Колиска індоєвропейців

Яскраве сонце трипільської культури, що 7 тис. років тому засяяло на Правобережжі, затьмарило собою народження в степах Лівобережжя народів індоєвропейської сім’ї. Індоєвропейці – це близько 200 споріднених народів, що протягом останніх 5 тис. років населяють Європу та західну частину Азії від Індії до Британії та Піренеїв. Саме вони є творцями європейської цивілізації, культурні досягнення якої значною мірою зумовили прогрес людства протягом останніх сторіч.

Тому зайве говорити про значущість проблеми походження індоєвропейської сім’ї народів для історії людства загалом і для первісної історії України зокре­­ма. До того ж більшість сучасних дослідників включають територію нашої держави до прабатьківщини індоєвропейців, а дехто навіть звужує останню до степів між Південними Карпатами та Кавказом.

Виокремлення скотарства зі змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь розпочалося на півдні України

У квітні 1986-го виповнилося 200 років від великого відкриття члена Верховного суду Індії в Калькутті сера Вільяма Джонса. Читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Ріґведу, він дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов: санскриту, латини, давньогрецької, германських та слов’янських.

Читайте також: Булгарський транзит

Справу англійського юриста продовжили лінгвісти (переважно німецькі) ХІХ століття, які розробили принципи порівняльного аналізу мов та остаточно довели походження індоєвропейських від одного спільного предка. Результатом їхніх зусиль стала класифікація індоєвропейських мов, яка охоплює 13 етномовних груп: анатолійську, індійську, іранську, грець­­ку, італійську, кельтську, іллірійську, фригійську, вірменську, тохарську, германську, балтську, слов’янську.

Генетичне дерево індоєвропейських мов

Високий ступінь спорідненості згаданих мов науковці пояснюють їхнім походженням від єдиного генетичного пращура – індоєвропейської прамови. Перед наукою постало завдання відшукати країну, де мешкали її носії, та простежити шляхи їх розселення, що розпочалося в ІV тис. до н. е. Таємниця походження народів індоєвропейської мовної сім’ї ось уже два століття турбує вчених різних країн.

У пошуках батьківщини

Пошуки індоєвропейської прабатьківщини мають драматичну двохсотрічну історію. Одразу ж після відкриття Вільяма Джонса нею була проголошена Індія, а санскрит Ріґведи розглядали мало не як пращура всіх мов, який нібито зберіг усі особливості прамови. Вважалося, що завдяки благодатному клімату на півострові Індостан відбувалися демографічні вибухи і надлишки індоєвропейського населення розселялися на захід у Європу та Західну Азію.

Однак незабаром виявилося, що мова іранської Авести не набагато молодша за санскрит Ріґведи. Тобто спільний предок усіх індоєвропейських народів міг мешкати в Ірані або десь на Близькому Сході, де саме в цей час були зроблені великі археологічні відкриття.

Провідну роль у побудовах індоєвропеїстів ХХ століття відіграла ямна культура українського степу, у якій вбачали носіїв нерозчленованої індоєвропейської прамови

У 30–50-х роках ХІХ століття індоєвропейців виводили з Центральної Азії, яку тоді вважали «кузнею народів». Ця версія живилася історичними даними про міграційні хвилі, що періодично котилися з центральноазійських степів до Європи протягом останніх двох тисяч років. Ідеться про прихід у Старий світ сарматів та тюрко-монгольських племен гунів, булгар, аварів, хозарів, печенігів, половців, татар, калмиків та ін. До того ж саме в цей час зріс інтерес європейців до Центральної Азії, оскільки розпочалася її колонізація росіянами з півночі та англійцями з півдня.

Однак бурхливий розвиток лінгвістичної палеонтології в середині ХІХ століття виявив невідповідність Азії природно-кліматичним реаліям прабатьківщини. Реконструйована вченими спільна індоєвропейська прамова свідчила, що остання зародилася в регіоні з помірним кліматом і відповідними флорою (береза, осика, сосна, бук тощо) та фауною (тетерів, бобер, ведмідь тощо). Крім того, виявилося, що переважна частина індоєвропейських мов локалізувалися не в Азії, а в Європі. Між Рейном та Дніпром концентрується переважна частина давніх індоєвропейських назв річок та озер (гідронімів).

Відтак із другої половини ХІХ століття більшість дослідників вважали, що індоєвропейська батьківщина міститься в Європі. Вибух патріотизму в Німеччині, зумовлений її об’єднанням, не міг не вплинути на долю індоєвропеїстики, адже переважна частина тогочасних фахівців із цієї проблеми були етнічними німцями. Що, своєю чергою, сти­­мулювало популярність концепції походження індоєвропейців з території цієї країни.

