Вся технічна інформація на літаках, приміром, Британських авіаліній, що вилітають із Києва чи до нього, подана і українською мовою. Натомість коли сідаєш у крісло на борту «Українських авіаліній» (чи то МАУ, чи то «Аеросвіт»), можна почути хіба що вітальне слово бортпровідниць українською. Натомість далі все обслуговування відбувається або російською, або ламаною англійською.
Цей парадокс, проте, я спостерігав лише на авіалініях вітчизняного ґатунку. Ніколи з такою двозначністю не стикався на літаках British Airways, KLM тощо.
Чому так відбувається? Чому представники українських авіакомпаній соромляться своєї мови? Тим більше, що використання її в сервісі авіаліній – це також і стратегічне завдання для України. Ті громадяни шенгенських країн, Великої Британії, Австралії, Канади чи США мають усвідомити, що вони летять у державу, в якій поважають державні цінності, де національна мова не є урядовим декором чи ширмою. І так у західному світі сформувався міцний стереотип, що в Україні послуговуються лише російською, а отже, Україна – це Росія, або МалоРосія.
В Європі всі мови ЄС толеруються однаково, і для європейців дивно чути, що державна мова може перебувати в якомусь «упослідженому» стані. Тим більше, що це «упослідження» успішно триває вже 20 років. У такому разі весь святковий офіціоз, пов’язаний із Незалежністю, сходить на пси.
Ті, хто спостерігали за «святковим марафоном» 24 серпня цього року, могли переконатися в дивних смакових преференціях різних регіонів України. У Львові концерти відбувалися українською мовою, співали українські гурти, глядачі масово вбрані у святкові вишиванки (і це не культовість чи порожній декор, а внутрішнє бажання). Натомість у Харкові концертну програму веде чудова українська акторка Ольга Сумська російською мовою, а серед співаків – суцвіття російських 1980-х і 1990-х а-ля «СРСР завжди з нами». Спостерігати за такою зміною смаків вельми цікаво. Все розпочинається з небажання спілкуватися українською мовою, а завершується реанімуванням найкращих традицій радянського минулого.
Одного разу мені випало летіти з арабськими авіалініями в Султанат Оман через Абу-Дабі (ОАЕ). Я був приголомшений, коли в Абу-Дабі під час спуску з трапа на об’єднаноеміратську землю нас усіх, хто обрав ці авіалінії, вітали арабські працівники аеропорту (мабуть, представники сервісної служби, яка відповідає за подачу трапа до літака і транспортування багажу) українською мовою: «Добривечір! Вітаємо! Добривечір!». Українська мова з арабським акцентом – щось феноменальне і зворушливе. Чомусь араби не соромляться використовувати українську для громадян України. Мабуть, вони, бідолашні, вірять, що комусь бодай приємно почути свою мову. Але вони не здогадуються, сердечні, що хтось, можливо, чує цю українську лише з арабських уст, позаяк живе в цілковито зрусифікованому середовищі. Звичайно, радянський досвід не минає навіть після 20 років незалежності. Але якщо докладати всіх можливих зусиль для укріплення радянських традицій в незалежній Україні, то цей досвід узагалі може ніколи не минути.
Часто ж наші рідні громадяни за кордоном (зокрема, на напрямках, що сполучують Київ із Арабськими Еміратами, – Абу-Дабі чи Дубаї) поводяться так, щоб у представників інших держав склалася найневизначеніша думка про Україну. Або ж така, за яку соромно. Коли одного разу повертався з Маската через Абу-Дабі додому (а мій рейс був о другій годині ночі), то, вже прийшовши на свій ґейт (тобто вихід до літака), побачив дивнукартину: наші відпочивальники в Еміратах прийшли на літак хто у спортивних костюмах а-ля «повертаються буремні 1990-ті» (піджак на майку і спортивні штани), хто в ластах прямісінько з пляжу, діти були в жовтих надувних качечках (теж, певно не встигли до другої ночі перевдягнутися після бурхливого відпочинку на морі. Давно ж бо відомо, що наші туристи в аеропорт їдуть прямісінько з пляжу. Хтось розпивав о другій ночі шампанське за вдалий переліт. Одне слово, наші громадяни робили все, чого ніколи не роблять ані представники Сходу, ані Заходу. (До якого в такому разі простору належить Україна?) Якісь жіночки ґелґотіли: «Я відпочивала у бунгало за $1200 на добу. – А я за 1500! – А я вже втретє в Еміратах. – А в мене бунгало з виглядом на гору!..» Це панорама української душі, яка, певно, прагне наслідувати широту душі російської. В такому дикому мавпуванні стає соромно, що представники інших культур, які летять цим самим рейсом, думатимуть про Україну, як про світ не просто «третього сорту», а що це вже «євразійське болото» (послуговуючись висловом Оксани Пахльовської).
А тим часом араби дедалі більше відкривають для себе Україну. Вже зроблено перший авторизований українськомовний переклад Корану, священного писання для мусульман. Однак арабам невідомо, які баталії відбуваються в Україні, та ще й річниця її Незалежності, щоби утвердити українську церкву. Серед останніх больових точок – освячення Пересопниці на Рівненщині. До ювілею Пересопницького євангелія видатну пам’ятку передрукували сучасною українською мовою кількістю 450 примірників. Пересопницьке євангеліє – визначна рукописна пам’ятка українського мистецтва XVI сторіччя. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Робота була розпочата 15 серпня 1556 року в заславському Свято-Троїцькому монастирі на Волині (нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершена 29 серпня 1561-го в Пересопницькому монастирі. Починаючи з 1991 року, стало традицією під час присяги президента на вірність народові України поряд із Конституцією й Актом проголошення незалежності України класти Пересопницьке євангеліє як духовну святиню. В Пересопниці (Рівненський район Рівненської області) 29 серпня було відкрито історико-культурний центр «Пересопниця». На дійстві був присутній сам президент України Віктор Янукович. В контексті цієї дати розпочалися дискусії навколо того, який священик має освятити «Пересопницю» — КП чи МП? Зрештою, так і домовилися, що через суперечності освячення не відбудеться.
Чому так стається в Україні?
Невже це ознака політичної та культурної толерантності? Але ж за огорожею, яка відділяла від офіційної делегації на чолі з керманичем, люди не вельми «толерантно» висловлювалися на адресу нинішньої влади. А ще зранку 29 серпня представники деяких громадських об’єднань узагалі готові були лягти на трасу і перекрити в’їзд президентського кортежу, оскільки урядова охорона не впускала їх того дня в Пересопницю.
Чому так стається, що вже навколо пам’ятки української культури вирують політичні урагани? Коран чи Пересопницьке Євангеліє – книги, які пережили і ще переживуть не один режим, не одну сотню президентів, не одну політичну систему. І допоки вони існуватимуть, житимуть нації. Араби пишаються українським перекладом Корану. А українці (чи, перепрошую, хохли) чубляться через свої національні святині, прагнучи догодити також і своїм одвічним поневолювачам. Коли ж в Україну приїдуть араби, які не мають колоніальної травми, а тому вміють шанувати свою культуру? В більшості аеропортів світу є молитовні кімнати для релігійних потреб мусульман. Араби не соромляться себе. І лише в Україні культурні потреби громадян України не беруться до уваги тими, хто ніяк не може позбутися радянського минулого.