Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік, № 3, 15 за 2020 рік та № 29, 30, 37за 2021 рік
Довге правління Аґуста II завершилося 1 лютого 1733 року. Річ Посполита вступила в перше міжкоролів’я у XVIII cтолітті. Традиційне питання, хто стане новим королем, укотре почали розігрувати за старими лекалами другої половини XVII століття. Відмінність елекційної кампанії 1733 року полягала в тому, що не виникло традиційного вже за останні 60 з лишком років протистояння між «П’ястом» і французьким кандидатом. Ба більше, французький кандидат і «П’яст» були однією й тією самою особою. Станіслав Лещинський, який на початку XVIII століття за підтримки шведського короля Карла XII ненадовго здобув польську корону, за час свого вигнання з країни встиг заручитися підтримкою французького короля. Так сталося, що в 1725 році його донька Марія стала дружиною Людовика XV. Відтак молодий король усі свої зусилля спрямував на те, щоб його тесть повернув собі омріяну корону та владу в Речі Посполитій.
Інша партія, не така велика, як п’ястівсько-французька, бачила новим королем законного сина покійного короля Фридриха Авґуста. Доля знову ставила перед представником династії Веттинів вибір і як прозаїчніше питання. Чи варто змагатися за польську корону, чи натомість зосередитися на збереженні дідичного володіння Саксонії? Адже поруч зростав новий принциповий суперник — Пруссія, якому потрібно було приділяти більше уваги, ніж раніше.
Голоси й багнети
Політична карта тогочасної Європи за першу третину XVIII століття зазнала певної модифікації, до того ж після 1717 року на політичне життя в Речі Посполитій впливали не тільки традиційні центри — Відень і Париж, а й новий — Санкт-Петербург. Російський вплив поволі, але дуже впевнено виявлявся майже в усіх сферах життя держави, і той, хто хотів здобути омріяну корону, мусив зважати на східного сусіда, що безупинно розбудовував свою мережу впливу серед магнатських і регіональних угруповань по всій країні.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Але спочатку було тріумфальне повернення Станіслава Лещинського. Конвокаційний сейм, що тривав від 27 квітня до 23 травня 1733 року, визначив, що наступним королем має стати поляк і католик. Для Лещинського тут не було жодних проблем. Частково це не обмежувало й Фридриха Авґуста, який ще в 1717 році потай перейшов у лоно католицької церкви та відкрив собі в майбутньому дорогу до польської корони. Гірше було з його польськістю, але принаймні польську мову він знав. Загалом варто відзначити, що після Авґуста II усі Веттини вчили польську як мову країни, з якою їх багато пов’язувало впродовж усього XVIII століття.
Вибір нового короля в 1733 році став чи не головною подією в загальноєвропейському вимірі. І насамперед тому, що особа Фридриха Авґуста, яка спочатку не влаштовувала Відень і Санкт-Петербург з огляду на династичні проблеми в цих столицях, а також на те, що саксонський курфюрст цілком реально, з огляду на спорідненість з Габсбурґами, міг стати наступним імператором. Імовірно, Фридрих Авґуст реально оцінив свої шанси й відмовився від домагань імператорської корони на користь польської, що й так була вищою в ієрархії та водночас давала змогу послабити тиск Пруссії на Саксонію. Його успіх в елекційній кампанії знімав у Відні напругу у відносинах з Дрезденом, та й у Санкт-Петербурзі бачили свій зиск. Усе мало б залишатися так, як і було за його батька. Річ Посполита й надалі мала залишатися слабкою державою з малою та не надто дієздатною армією, а її на позір демократичний устрій і далі мав би перебувати в хаосі змагань між кількома магнатськими угрупованнями.