Посилаючись на встановлений лінгвістами помірний клімат прабатьківщини, її почали локалізувати саме в Німеччині. Додатковими аргументами ста­­ли північноєвропеоїдна зовнішність найдавніших індоєвропейців. Світле волосся і блакитні очі – ознака аристократичності як в арійців за Ріґведою, так і в стародавніх греків згідно з їхньою міфологією. Дійшли вис­новку, що німецька мова є прямим нащадком праіндоєвропейської, а мови інших індоєвропейських народів начебто виникли в процесі змішування мови прибулих із півночі Центральної Європи індогерманців із мовами аборигенів.

Німецький філолог Ґустаф Коссінна проаналізував археологічний матеріал і 1926 року видав книжку «Походження і поширення германців у доісторичний та ранньоісторичний час», яку нацисти використали як наукове обґрунтування своєї агресії на схід. Дослідник назвав індоєвропейців індогерманцями і простежив за археологічними матеріалами доби неоліту та бронзи «14 колоніальних походів мегалітичних індогерманців на схід через Середню Європу до Чорного моря». Зрозуміло, що ця заполітизована версія розселення індоєвропейців зазнала краху водночас із гітлерівським Третім Рейхом.

Степова версія колиски

Разом із центральноєвропейсь­­кою концепцією походження індоєвропейців народилася і південноруська, або степова. Її фундатором вважають видатного німецького вченого Освальда Шрадера. Між 1880 та 1920 роками він узагальнив досягнення лінгвістів та нові археологічні дані зі степових курганів півдня України й проголосив праіндоєвропейцями скотарів східноєвропейського степу ІІІ–ІІ тис. до н. е. Ос­кільки індоєвропейські мо­­ви поширені в Європі та Західній Азії, то, на думку Шрадера, прабатьківщина мала розміщуватися десь посередині – у степах Східної Європи. З українських степів тією чи тією мірою виводили індоєвропейців й інші вчені з Британії, Польщі, Литви, Росії та України. Провідну роль у побудовах індоєвропеїстів ХХ століття відіграла ямна культура українсь­­кого степу, у якій вбачали носіїв нерозчленованої індоєвропейської прамови.

Згідно зі степовою версією прабатьківщини найдавніші індоєвропейці постали на півдні України у IV–ІІІ тис. до н. е. внаслідок виділення скотарства в окрему галузь первісної економіки. Цьому сприяли прогресуюча аридизація клімату, поширення степів, що призводило до кризи землеробської економіки Балкан та Подунав’я і водночас створювало сприятливі умови для розвитку різних форм тваринництва.

Виокремлення скотарства зі змішаної землеробсько-скотар­ської економіки в самостійну галузь розпочалося на півдні України, на кордоні зайнятих трипільськими землеробами ро­­дючих чорноземів Правобереж­­жя Дніпра та євразійських степів, що відтоді стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів. Тож у IV тис. до н. е. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило драматичну історичну долю України на майбутні 5 тис. років аж до XVIII століття включно.

Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися в окрему галузь у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та отари овець весь час пересувалися в пошуках пасовиськ, що потребувало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало стрімке поширення колісного транспорту, а також приручення коней, яких разом із биками спочатку використовували як тяглових тварин. Постійні пошуки пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів, на відміну від землеробів, не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім’ї та громаді, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість зосере­дження худоби в одних руках створила підґрунтя для майнового розшарування. З’являється військова еліта. Мілітаризація суспільства зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-ко­леса (свастика), вогню тощо.

В основі господарства степовиків ІV–ІІІ тис. до н. е. лежало рухливе відгінне скотарство. Воно передбачало осіле мешкання сімей у долинах річок, де вирощували ячмінь, пшеницю, розводили свиней, полювали на дичину, ловили рибу. Разом із тим чоловіче населення дедалі більше часу проводило зі стадами корів, овець та коней на літніх пасовиськах. Навесні худобу в супроводі пастухів та озброєної охорони гнали далеко в степ і лише восени повертали на зимівлю додому. Такий напівосілий спосіб життя набирав усе рухливіших форм завдяки зростанню ролі скотарства.

