Суперечки про постмодернізм, здається, давно відгули, пристрасті довкола нього вляглися, а всі зацікавлені особи вже спрямовують запити на пошуки до нових «ізмів», які мали б заступити попередні. Але, виявляється, все ще є чимало тих, кому кортить поквитатися з постмодернізмом, звинувативши його мало не у злочині.
Книжка журналістки Гелен Плакроуз і колишнього математика Джеймса Ліндсея «Цинічні теорії. Про гендер, расу та ідентичність і чому вони згубні для нас усіх» фіксує момент, коли лібералізм наражається на небезпеку з боку постмодерної теорії, яку автори наділяють ознаками авторитарної ідеології. Щоправда, темрінологічно вони не розрізняють добу (постмодерн) і її мистецько-інтелектуальні напрями (постмодернізм), змішуючи все докупи. Ба навіть різних теоретиків, дарма, що дехто з них навіть не вживає цього терміну, сміливо зараховують до «постмодерністів». Одначе важко бодай уявити, що Фуко, Дельоз або Дерида охрестили б себе постмодерністами. Тоді як Ліотар написав розвідку, в якій справді фігурує слово «постмодерн». Тимчасом Бодріяр узагалі закликав «забути Фуко». Отже, цей неоформлений різнорідний інтелектуальний тренд автори іменують «постмодернізмом», указуючи на складності, пов’язані з його визначенням. Серед причин виникнення постмодерних ідей вони вказують наслідки двох світових воєн, розчарування в марксизмі, кризу і занепад релігійного та наукового світогляду, неоднозначне сприйняття модерних (просвітницьких) категорій, як-от універсалізм і прогрес, розвій популярної культури та масового споживання, проблеми людської суб’єктності тощо. Недовіра до цих уявлень і явищ спричиняє, на думку авторів, уже не просто спотворений скептицизм, а цілий занепадницький нігілізм або підступний цинізм.
Читайте також: Як ідеї й тексти керують світом
Чи не найголовніший закид з їхнього боку полягає в тому, що в осередку постмодерної теорії постулюється втрата реального чи його повне заперечення. Хоча, якщо вже й говорити про якусь усереднену позицію постмодернізму, то вона радше проблематизує наше сприйняття реального. Між нами і реальністю виникають опосередкування, що утруднюють доступ до неї. Говорячи точніше, спостерігається продовження підходу «філософії підозри» (Маркс, Ніцше, Фройд), а не банальне скасування реальності. Для її простакуватого заперечення непотрібно особливої теорії. На додачу автори приписують «постмодерному повороту» відкидання об’єктивної істини. Складається враження, що для них актуальна лише кореспондентна теорія істини, природознавча методологія й абсолютне ігнорування специфіки соціально-гуманітарних дисциплін. Величезне занепокоєння у них викликає потреба розглядати владні системи. Та невже критика влади це геть кепсько? Зрештою, автори формулюють основні, як їм здається, постмодерні теми: розмивання меж, влада мови, культурний релятивізм, втрата індивідуального та загальнолюдського. А занепокоєння викликає теза, що можна досліджувати певні культурні конструкти.
Постмодерні теорії й направду є за що критикувати, зокрема за складну термінологію чи виклад. Та якщо сукупність постмодерних поглядів є формою підозри, то чи варто зводити їх до системи? Водночас авторська позиція виглядає дещо наївною: «постмодернізм… не зрозумів, що наукові та інші форми ліберального мислення… є не так метанаративами, але самовиправними процесами». Можливо, самі того не воліючи, автори елімінували суб’єкта. Позаяк процеси не виправляються самі. Саме речники постмодерних теорій і доклалися до виявлення проблем і актуалізували подібні виправлення. Втім, автори позначають постмодернізм словом «Теорія» (з великої літери), в результаті чого закрадається думка, що йдеться мало не про якусь теорію змови. Адже постмодерні теоретики буцімто все зробили навмисно й перекрутили: «свідомо ускладнили й проблематизували всі соціально значущі категорії». Автори не можуть прийняти те, що «дискурси слід ретельно моніторити й деконструювати, адже вони створюють і підтримують утиски».
Читайте також: Крихкість добра
Усе ж, найбільше непокоєння у авторів викликає те, що після того, як постмодерні теорії вичерпали свій запал у 1990-х, їм на зміну прийшли нові «цинічні Теорії», що стали практичнішими. Мутації призвели до появи постколоніальної, квір- і критичної расової теорії. А це спричинилося до перегляду ідеї соціальної справедливості. На цьому рівні спостерігається цікавий трюк. Оскільки єдиної постмодерної теорії немає (бо ніхто й ставив собі цього за мету), автори оголошують її сукупністю вірувань. Хоча самі змушені визнавати: деякі представники новітніх Теорій виходять зовсім не з постмодернізму. Проте прикладним теоріям теж «інкримінується» недотримання об’єктивного знання (під цим вочевидь розуміється емпірична природознавча методологія) та політизація, тобто ідея владності (це чомусь постійно лякає авторів). Але як можна забороняти формувати свою оптику дослідження чи категоріальний апарат? Ось приклад закиду тим, хто на практиці застосовує Теорію: вони «прискіпливо розглядають мовлення… передивляються чимало кінофільмів у пошуках проблемних персонажів, а потім паплюжать ці фільми». Не обходиться й без висмикування чи акцентування на крайнощах: «ми чуємо, що лише білі можуть бути расистами й завжди є такими за замовчуванням». Нарешті, прикладний постмодернізм «став сприйматися як реальність — Істина від Соціальної Справедливості», а «в постколоніальній Теорії запанувало це бажання деконструювати буцімто панівний Захід». Автори, звісно, не заперечують проблеми, проте нехтують пошуком причин поневолення, уважаючи, ніби все й так саме собою виправиться: «Але сьогодні такі погляди трапляються нечасто. Вони поступово ставали дедалі менш прийнятними впродовж ХХ століття… Ці зміни були зумовлені загальнолюдським та індивідуальним лібералізмом». Цікаво, а російська колоніальна інтервенція теж подінеться деінде сама? Щось подібне і з квір-теорією. Виявляється, її прихильники вперто не хочуть нормальності. Та невже нормативність завжди є тотальним порятунком, а гендер звичайною біологічною реалією? Те саме і з расовими теоріями. Хіба звернення до них знову легітимуватиме расизм? «Головні проблеми з критичною расовою Теорією, — пишуть автори, — пов’язана з тим, що вона повертає расовим категоріям їхню значущість і роздмухує расизм…».
В кінці викладу очікувалося, що автори запропонують вихід із ситуації, яку вони називають «нав’язуванням Теорії». Визнаючи проблеми колоніалізму, расової та гендерної нерівності, вони натомість обмежуються загальними місцями: «до найкращого розв’язання расових питань приведе їхній найретельніший аналіз». Але який саме аналіз? «Із цим можна успішно боротися». Як саме боротися? А ось так: «кожен може особистим рішенням відмовити в підтримці расистським поглядам і від кожного варто очікувати такого рішення». Ось такі «прості» рішення! В результаті, автори всі спроби розгляду проблем, які дістаються нам у спадок після розпаду владних систем, пропонують залишити у спокої, бо вони врегулюються, сказати б, актами доброї волі всіх людей. Але ми прекрасно знаємо, що зовсім недостатньо «просто перестати стріляти», щоб досягти такого бажаного миру…