Спочатку видавалося, що Станіслав Лещинський таки переміг. 12 вересня 1733 року його обрали королем більшістю голосів шляхти, що зібралася на традиційному елекційному полі на Волі під Варшавою. Натомість прихильники саксонського курфюрста під захистом російських військ 5 жовтня обрали своїм королем Фрідріха Авґуста. Кількість учасників цього зібрання на Празі, що навпроти Варшави, була вдесятеро меншою, ніж під час вибору Лещинського. І вже 10 жовтня російські війська ввійшли у Варшаву, торуючи шлях до трону своєму союзникові та ставленику. Попри підтримку більшості сенаторів і шляхти, Лещинському не вдалося посісти престол. Навіть запізніла й не надто велика допомога зятя Людовика XV, що оголосив війну Австрії та надіслав до Гданська експедиційний корпус, не виправила ситуації. Як і діяльність його прихильників у Малопольщі, де шляхетське ополчення та селянські рекрути не змогли завадити саксонському війську зайняти Краків. Початок правління нового короля виявився загорнутим у довгий збройний конфлікт європейського масштабу, де обох кандидатів підтримували сильні союзники, які передусім вбачали в цій кампанії ще й реалізацію власних політичних цілей.
Саксонський курфюрст переміг свого опонента завдяки військовій підтримці Росії. Його опонент був змушений укотре емігрувати. Цього разу вже назавжди. Фридриха Авґуста коронували на Вавелі у Кракові 17 січня 1734 року під іменем Авґуста III. Коронація не зупинила воєнних дій, але для певної частини шляхти стала сигналом про марність їх ведення. Хоча воєнні дії тривали ще впродовж року, та загалом війна за польську спадщину, традиційний додаток до війн у XVIII cтолітті, точилася ще чотири роки.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Авґуст III був готовим керувати такою складною країною, як Річ Посполита. Він знав мову та політичні реалії. Його першим фаворитом став Александр Юзеф Сулковський, що могло б допомогти йому мати кращий вигляд в очах своїх нових підданих і налагодити з ними контакти. Але це не спрацювало. Передусім тому, що сам Сулковський був людиною не того формату й особисто не прагнув ставати посередником. На відміну від свого батька, Авґуст III був дисциплінованим володарем і вважав своїм обов’язком ретельно вивчати всі справи, що потрапляли йому на стіл. Вставав о шостій ранку, читав кореспонденцію та вчорашні папери, а згодом приймав свого першого міністра Генріха Брюля. Він щиро прагнув покращити життя підданих. І все життя любив лише власну дружину Марію Юзефу, доньку імператора Йозефа I. Це був разючий контраст з сумною славою Авґуста II, потяг до жінок якого безпосередньо впливав на керування підвладними йому країнами. Подружжя мало 14 дітей, що давало сподівання на продовження династії й у дідичній Саксонії, й, можливо, в Речі Посполитій.
Гостьовий монарх
Попри чи не взірцеве ставлення до своїх обов’язків, новий король став найбільшим заручником спадщини свого батька, які, помножені на його нерішучість і помилкові кроки насамперед у зовнішній політиці, призвели до ще більшої деградації устрою та країни. Утвердившись на престолі за допомогою російських багнетів, Авґуст III прагнув заспокоїти розбурхану протистоянням країни. На перший погляд, це йому вдалося зробити в 1736 році, коли у Варшаві зібрався сейм, який назвали «пацифікаційним». Там король зобов’язався зберегти наявний устрій у Речі Посполитій, а також підготувати низку проєктів реформ, що мали на меті зміцнити армію та впорядкувати фінанси. Здавалося, ось він, шанс на примирення у країні, що кілька років була зануреною у вир громадянської війни. Натомість вийшло так, що всі добрі наміри, хоч би якими вони були, розбивалися об той-таки устрій, що його за будь-яку ціну прагнули зберегти впливові магнати й сусіди Речі Посполитої. Два тогочасні найбільші магнатські угруповання, що зосередилися довкола родин Потоцьких і Чарторийських, за безпосередньої участі Росії, Австрії та Пруссії робили все, щоб не дати спочатку взяти гору у впливі на короля, змінюючи впродовж усього правління Авґуста III своє ставлення до нього. Спершу Потоцькі, а потім Чарторийські пройшли шлях від королівських улюбленців до жорсткої опозиції. Останні навіть планували державний переворот наприкінці правління Авґуста III.
