У ХІХ столітті іронічний Марк Твен чудово розумів, навіщо нам друкована продукція: «Мені подобається тоненька книжка, бо її можна підкласти під ніжку стола; шкіряний том стане в пригоді, коли треба вигострити бритву; а важка книжка потрібна, щоб кинути в кота». Нині, ясна річ, книжка втратила монополію як джерело знань (її замінив інтернет) та вже давно програла змагання як універсальна «вбивця часу» (тут її перемогли Youtube та серіали). Тож цей її новий стан спробувала зафіксувати Джесіка Прессман у наукпопі «Книжковість. Любити книжки в цифрову добу», виданому наприкінці 2020 року. На безлічі прикладів вона показує, що в ХХІ століття нам уже не потрібні книжки як «пристрої для читання», але нас досі цікавлять їхні фізичні властивості, що в сентиментальному, фетишистському чи радикальному варіанті задіюються у новочасній творчій діяльності.
Для більшості книжка в паперовому форматі вже є своєрідним анахронізмом, феноменом, що не дуже змінився за останні 500 років і постійно переосмислюється як символ, мистецька форма чи артефакт. Головна мета такого перетлумачення в теперішньому контексті — намагання алегорично зобразити книжку як сховок від зазіхань цифрового світу. Внаслідок цього вона стає фетишем і сувеніром.
Читайте також: Ходи, королево, ходи
У цьому і полягає «книжковість», що, на думку Прессман, реалізується: в різноманітних чохлах для мобільних девайсів, що імітують текстуру книжкових палітурок; у подушках чи ковдрах, на яких зображено кольорові обкладинки чи друковані рядки; у кульчиках у вигляді фоліантів (та й загалом подібних прикрасах); зрештою, і в самих книжках (чи їх муляжах), що використовуються як колони-підпори або з яких робляться мистецькі скульптури. Разом зі зміною свого призначення і пізнавальної функції книга трансформується, лишаючись формою з мінливим змістом. Наводячи свій перелік «книжковостей», Прессман називає символічними колись нею побачені легінси, на яких відтворено цитату з роману Джейн Остін «Гордість і упередження». Для неї це багатозначний факт того, як книжка стає кітчевим об’єктом, що живиться своєрідною ностальгією.
Упродовж значного часу книжка була статусним предметом, оздобою забезпеченого життя, привілеєм та ознакою належності до вищого класу, що може собі дозволити таку розкіш, як дозвілля. Водночас книжки таїли в собі небезпеку. Так, у «Соборі Паризької Богоматері» Гюґо показує, як в Середньовіччі боялися, що вона («нове медіа») вб’є архітектуру («старий спосіб зберігання й передачі інформації»). У «Дон Кіхоті» Сервантеса головний персонаж божеволіє, начитавшись лицарських романів. А у вікторіанській Англії дівчатам забороняли багато читати, вважаючи цю звичку чимось подібним на богопротивну мастурбацію.
У «Великому Ґетсбі» (1925) Френсіса Скотта Фіцджеральда описано знакову ситуацію: Ґетсбі має вдома безліч полиць із книжками, у яких навіть не розрізані сторінки. Він вважає, що їхній вигляд демонструватиме його багатство і засвідчить успіх заповзятливого чоловіка, який всього досяг сам. Однак оповідач у романі сумнівається, чи має ця «книжковість» ще бодай якусь владу в сучасному світі.
Утім, нові реалії й далі експлуатують це поширене, а тому хибне розуміння переповнених книжкових полиць як характеристики особи, що їх має. Так у 2021 році брістольська компанія Bookbarn International, що продає й позичає книжки для оформлення інтер’єрів у серіалах, повідомила, що останнім часом отримує навалу замовлень від людей, які прагнуть покращити тло під час дзвінків у Zoom. Хоча мода на це виникла дещо раніше, коли в соціальних мережах стали популярними так звані shelfie: селфі, зроблені на тлі книжкових полиць (shelf — «полиця»).
Читайте також: Соціальна дилема
Показово, що ще десь до початку 2010-х тривали дебати, чи справді читання онлайн — це справжнє читання, і чи не втрачаємо ми щось, коли бачимо літерки не на папері. У цікавій американській документалці «Книготорговці» (2019), де розповідається про власників старих книгарень у Нью-Йорку, доволі вичерпно проілюстровано, до чого призвела наша поступова відмова від сторінки на користь екранів: ціла галузь, пов’язана з продажем старих і нових видань, повільно занепадає. І кульмінаційною точкою, хоч як дивно, став 2007 рік, коли Amazon випустив Kindle, найуспішний пристрій для читання електронних книжок. Нині ми вже практично забули, що колись Amazon продавав лише книжки, а тепер торгівля ними — це лише дрібна частка в його глобальному товарообігу. Зрештою, приблизно таким і є місце Книги в нашому вже постцифровому світі.
Фокус-тема цьогорічного Книжкового Арсеналу — «ОПТИМІСТИ СКЕПТИКИ», питання, на яке фестиваль самим фактом свого існування дає очевидну відповідь. Керуючись стародавньою притчею, завжди волію з двох варіантів обирати третій, тож лишатимусь реалістом і читатиму книжки, бо після кожного Арсеналу їх у моїй реальності стає ще більше.