мовні групи індоєвропейців

Ці ранні напівкочові скотарі українських степів залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Їх зараховують до середньостогівської, ямної, катакомбної та зрубної археологічних культур ІV–ІІ тис. до н. е. і впізнають по так званому степовому поховальному комплексу. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладення небіжчика в могильну яму на спині з підігнутими ногами, посипання похованого червоною вохрою. У могили нерідко клали зброю (кам’яні бойові молоти та булави), грубі глиняні горщики, орнаментовані відбитками шнура. Нерідко в кутках могильної ями клали колеса, які символізували поховальний віз. У курганах знаходять кам’яні антропоморфні стели, що зображують родового патріарха з відповідними атрибутами вождя воїнів і пастухів.

Від Рейну до Дінця, Індії та Ірану

Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами та степами України не дає пояснення, чому основний масив індоєвропейської гідронімії лежить у Центральній Європі від Рейну до Середнього Дніпра. Не зовсім в’яжуться зі степовою Україною і такі реалії прабатьківщини, як гори та болота, осика, бук, тис, верес, тетерів, бобер тощо. Ці елементи природи властиві більш прохолодним і вологим регіонам Європи, ніж південь України.

Позбутися цих суперечностей дає змогу припущення, що Україна була східним крилом індоєвропейської прабатьківщини. Вочевидь, найдавніші індоєвропейці сформувалися у IV тис.

до н. е. в Лісостеповому Подніпров’ї на східному крилі культурної спільноти, що, судячи з поширення індоєвропейської гідронімії, охоплювала помірну зону Європи – від Дніпра до Рейну.

Про формування найдавніших індоєвропейців у помірній смузі Європи свідчить їхній антропологічний тип. Перші індоєвропейці були північними європеоїдами і мали міцну статуру, високий зріст, світлий колір шкіри, волосся, очей. Про це свідчать як результати антропологічних досліджень кістяків із курганних поховань України V–ІІІ тис. до н. е., так і фольклорні та писемні джерела.

Так, за Ріґведою, до арійців можна застосувати епітет «Svit­nya», що означає «світлий», «білошкірий». У героїв відомого арійського епосу «Махабхарата» очі нерідко кольору «синього лотоса». Згідно з ведійською традицією справжній брахман повинен мати каштанове волосся та сірі очі. В «Іліаді» ахейці – золотоволосі блондини (Ахіллес, Менелай, Одіссей), ахейські жінки і навіть богиня Гера світлокосі. Золотоволосим зображували і бога Аполлона. На єгипетських рельєфах часів Тутмоса IV (1420–1411 роки до н. е.) хетські колісничі (маріану) мають нордичну зовнішність, на відміну від їхніх вірменоїдних зброєносців. У середині І тис. до н. е. до перського двору з Індії нібито приходили світлокосі нащадки аріїв. Давньокитайські хроніки також свідчать про блакитнооких блондинів, що в давнину мешкали в пустелях Центральної Азії.

Рухливі скотарі Над­чорномор’я в пошуках пасовиськ поширилися по степовій зоні як на схід в Азію до Алтаю, Індії, Ірану, так і на захід на Подунав’я та Балкани. У степах Нижнього Подунав’я міграційний потік ділився на три нап­рямки: на південний схід у Малу Азію (Анатолію), на південь на Балкани в Грецію, на захід у Центральну Європу. Так скотарі надчорноморських степів ІV–ІІ тис. до н. е. стали далекими пращурами індо- та іраноаріїв, анатолійської, грецької, вірменської та фригійської гілок індоєвропейської мовної сім’ї. Досягнувши долиною Дунаю його верхів’їв, вони стимулювали постання центральноєвропейського вогни­­ща етногенези індоєвропейців. З нього походять пращури кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов’ян.

Таким чином, український степ відіграв провідну роль у формуванні народів індоєвропейської мовної сім’ї. Небувале за розмахом розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України на безкраїх степових обширах до Верхнього Дунаю на заході й до Алтаю та Індії на сході пояснюється скотарською економікою, поширенням колісного транспорту, тяглових тварин (кінь, бик), пізніше вершництва, що стали передумовою відносно рухливого способу життя та войовничості ранніх індоєвропейців.

Про автора
Леонід Залізняк – український учений, завідувач відділу археології кам’яної доби Інституту археології НАНУ, представник України в Комісії з палеоліту Міжнародної спілки протоісториків. Автор праць «Нариси стародавньої історії України» (1994), «The Swidrian Reindeer-Hunters of Eastern Europe» (1995), «Від склавинів до української нації» (1997), «Найдавніше минуле України» (1997), «Передісторія України Х–V тис. до н. е.» (1998), «Фінальний палеоліт північного заходу Східної Європи» (1999), «Первісна історія України» (1999), «Походження українців: між наукою та ідеологією» (2008) тощо.