Сейм 1736 року, що так оптимістично розпочинав панування нового короля, залишився єдиним сеймом за весь час його правління, що не був зірваним. Насправді король абсолютно не панував над країною. Та й те, який вигляд його панування мало зовні, не надто давало оптимізму його підданим. Сейм не міг бути скликаний без королівського універсалу та його особистої участі. Що два роки, як того вимагало право, король приїжджав до Варшави з Дрездена, щоб узяти участь у роботі сейму. Урочистості, а також довга підготовка до того, щоб розпочати обіцяні й потрібні країні реформи, наражалася на спротив магнатських угруповань, що самостійно й за намовлянням сусідніх країн робили все, щоб status quo — незмінність устрою Речі Посполитої — залишався таким і надалі. Як довго це могло тривати? І як це сприймали піддані? Відповіді на ці складні запитання виявляються доволі простими. Піддані не бачили для себе особливих проблем. Адже Річ Посполита тоді не вела жодної війни. Не втратила ні частини своєї території. Відбудова економіки та демографічний приріст після фатального періоду війн у другій половині XVII — першій чверті XVIII cтоліть давалися взнаки. Війни, які провадив їхній король, їх сильно не хвилювали. Хоча авантюра першої половини 1740-х, коли молодий і надто амбітний прусський король Фридрих II в одні ворота обіграв свого саксонського сусіда, мали б насторожити пильне око тих, хто в Речі Посполитій перебував на вищих державних посадах. Адже після Саксонії та Сілезії, наступною була б Королівська Пруссія, що входила до складу Речі Посполитої. Час нового протистояння за неї настав уже за наступного короля.
Авґуст III не бачив для себе великої потреби постійно перебувати у Варшаві та здійснювати подорожі своєю великою країною. Любов до високого мистецтва — насамперед до театру й опери — постійно «тримали» його у Дрездені, що завдяки цим захопленням Авґуста III став одним з найважливіших музичних і театральних центрів тогочасної Європи. Великі інвестиції в мистецькі проєкти потребували особистої уваги. Де ж було знайти час на управління такою складною країною, як Річ Посполита? Рішення виявилося доволі простим. Провінції Речі Посполитої, згідно з новим віянням в адмініструванні, що поволі захоплювали уяву володарів у XVIII столітті, отримали своїх міністрів. Ян Флемінґ став таким міністром для Великого князівства Литовського, князь Авґуст Чарторийський — для руських земель Корони, а решта воєводств Корони перебували під чуйним оком великого коронного канцлера Яна Малаховського. Але найбільше на короля впливав його перший міністр Генріх Брюль. Від самого початку свого правління король установив правило, що про всі справи він дізнається від першого міністра. Такий спосіб комунікації призвів до повного відгородження короля від реалій і натомість надав Брюлеві абсолютну владу і в Саксонії, і в Речі Посполитій, де він завдяки продажу урядів та розв’язанню справ для магнатів і шляхти отримав індигенат (визнання його шляхтичем), щоб мати можливість офіційно тримати вищі уряди в країні.
Не твоя війна. За Августа ІІІ Польща стає менш помітним гравцем у європейській політиці, Росія бачить в ній полігон та місце для військового табору
Трагічний фінал
Серед низки фатальних подій, що відбулися під час панування Авґуста III і в яких його можна звинуватити, справа Острозької ординації безпосередньо стосувалася значної частини українських земель. У 1609 році Януш Острозький домігся утворення ординації — неподільного комплексу маєтків роду, визначивши порядок успадкування. Станом на середину XVIII cтоліття ординатом вважали Януша Сангушка, борги якого були такими великими, що він не вигадав нічого кращого, ніж поділити ординацію між низкою найвпливовіших родин Речі Посполитої. Так звана Кольбушовська угода, укладена в 1753-му, спровокувала ще більший градус протистояння між впливовими родами. За Сангушком стояли Чарторийські, які так прагнули послабити Потоцьких і зірвали сейм 1754 року, щоб на ньому не розглядали цього питання. Адже окрім порушення права, ординація мала утримувати чималі військові підрозділи та надавати їх на потребу державі. У реаліях безгрошів’я та недофінансування армії це сильно впливало на обороноздатність країни. Остаточно ординацію ліквідували аж у 1766 році за нового короля, ставленика Чарторийських.
