирної акції протесту 26 січня. Їм закида­­ли незаконне володіння зброєю, зберігання наркотиків, хуліганство, порушення громадського порядку тощо. Від початку року в Азербайджані зафіксували перебування за ґратами 9 журналістів, а також 26 нападів на них. Для режиму всі методи впливу є придатними – від арешту чи стандартного затримання й допиту без висунення звинувачень, як це сталось у випадку з фотокореспондентом та блогером Мехманом Гусейновим, до особистого прохання Алієва до посла США посприяти звільненню з роботи на «Радіо Свобода» Хадіджі Ісмаїлової. Остання у своїх журналістських розслідуваннях викрила випадки корупції у вищих ешелонах азербайджанської влади, зокрема причетність родини президента до прибуткового будівництва у Баку, по­в’язаного із проведенням пісенного конкурсу «Євробачен­­ня-2012». За цю свою діяльність вона була названа «віддавна опозиційною активісткою, що вважає себе ворогом уряду», зазнала шантажу та погроз (див. Тиждень, № 21/2012). Схожі механізми тиску застосовуються і проти політиків-опозиціонерів.

Азербайджану немає куди скочуватися далі, хіба що до моделі тоталітарної, закритої Північної Кореї. До того ж запальна суміш зі зростання соціальної нерівності, порушення громадянських свобод і прав та загострення на цьому тлі етнічного протистояння з вірменами рано чи пізно може призвести до внутрішнього вибуху в країні. Режим Алієва намагається не лише співпрацювати із Заходом, а й мати в його очах добру репутацію. Питання тільки, чи надовго вистачить масштабних владних зусиль і грошових вливань, аби законсервувати ситуацію в такому стані, який є нині.