Семилітня війна, що ніяк не мала зачепити інтересів Речі Посполитої, стала для неї фатальною. На перший погляд, далекий конфлікт між Англією та Францією призвів до того, що король разом зі своїм дрезденським двором і чималою кількістю артистів та музикантів опинився у Варшаві. Цьому передувала поразка під Пірною, коли саксонська армія програла прусській і почалася довга окупація Саксонії, яка згодом призвела до значних територіальних утрат дідичних володінь Авґуста III. Вимушене перебування у Варшаві змобілізувало короля на реформи в Речі Посполитій.
Дрезден замість Варшави. Попри обрання королем Речі Посполитої Август ІІІ надалі тяжів до столиці Саксонії і тамтешнього культурного життя
Спроба використати в цьому нове магнатське угруповання на чолі з надвірним коронним маршалком Єжи Авґустом Мнішком, яке мало б протистояти проросійським Чарторийським та їхній familii й орієнтованим на Пруссію Потоцьким. Але в таких реаліях це лише загострило протистояння й поглибило кризу в країні. Жодна зі сторін не мала абсолютної переваги. Кожна з них могла лише блокувати ініціативи інших. Попри те, що в цей час Авґуст III ще більше зусиль приділяв спробам покращити ситуацію в країні. Король змінив свій графік. Почав вставати о третій ранку й до шостої працював з паперами. Потім вислуховував свого першого міністра Брюля. Об одинадцятій пунктуально з’являвся на щоденній месі, яку ніколи не пропускав. Вечори проводив у театрі, щиро дивуючись, чому у Варшаві так мало цікавляться цим видом мистецтва. Адже саме тут завдяки його меценатству було зібрано чи не найкращих артистів і музикантів Європи. Нові звички не укорінюються швидко. Потрібен час і освіта. Проте було вже надто пізно змінювати щось у традиційному способі життя країни. А на радикальні заходи Авґуст III не мав ані бажання, ані прихильників, ані ресурсів. Годі й казати, коли армія Речі Посполитої тоді була чи не найбільшою у своїй історії. Але лише на папері. Магнатські підрозділи Чарторийських були не меншими, але краще забезпеченими й навченими.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Завершення Семилітньої війни, що вкотре перетворило Річ Посполиту на прохідний двір і табір насамперед для російських військ, не принесло спокою в країні. Familia Чарторийських, невдоволена свавіллям двору, готувала заколот проти короля. Його не вдалося реалізувати, але наступний король уже був на сто відсотків людиною цього угруповання. Авґуст III помер у Дрездені 5 жовтня 1763 року, дочекавшись повернення до рідної Саксонії. Його сподівання передати польську корону своєму старшому синові не справдилися. Якщо Саксонія, навіть утративши значну частину території на користь Пруссії, змогла стати на шлях модернізації та перетворитися в першій половині XIX cтоліття на одну з найбільш динамічних країн Центральної Європи, то на Річ Посполиту чекала зовсім інша доля. Важко зрозуміти мотиви короля, який, на перший погляд, щиро прагнув змін, але від самого початку панування обтяжив себе зобов’язаннями сусідніх країн і змушений був постійно на них зважати. Навіть розуміючи і знаючи про всі закордонні зв’язки своїх підданих, він нічого не міг зробити в умовах наявного політичного устрою Речі Посполитої, що вже давно не відповідав реаліям часу. Адже прикриваючись гаслами про демократію, кілька магнатських угруповань по-зрадницьки розв’язували власні справи та не бажали дивитися на крок уперед. Зацикленість на єдиному каналі інформації, який упродовж усього панування забезпечував Авґустові III його перший міністр Генрих Брюль, та його корупційні дії з продажу урядів, призвели до цілковитого вакууму довкола короля. Монарх в умовах XVIII cтоліття вже не міг правити, як його попередники, але водночас не зумів зробити крок до конституційної монархії, як це сталося наприкінці XVII cтоліття в Англії, де ганноверські колеги Авґуста III доклалися до бурхливого поступу своєї нової країни у XVIII столітті.